Кредит недовiри

Цьому дам, цьому не дам...

Допомогти тут не в змозі ні батьки, ні дідусі, ні бабусі, які створювали всі національні багатства країни (розподілені сьогодні між купкою олігархів), бо в них теж на руках пенсії по 900—1000 гривень на місяць та ощадкнижки, державні облігації, цінні папери, які нібито обміняли на приватизаційні сертифікати, але конкретні кошти за них на покриття боргів дітей та онуків отримати нереально. Ці ж позичальники та їхні родичі досі не можуть забрати свої депозитні вклади в банках, кредитних спілках тощо. Тим часом держава постійно йде назустріч олігархам, які роками не платять податки. Щорічно за законодавчою iнiцiативою президентів країни українським олігархам списуються гігантські податкові заборгованості перед бюджетом. Так, у 2011 році 12 травня за ініціативи Президента Верховна Рада тільки офіційно списала 28 млрд. гривень податкової заборгованості, а в червні 2014 року — ще 300 млрд. Але жодної копійки чомусь не списують малозабезпеченим верствам населення, тим же пенсіонерам та їхнiм дітям, які вимушені звертатись по, як потім з’ясовується, непевні кредити для отримання освіти, ліків, інструментів для бізнесу, житла тощо.

В усьому світі в період нещодавньої кризи фінансові установи і уряди пішли в першу чергу на зменшення боргових тягарів для конкретних пересічних людей. В Україні ж усе було зроблено навпаки: банки в односторонньому порядку збільшили відсотки за кредитами без обґрунтування на 5-10%, що суттєво вплинуло на загальну вартість кредитних зобов’язань, особливо у валюті, коли кредит, наприклад, було взято за курсом 4, 50 грн. за 1 долар США, а в момент змінення кредитної ставки в бік зміни курсу долара до 8, 3 грн. за 1 долар, а потім і 12 грн., а в перспективі обмежень немає. Тобто позичальники, які зафіксували кредити у валюті (хоч насправді розрахунки з тими ж будівельними компаніями зазвичай проводилися гривнями), автоматично отримали збільшення тільки тіла кредиту в три-п’ять, а то й більше разів, враховуючи штрафи та додаткові відсотки (теж нічим не обґрунтовані).

Нагадуємо, що громадянам дозволено було взяти кредити на основі не одноосібних рішень позичальників та керівників фінансових структур, а згідно з висновками кредитних комітетів банків, які аналізували доходи майбутніх позичальників на період взяття кредитних зобов’язань i визнавали їх цілком достойними. На час укладання кредитних договорів банкам надавалася достовірна інформація про фінансово-майновий стан та, відповідно до умов надання кредитних коштів, позичальники надавали довідки про отримання доходів у національній валюті України за шість місяців, що передували місяцю отримання кредиту. І до кризи позичальники сумлінно виконували умови кредитних договорів. Хіба ж позичальники, соціально-активне населення країни винні в кризових явищах? Тим часом їхні заробітні плати та інші доходи зменшились без будь-яких адекватних пояснень.

Стабілізацію фінансової системи країни уряд країни почав, розробляючи програму підтримки банків та цільової допомоги їм, замість цільової допомоги позичальникам, які найбільше цього потребували і яка б зрештою потрапила в ті самі банки.

Люди ж залишились наодинці з бідою. А, за давніми українськими традиціями, не прийнято кидати своїх у біді. Наш народ у тяжку годину завжди протидіяв їй усім миром і долав біду за рахунок взаємодопомоги. Це була норма буття. Пропонуємо згадати про неї.

Не може бути винним позичальник одноосібно в період загальної кризи, відповідальність повинна також бути розподілена солідарно між ним і банками.

«Квитанції про оплату» ігнорують

Свою вiдповiдальнiсть позичальники вже вiдпрацювали: i переплаченими коштами, i страхуванням ризикiв банкiв, i розбитими долями, i постiйним стресовим станом... Черга за банками i державою.

