Павло Рольник. (з власного архіву.)
— Павле, ви — ІТ-спеціаліст. Чому вирішили змінити професію і стати журналістом?
— Це досить давня історія. Усе почалося з радіо: коли мені було 18, мій друг зателефонував і запропонував співавторство у півгодинній радіопрограмі, яка виходила тричі на тиждень. Розробляли її, вели разом. Через деякий час керівництво радіостанції зателефонувало і сказало: «Слухай, ти нам подобаєшся, ми хочемо взяти тебе в штат». Так мене взяли на роботу. Із того часу, як то кажуть, побігло-поїхало: я змінив близько 10 радіостанцій, загалом пропрацював на радіо 16 років.
А телебачення — це як зростання після радіо, наступний крок. Свого часу я пройшов кастинг на історично-публіцистичний телепроект, який називався «Цивілізація на ім’я Україна». Знімали його в Києві, тому я переїхав із Тернополя до столиці працювати.
— Зазвичай усі розказують про «провал» першого ефіру і страшні переживання. Відчували такі хвилювання?
— Ні, страшно не було. Бажання сподобатися аудиторії, завоювати її — так. На той момент у мене був досвід спілкування з великою аудиторією — я був ведучим концертів у одному з найстаріших рок-клубів України в Тернополі . Тож мав досвід спілкування безпосередньо з аудиторією. На радіо цієї аудиторії не видно, вона не може тебе засвистати, кинути в тебе пляшкою чи ще щось. У цьому плані на радіо значно простіше, ніж на сцені.
— Павле, тепер у ролі телеведучого що відчуваєте після слів «три, два, один — ефір»?
— Страх.
— Тобто й нині є хвилювання перед ефірами?
— Звичайно. Я навіть більше скажу: якщо його немає, то це показник, що ти будеш неякісно працювати. У мене прослідковується чітка закономірність: чим страшніше перед ефіром — тим якісніше буду працювати. Це стосується і сцени, і радіомікрофона, і телекамер. Мені повинно бути страшно. А коли ні, коли я впевнений, що зараз вийду і вистрілю, що все буде красиво, — тоді 100% щось піде не так. Цей тонус, коли нерви натягуються, як струни, дає тобі змогу контролювати ситуацію.
— Де комфортніше — перед мікрофоном чи в кадрі?
— Перед мікрофоном. На радіо значно цікавіше з тієї причині, що радіо зберігає цю таємницю театру, недосказаності. Коли слухач тебе не бачить, ти можеш цим користатися, домалювувати собі голосом певні риси, які тобі навіть не притаманні, ти можеш їх зіграти. На телебаченні трiшки по-іншому: тебе видно, як на долоні. Тим більше, ми працюємо в інформаційному телебаченні, тут немає змоги відтворити ці засоби, погратися.
— Як розвантажуєтеся від усієї тієї інформації, яка крізь вас проходить?
— Ой, це окреме питання. Ми працюємо сiм днів через сiм. Коли ти відпрацьовуєш свій блок — сiм ефірних днів — ти приходиш додому, і для тебе ніби цей тиждень усе висіло в повітрі. Ми працюємо в openspace (відкрита редакція), великий ньюзрум, близько 40-50 людей постійно бігає, кричить, гуде. З одного боку, це втомлює. Але водночас це створює командну єдність. І, завдяки цьому, ти можеш швидко налаштуватися на режим марафону — коли щось стається важливе в державі, ми миттєво переключаємося з погодинного на тридцяти- чи двадцятихвилинний конвеєр. Тобто значно пришвидшуємося. Тому, коли після семи днів ти повертаєшся на наступний день додому, то дивно відчувати, що нічого не відбувається, нікуди не треба йти, бігти. Енергетично цей перший день — висмоктаний. Зазвичай я просто відсипаюся. Тому що ти в інших справах зовсім не ефективний. А весь інший час контрастую: у мене є ще одна робота, я займаюся інтенсивно спортом, плюс — катаюся на велосипеді й роликах. Але обов’язкова умова неробочого тижня — не випадати з інформаційного поля.
— Нещодавно, здається, був персональний 600-й телеефір?
— Точніше — вже 670 ефірів та більш як 200 телеінтерв’ю з гостями.
— Якусь планку собі ставите?
— Планую дійти не до цифри, а до певного кар’єрного здобутку. Давно хотів потрапити у формат інформаційного мовлення. Наступний крок, який я бачу в цій еволюції — це hard talk. А далі, можливо, і своє інформаційно-аналітичне шоу. Мене приваблює аналітика, але до неї треба дорости.
— Готовності повернутися до розважального формату немає?
— За певних обставин можна було б. Якщо, наприклад, мені запропонують це робити на CNN. Жартую,звичайно. Але я не виключаю жодних змін і обставин. Дуже давно звик не бути кардинальним.
— А що більше до душі?
— У розважайлівці цікаво, комфортно, і в ній я себе почуваю значно впевненіше, ніж в інформаційному полі, тому що тут зовсім інші потоки, інший рівень відповідальності, інше наповнення. Потрібно мати досить потужний інформаційний бекграунд для того, щоб не виглядати порожнім у кадрі. Ось чому тут важче . Але саме тому, що це важче, воно й приваблює: адреналін, виклик самому собі — чи ти встигнеш обробити потрібний об’єм інформації, чи розкриєш гостя. Це наповнює життя фарбами і, відповідно, робота стає цікавішою.
— Який ви у роботі?
— На каналі мене називають «занудою», бо в мене все має бути правильно, на місці, доречно. Такий трохи максималіст. Довгий час я боявся помилятися. Мені хотілося, щоб продукт, який я випускаю в ефір, був якісним. Це природне бажання, але воно не має зашкалювати. Ми всі живі люди, і я тільки нещодавно дійшов до розуміння того, що якщо глядач бачить, що, наприклад, у тебе впала ручка чи ти збився з тексту — то тут немає чогось кардинально поганого. Навпаки, глядач відчуває певну спорідненість із тобою, що ти не робот — ти теж людина. Тому я починаю відходити від цього максималізму, перфекціонізму — зализати все до ідеалу.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
Цього тижня медіа-компанія «1+1 медіа» поширила прес-реліз про те, що припиняє співпрацю з громадською організацією «Телекритика», яку очолює Наталія Лігачова. Вона була й директором однойменного товариства з обмеженою відповідальністю. Ще 12 жовтня на загальних зборах акціонерів було переобрано директора ТОВ «Телекритика», йдеться в офіційному повідомленні. >>
