Взяти Київ

Кількість кандидатів у мери Києва наблизилась наразі до трьох десятків, і такий натовп претендентів робить цьогорічну кампанію особливо галасливою та некерованою. Якби ж то всі ті, хто нині рветься до влади, замість витрачання коштів на бігборди та друковану рекламну продукцію, скинулися, скажімо, на капітальну перебудову станції «Бортничі», коефіцієнт корисної дії був би в рази вищий. Але ні. Такий собі Сергій Думчев, чия рекламна кампанія, як подейкують, найдорожча з усіх, воліє викинути кілька мільйонів гривень на короткотривале уславлення себе — зрештою, він має на це право, як і на те, щоб згодом шкодувати про змарнований шанс принести дійсну користь.

Про «партійців» та «реваншистів»

Хоча вибори в українських умовах — це в жодному разі не історія про те, як ощасливити електорат. Це парад-але амбіцій, пихи та спроб довести власну зверхність. Усіх його учасників можна розбити на кілька груп. Замислившись над тим, що рухає кожним із кандидатів, ми склали таку класифікацію.

Перший зріз кандидатів — «партійці». Це, мабуть, найбільше коло претендентів на мерське крісло. Вони чудово усвідомлюють, що програють вибори, але балотуються тому, що балотуються їхні партії. Іншими словами, як казав Портос в інтерпретації режисера Юнгвальда-Хількевича, «я б’юся тому, що я б’юся».

Володимир Бондаренко від «Батьківщини», Олександр Мирний від «Свободи», Сергій Гусовський від «Самопомочі» — типові представники гурту «партійців». Вони йдуть на вибори, бо мусять — партійна дисципліна зобов’язує. При цьому «більші» (впізнавані, відомі) партійці розбавлені «меншими», такими, як, наприклад, Анастасія Білоус, що є кандидатом від партії «Відродження України», Олександр Кондрашов від Партії місцевого самоуправління або Володимир Рубан від «Офіцерського корпусу».

Сюди ж додамо і Олександра Пузанова — колишнього чиновника КМДА часів Попова, якого висуває Опозиційний блок. А також 60-літню Наталію Новак, яка несподівано зрадила свого багаторічного партнера Кличка з «Громадянською позицією» Гриценка. На відміну від Пузанова чи Білоус, Новак — більш знана, але доволі невиразна кандидатка, котрій перемога, звісно ж, не загрожує.

Другу групу назвемо «реваншистами». Це люди, котрі за всяку ціну хочуть або знову повернутися до політики, яку з різних причин покинули, або довести «тут і зараз», що з ними вчинили несправедливо. Найяскравіший приклад «реваншиста» — Геннадій Корбан від партії «УКРОП».

Недарма Корбан заявляв про те, що не визнає поразки в Чернігові — Київ мав би підсолодити гіркоту від програних виборів, проте в столиці на цього кандидата чекатиме ще гірше розчарування. Хоча цілком зрозуміло, що Корбан діє не сам — його рухи також направляє партія та її безпосередній бенефіціар.

Ще один вельми цікавий «реваншист» — це екс-регіонал Володимир Макеєнко. Він балотується від однієї з реінкарнацій Партії регіонів — «Нашого краю» і заявляє, що йому вдалося «забезпечити життя міста під час подій на Майдані». Макеєнка, згадаймо, керувати КМДА призначав іще Янукович — замість відставленого ним же Попова. Саме при Макеєнкові 18 лютого 2014-го було закрито київське метро — вперше за всю історію існування «підземки».

«Прокинувся» Макеєнко за два дні по тому — 20 лютого він встиг і з ПР вийти, і метрополітен запустити. Однак його «заслуги» ніхто не оцінив, і 7 березня Макеєнка відправили у відставку. Також до «реваншистів» можна віднести і Юрія Єханурова (висуванця «Відродження») — перипетії його долі переказувати не будемо — вони відомі й так.

Шоу, яке має тривати

Наступний різновид кандидатів на посаду мера Києва — нудьгуючі бізнесмени. Група — невеличка, представлена згаданим вище Сергієм Думчевим та Гаріком Корогодським. Думчеву стало затісно в банківських стінах, і він надумав спробувати себе у великій політиці. Те саме стосується і Корогодського — власника торговельного центру Dream Town та одного з найбагатших українців за версією журналу Forbes.

Хоча якщо Думчев, схоже, ставиться до своєї персони вельми серйозно, то у випадку з Корогодським визначальним є елемент клоунади — відомий київський «фрік» просто весело клеїть дурня — заради власної та електоральної забави (офіційно Корогодський кандидатом не зареєстрований). Втім Корогодського можна з тим самим успіхом від’єднати від Думчева та започаткувати з його допомогою окрему номінацію — «шоумени». В цьому випадку до нього примкнув би Дарт Вейдер.

Четверту групу складають, скажімо так, громадські діячі. Це — Тетяна Монтян, яка є кандидатом від партії «Спільна дія», та двоє парламентарів, які, однак, претендують на те, щоб не загубитися в одноманітній депутатській масі. Перший Борислав Береза, позафракційний член ВР поточного скликання, другий — Сергій Мельничук, комбат «Айдару» і людина, котрій загрожує наразі довічне ув’язнення.

Попри статус парламентаря, обидва прагнуть іще більшого визнання, і в цьому — їхня відмінність від таких колег по парламенту, як, наприклад, Наталія Новак чи Володимир Бондаренко, котрі також зібралися в градоначальники.

П’яте коло кандидатів доволі вузьке. Це один чинний мер (Кличко) і один колишній — Олександр Омельченко. Обидва мають досвід перемоги, обидва володіють тонкощами адміністрування виборчого процесу. В цьому — їхні переваги щодо інших суперників. Подейкують, що на Омельченка теперішня міська влада має певні «види»: він має зіграти роль основного спаринг-партнера Кличка, вийти разом із ним до другого туру, розчистивши поле від решти претендентів. А в другому турі поступитися місцем чинному меру.

На виборах, де змагаються не програми, не алгоритми перетворень, а цілком несподівані чинники — відомість, харизма, попередня успішна кар’єра (як у випадку з Кличком), від місцевих виборів-2015 можна чекати будь-яких несподіванок.

Лише в умовах затребуваності ефективного менеджменту можна говорити про реальний шанс Києва виборсатися з дірок в асфальті, нагромадження МАФів та комунального безладу. Доки кияни обиратимуть не холодними (ба навіть цинічними, у правильному розумінні цього слова) мізками, а серцем, душею чи шлунком, — Київ залишатиметься однією з найнепривабливіших європейських столиць із задушеною ще в зародку туристичною інфраструктурою. Втім вибору нас ніхто не позбавляв. Отож думаймо.