У цивілізованій країні банки повинні працювати під контролем держави, а держава не має права з байдужої мовчазної згоди суспільства давати отримувати надприбутки одним за рахунок морального і фізичного знищення інших — працездатних людей, які потрібні державі для створення того ж ВВП, показника, за яким аналізується рiвень економіки країни.

Розглянемо, як приклад, UniCreditBank, у минулому Укрсоцбанк. Колишній державний банк iз прекрасними приміщеннями по всій країні, сучасним обладнанням, кваліфікованими спеціалістами в один момент стає приватним, — спочатку одного українського олігарха (В. Пінчука), потім іншого (В. Хорошковського). Декілька років потому власником цієї банківської установи стають іноземні «інвестори» вже за іншими схемами. То чому тягар цих схем лягає на фізичних осіб — позичальників? Цей же банк буцімто був головним спонсором ЄВРО-2012 — хто перевіряв їх спонсорські внески і куди вони пішли?

Цивілізованим методом покращення іміджу банку була б зміна політики щодо позичальників, встановлення ставки за кредитами на рівні європейських стандартів. Повинні бути взяті до уваги форс-мажорні обставини, зміна власників банків у цей період, існування корупційних фінансових схем.

Цікава ситуація: надприбутки та прибутки банківської установи не залишаються у державі, а відправляються за кордон. Це свідчить про змову держчиновників iз власниками банків, бо влада не приймає рішень, які б обмежували фінансове безчинство. Громадських активістів (адвокат В. Хабібуллін уже направив низку публічних запитів) зацікавило питання: чи дійсно у 2008 році шановна UniCredit Group, яка придбала ПАТ «Укрсоцбанк», здійснила інвестицію в економіку України в розмірі 2 млрд. доларів, та чи дійсно ця інвестиція надійшла до Державного бюджету України, та чи сплачено при цьому всі відповідні податки та збори саме до Державного бюджету України, саме на території України?

Хіба не продуктивніше витрати на рекламу через спонсорство замінити політикою лояльності до позичальників цього банку? Зменшивши відсоткові ставки, отримали б рекламу нормальної фінансової установи, яка працює за моральними принципами та ставиться до позичальників як до партнерів. Позичальники, розрахувавшись з одними кредитами при зменшенні відсоткової ставки, ставали б у чергу на отримання нових на інші потреби — і це була б найкраща реклама банку.

Звідки кабала?

Давайте розберемося, звідки у добросовісних позичальників, які взяли на себе кредитні зобов’язання в іноземній валюті, з’являються штрафи та пені. Після обвалу гривні в 2008-му позичальникам нібито пішли назустріч, запропонувавши вносити гривневий еквівалент через каси тих відділень банків, де оформлявся кредитний договір. Комерційні ж банки повинні були купувати валюту в Нацбанку за певним курсом і зараховувати її на погашення кредитних зобов’язань позичальників. Незважаючи на те, що у позичальників на руках залишаються квитанції, з яких видно, що позичальник виконав свої зобов’язання і вчасно за графіком оплатив усю суму в касу банку, банк починав нараховувати пені та штрафи нібито за невчасне погашення внеску, пояснюючи, що «банк не встиг вчасно підготувати заявку на купівлю валюти, треба було в банк приносити вже валюту», але ж при чому тут позичальник? На ці пені й штрафи накладаються інші і, як снігова лавина, вони падають на людину, яка не розуміє, за що таке покарання.

Навіть не всі банківські спеціалісти зможуть розібратися з усім переліком відсотків та штрафів, що їх повинні буцімто сплатити позичальники, а саме:

— нараховані і непогашені відсотки с грейс

— додатковий відсоток

— mainintov w comp

— відсотки

— тіло кредиту

— нарахована і непроплачена пеня

— нарахована пеня за ADCH_OVINT

— пеня за прострочку відсотків PEN_MINT

— пеня за прострочку відсотків PEN_MINTOVW

— пеня за прострочку тіла

— пеня за прострочку швидких дій (хоча всім зрозуміло: достатньо було б відсотка, який і визначає плату за отримані кредитні ресурси) і це все виписано з реальної роздруківки, яку отримує кожен позичальник після щомісячного внеску.

Ніхто не може протидіяти незаконним діям банківських структур. Через деякий час банк в односторонньому порядку підвищує відсоткову ставку за користування кредитом, навіть не повідомляючи про своє рішення іншу сторону договірних відносин — ні в усній формі, ні в письмовій. Позичальник про це дізнається з виписок банку, в яких з’являється чергове збільшення боргу. Причому збільшення не має економічного обґрунтування, просто з 10% збільшується ставка до 15%, — не на 0,01%, або хоча б 0,1%, у крайньому випадку 1%, якщо б обґрунтування було. Не забувайте, що при цьому і курс валюти змінився: 1 долар можна купити не за 4, 5-5,05 гривнi, а вже за 8, 0-8,2 грн., потім за 12 грн. (23-25 грн.). Тобто, в гривневому еквіваленті за користування одним кредитним доларом позичальнику треба заплатити вже не 45-50,5 копійки, а 1,20-1,23 грн., а це майже втричі збільшена (27-30%) процентна ставка замість 10%, на яку погоджувався позичальник. У 2014 році користування доларовим кредитом (1$=12грн.) стає збільшеним iз 45 копійок до 1, 80 грн. Саме тіло кредиту теж збільшується майже втричі, а потім і вп’ятеро для позичальника. А хіба позичальник давав згоду на таке фінансове навантаження? Підвищення в односторонньому порядку відсоткової ставки кредиту всього на 5% призводить до збільшення навантаження на середньостатистичного позичальника, який брав кредит на своє перше і єдине житло (фактично соціальне) на 40-50 квадратних метрів майже на півтора мільйона гривень (а розраховував позичальник на 495-556 тис. грн. на момент узяття кредиту, розділивши виплати на 20-30 років). Ми вже не аналізуємо збільшення кредитного навантаження при більших сумах. А це хіба не шахрайство з боку банків?

Листування позичальника з банком та Нацбанком не дає жодного позитивного результату. І ось із добросовісного позичальника людина перетворюється на затравлену істоту, яка не бачить виходу з ситуації, що склалася. Але хочеться нагадати всім, що час змінився і люди теж.

А судді хто?

Людина, взявши в кредит 70 тисяч доларів США, перед цим проплативши всі комісії банку та нотаріусу, зробивши попередні внески на 30 тисяч доларів США, аби придбати 2-кімнатну хрущовку, сподівалась не за 25—30 років, а за 3—5 років розрахуватися з банком за кредит і взяти наступний на розширення житлової площі. Не так сталося, як гадалося, — зараз у неї борг перед банком після щомісячних виплат...180 тисяч доларів США. Покажіть нам людей, які вважають ситуацію адекватною. У кредитні договори банк включив пункт, згідно з яким спори, що виникають між банком та позичальником, підлягають розгляду в третейському суді, створеному при асоціації банків (!!!). Тобто — який фінансується за рахунок банків. Більше того: позичальник повинен заплатити дуже велику суму (і так маючи фінансові проблеми) на рахунок третейського суду, який візьме його справу до розгляду. А найцікавіше почнеться пізніше, — коли позичальник дізнається, що справи з захисту справ споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки)... не підлягають розгляду третейськими судами і будь-яке рішення третейського суду є незаконним. Втрачений час, втрачені кошти...

Лабіринт без Аріадни

Можемо відповідально заявити про подвійну та потрійну бухгалтерію у кожному банку, що стосується обслуговування валютних кредитів. Наведемо декілька прикладів: невідповідність рахунків, що вказані в кредитних договорах і в меморіальних ордерах для виконання кредитних зобов’язань; неодноразова їх зміна протягом кількох років; у квитанціях про купiвлю валюти в банку вказується не реальна сума в гривні, яку позичальник приносить до банку, а сума, що відповідала курсу НБУ на день здійснення цієї операції (відчутна різниця при великому обсязі кладеться до кишені банку без відповідного оформлення цього прибутку) тощо.

Додатковим навантаженням для позичальника є також пенсійний збір 0, 5% від суми внеску. Тобто ставка за користування кредитом збільшується ще на 0, 5%.

Перед укладанням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов’язаний повідомити споживача у письмовій формі про особу і місцезнаходження кредитодавця та кредитні умови (12 пунктів). Невиконання цієї умови тягне за собою визнання кредитного договору недійсним.

Як можна довіряти банківському регулятору, тобто НБУ, який не зміг побачити цих та інших порушень комерційних банків під час планових та позапланових перевірок?

Ще в липні 2009 року до Кабінету Міністрів України надійшов лист на 17 сторінках від тодішнього голови ГоловКРУ Миколи Сивульського, в якому він проводив аналіз економічної ситуації і зробив наступні висновки (одним iз перших, хто оприлюднив таку важливу інформацію):

— «Перекіс» у бік споживацької спрямованості економічного розвитку України — це не «сліпа дія невидимої руки ринку», а свідомі дії з просування імпорту на український ринок, це агресивна політика завоювання внутрішнього ринку. Причому вона ще далеко не вичерпана, а лише пригальмована кризою.

— Питання проникнення та діяльності іноземних банків на території України — це питання національної безпеки держави.

— Безконтрольне і різке нарощування зовнішніх боргів, передусім комерційними банками. Це призвело до принципової зміни структури зовнішнього боргу України.

— Згідно з чинним законодавством, здійснення валютного регулювання та валютного контролю є винятковою компетенцією НБУ. Незважена політика НБУ у сфері валютного контролю та валютного регулювання обумовила невиправдане нарощування загального обсягу зовнішнього боргу та поставила Україну під загрозу корпоративного дефолту.

— Дії Нацбанку різко збільшили борги українських родин. «Свої прорахунки НБУ переклав на суспільство. «Реалізація імпортованого газу за діючими гривневими тарифами з інвалютної позиції стала глибоко збитковою, що вимагало різкого підвищення внутрішніх цін на природний газ. Це загрожувало прискоренням інфляції в Україні».

— Інші інфляційні загрози породжені діями НБУ. Це імпортована інфляція, пов’язана із завезенням до країни вкрай необхідних товарів, які не можуть за короткий строк бути заміщені вітчизняним товарами, наприклад ліки, а також кредитна емісія, що загрожує зростанням грошової маси. Рятуючи банки від дефолту, НБУ різко наростив обсяги їх рефінансування.

За своєю суттю, рефінансування — це первинна емісія, яка загрожує, за ефектом мультиплікатора, багатократним зростанням маси грошей. Отже, НБУ сформував потужний інфляційний потенціал, наслідки якого країна відчуватиме ще довго.

— Обсяги грошової емісії, яку здійснює НБУ, сьогодні жодним чином не регламентовані й не регульовані. Нацбанк, основною функцією якого є забезпечення стабільності національної грошової одиниці, допустив безконтрольну доларизацію економіки держави.

Останнiми роками в Україні чітко простежувалася тенденція випереджуючого зростання обсягів кредитування в іноземній валюті.

Переоцінка цієї заборгованості внаслідок обвалу курсу гривні призвела до того, що на початок 2009 року частка інвалютних позик сягнула 57, 7% від загальної суми заборгованості клієнтів банкам. І це не просто арифметика. За нею криється соціальна драма: своїми діями НБУ катастрофічно збільшив борги громадян України.

Висновки, які у своєму листі-поданні зробив Микола Сивульський: головний урок фінансової кризи полягає у необхідності подолати гіперболізовану роль НБУ в економіці України:

«Прорахунки НБУ, що загострили протікання світової фінансової кризи в Україні, не були б такими фатальними, якби не експериментальна модель його незалежності, що запроваджена в Україні. Такого рівня самостійності не мають не те що центральні банки країн iз перехідною економікою, а й банки у ринково розвинених країнах. У своїх діях НБУ фактично є безконтрольним. Він самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та контролює її проведення. Реально вся «підзвітність» НБУ зводиться до доповіді голови НБУ у Верховній Раді про діяльність Нацбанку та надання двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в державі. Жодних зобов’язуючих рішень щодо діяльності НБУ, згідно із законодавством, Верховна Рада ухвалити не може.

Уряд може лише проводити з Нацбанком взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики та просити інформацію про монетарнi процеси. У свою чергу, Нацбанк підтримує економічну політику уряду лише за певних умов: якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці. На практиці це призвело до того, що НБУ не виконав своєї основної конституційної функції — забезпечення стабільності гривні. Більше того, користуючись своїми повноваженнями як особливого центрального органу державного управління, він провадить політику, яка суперечить інтересам України».

«Криза 2008 року — це спланована політико-економічна акція, направлена на перерозподіл майна в Україні, тотального знищення середнього класу з позбавленням власності й зубожінням усіх громадян України (через зниження рівня життя, ріст безробіття та комунальних тарифів)».

Математика грабунку

Тим часом тільки за 2008—2009 рр. українські банки перерахували в офшорні зони та на Кіпр 53 млрд. 397 млн. доларів США, за валютним курсом, який існував на ті роки, це 400 млрд. грн. (про це також iдеться в публікації Сергія Старицького в «Економічній правді»від 20 липня 2009 р.). Для порівняння: держбюджет України на 2012 рік мав доходи 367 млрд. гривень.

А якщо порахувати за весь період незалежності України, скільки річних бюджетів виведено за межі країни? Діями комерційних банків під прикриттям НБУ, Ради НБУ та банківського лобі спричинено колосальні збитки економіці та іміджу країни в цілому.

Шляхом масових махінацій з незаконним валютним кредитуванням населення, а потім девальвацією національної валюти — гривні від 60 до 135% щодо іноземних валют, банки здійснили перерозподіл грошових потоків.

У результаті українці в 2008 році втратили 180 млрд. гривень, а банки за два роки кризи втричі збільшили свої капітали» (за період iз 2008 по 2014 рр. ніхто ще не оприлюднив цих жахливих цифр).

Акцентуємо на іншому факті: дочірні банківські структури, які в Україні надавали валютні кредити громадянам, змовившись, різко підвищили ставку кредиту (+ 10-19%), тоді як у країнах, де розташовані їхні головні офіси, навпаки, зменшували на 2-3 % кредитне навантаження на позичальників.

Лицемiрна полiтика подвiйних стандантiв щодо українцiв є полiтикою колонiзацiї та геноциду.

Громадськість України заявляє, що оприлюднить перелік недобросовісних банків-махінаторів, звернеться за поясненням до урядів тих держав, де вони зареєстровані. І нехай уже громадськість цивілізованих країн дає оцінку шахрайській діяльності фінансових пірамід, якщо у власній країні українці перед шахраями беззахисні.

Більше половини проблемних кредитів було продано колекторським або передано факторинговим компаніям за 5-6 % від суми кредиту. І в той час банківська система України чомусь не «обвалилася», більше того — укріпилася навіть. З 2008-го до 2012р. капіталізація банків збільшилася втричі (до кризи — 500 млрд. грн., а в 2012 році — вже 1, 5 трлн. грн.). А бюджет країни не дорахувався податків від колекторських компаній, бо вони взагалі не платять податкiв. І це теж нормально: чомусь законопроект про заборону колекторського бізнесу так і не був ухвалений Верховною Радою і не запроваджено кримінальну відповідальність за моральний тиск на особу такого виду структурами. Може, тому, що до цього складу Верховної Ради України прийшли фахівці колекторного бізнесу? На сайті НБУ ми маємо можливість побачити прізвища й частки, якими володiють власники наших банків, серед яких достатня кількість чинних депутатів. Деяких з них ми побачили наступного дня після голосування законопроекту 1558-1 з раннього ранку на «чесному» каналі «112». Таке враження, ніби канал окупували або орендували банківські тролі...

За рахунок грабіжницьких схем банки не заплатили до бюджету країни близько 20 млрд. доларів США, починаючи з 2008-го до 2014 рокiв. Де поділась оплата податків банками від курсової різниці? А чим взагалі займаються служби фінансового моніторингу та фінансових розслідувань?

Хто відповість, чи встановлена гранична межа підвищення зарплат банківському VIP-менеджменту? Скільки коштів було відмито на корпоративах, скільки отримано премій, які виписувались вузькому колу найближчого оточення, що вміло мовчати?Досвід є. Чому ігноруємо?

США змогли розробити план виходу із кризи за рахунок держави, виділивши 700 млрд. доларiв та визначивши строк комерційним банкам, які повинні були за свій рахунок протягом року переоформити кредитні договори позичальникам, зменшивши відсотки на 2-3% та не подовжуючи термін договору. Це дало можливість зменшити тягар на кожну людину. Але при цьому було передбачено створення наглядового органу для контролю за використанням виділених сум і обмежень на виплату преміальних керівникам приватних банків та компаній, які будуть отримувати допомогу в межах цієї програми на відміну від України, в якій такі обмеження ніхто не передбачав.

А де ж у нас можна ознайомитися з використанням рефінансування наших банків, а особливо з виконанням графіку повернення коштів? Хто відповість за цей безконтрольний фінансовий розгул? Скільки коштів iз рефінансування українських банків за весь час «затримались» в Україні, а скільки одразу ж потрапили в офшори? У вкладників банків є хоча б фонд гарантування вкладів (це теж гроші всіх простих українців!!!), а позичальники не захищені ніякими фондами страхування своїх ризиків. Хтось аналізує ці питання?

Комерційний банк страхує себе десятки разів: і кабальними договорами, і щорічним страхуванням закладеного майна за рахунок позичальника (ще й призначає штрафи в розмірі 1% від суми кредиту за затримку оплати страхових сум), і підтримкою Нацбанку через рефінансування, і підтримкою різноманітних банківських асоціацій, і підвищенням кредитних ставок до мародерського рівня, і банківсько-судовою змовою, і банківським лобі у Верховній Раді України, і підтримкою держави на всіх рівнях, і міжнародним банківським синдикатом...

А де ж підтримка людей, які є громадянами України? Вони залишились один на один зі своєю бідою. А хіба не простіше було б допомогти індивідуально позичальникам за рахунок коштів, виділених на рефінансування банків, вони все одно залишились би в банках, «покрутили» б ще ними і відправили б за тими ж адресами, куди і зараз відправили (в офшори)? Ні, треба так закрутити гайки, щоб знищити нормальних людей, піднявши соціальний градус у суспільстві до найвищої критичної точки. І рано чи пізно винним за це доведеться відповісти.

Де ж відповідальність держави і Національного банку України, які повинні гарантувати безпеку і стабільність у країні? Чому з відсотками чи без них не повертають кошти України в розмірі декількох її держбюджетів, вивезені попередніми прем’єр-міністрами — Звягільським, Лазаренком, Тимошенко, Азаровим тощо та попередніми президентами, які підтримують чужі економіки? Це ж не «підривало і не підриває в даний час світову банківську систему», навпаки — давало їй надприбутки за рахунок українського народу. Може, вже прийшов час світовій і вітчизнянiй банківським системам віддавати борги? Або повертати в Україну награбоване, або робити взаємозаліки... Хіба МВФ та Світовий Банк не знають, де ці вивезені з України кошти?