Полiтичнi українцi — непереможнi

16 вересня минула 68-ма річниця від дня народження визначного українського дисидента — правозахисника Валерія Марченка. Полтавська «Просвіта» готує до друку збірник текстів про видатних українців у їхніх власних спогадах та розповідях сучасників про них. Починається збірник Євгеном Чикаленком і закінчується шістдесятниками. Книжка так і називається — «Від Старої громади до шістдесятників». Один із розділів узято з книги Марченка «Листи до матері». Мій вступ до цього розділу перетворився, по суті, на окрему статтю-роздум про зросійщення України та протистояння цьому.

Валерій Марченко — одна з найсвітліших постатей руху опору російським окупантам. Не пішов на співпрацю з КДБ — звідси така лють і ненависть системи аж до останніх його днів у концтаборі. Та й після того. Недарма голова КДБ України, а потім й СРСР Федорчук казав, що Марченка й Світличного «нада павєсіть».

У нашому збірнику ми подаємо працю Марченка «Київський діалог», щоб сучасний читач зрозумів, за що кати його засудили спершу на 8 років, а потім на 15. Ця праця на диво актуальна і підштовхує на роздуми про стан української мови та шляхи розв’язання такого болючого для мільйонів українців мовного питання вже в незалежній Українській державі.

Отже, поділюся своїм баченням проблеми. Для мене немає різниці, хто і якими методами зросійщує українців. Чи це самодержавство, чи комуністи, чи це роблять уже в незалежній державі власники телеканалів, радіостанцій, чи власники кав’ярень, ресторанів, які забороняють персоналу говорити українською мовою, чи органи самоврядування, які не дають поставити пам’ятник, скажімо, Мазепі, чи українська влада, що так і не спромоглася скасувати українофобський, русифікаторський закон Ківалова—Колесніченка, писаний московськими фахівцями з поневолення та денаціоналізації народів.

«Денаціоналізація — це завжди опідлення людини», — писав великий Олександр Потебня. Писав він це у роки поневолення України Росією, коли українська старшина та її нащадки, всякий чиновний люд відрікалися від своєї української суті, зраджували себе, свою поневолену Вітчизну заради чинів та розкошів в «общем отечествє». У роки панування імперії вже у комуністичній личині, утиски, переслідування української мови та фізичне знищення її носіїв були у стократ жорстокіші і набули незнаних в історії людства масштабів. У результаті зросійщення набуло масових форм.

Із здобуттям незалежності вже фактом самого існування Української держави це опідлення людини почало згладжуватись, а подекуди й перекреслюватись. Частина, хай і невелика, українців почала повертатись до своєї рідної мови та витискувати із себе де краплинами, а де відрами «песький обов’язок перед Росією», частина росіян, також невелика, перекреслила в собі імперський шовінізм і доброзичливо почала ставитись до українського відродження. Вже не треба було відрікатись від свого українства, щоб здобути якусь посаду в державному апараті. Хоч треба сказати, що довгий час то більшою, то меншою мірою у міністерствах, президентських адніністраціях, органах місцевого самоврядування, особливо на сході і півдні, витав дух українофобії, переважно у МВС, та й у багатьох приватних фірмах, власниками яких були чи зросiйщенi українці, чи зросійщені євреї, а особливо росіяни — громадяни Росії чи і свої, зневага до української мови, а отже, й до Конституції України й до законів України доходила до рівня Валуєвських указів.

Узагалі інерція поневолення було такою великою, що зросійщення продовжувалось і після здобуття державності. Й не в останню чергу — через безлику, а чесніше сказати, угодовську позицію української влади у ставленні до російського шовінізму. Згодом відбулась консолідація русифікаторських, імперських сил, щедро підживлюваних російськими грішми, в самій Україні. Наслідки цього ми побачили в Криму та на Донбасі. Для людей національного мислення, тобто мислення на основі українського історичного буття, знання культури, корінних і фундаментальних інтересів української нації, було очевидно, що йдеться до відродження в Україні ідеї російського імперіалізму в його крайніх чорносотенських, по суті, расистських формах. Не хотіла бачити цього тільки українська влада. А після убивстав В’ячеслава Чорновола та фактично знищення Народного руху в Україні була знищена і його національно-демократична філософія, що найбільш повною мірою відображала настрої та інтереси українців. А її носії розбіглись по політичних проектах, уже не представляючи собою єдиної політичної сили, яка могла б дієво протистояти становленню російського імперіалізму. Комуністи й регіонали відновили у всій своїй повноті зросійщення України, стали добиватись для російської мови статусу другої державної.

Та Янукович і компанія недооцінили українців, які мали за собою довговікову традицію визвольної боротьби за свою свободу, за свою мову і культуру, прорахувались. Українці здійснили дві революції, які не допустили нового поневолення.

Звичайно, якби російська мова стала другою державною, то при вкрай ослаблених позиціях української мови у постколоніальному суспільстві вона була б приречена на витіснення на маргінес життя, закріпився б надовго поділ України на Східну й Західну й загальмувалося б надовго саме будівництво й становлення української демократичної соборної держави. Яка вже тут демократія і соборність, якщо б українська національна сутність знову гвалтувалася щомиті?!

Але навіть після Революції гідності українській владі й українському суспільству не вдалося подолати інерцію зросійщення, особливо в інформаційно-культурному просторі. Тисячі українців і українок приїжджають у великі міста й у своїй більшості не можуть подолати російськомовної стихії — русифікуються, тим самим прирікаючи себе і своїх майбутніх дітей, що особливо трагічно, на колосальну емоційну глухоту та культурне й інтелектуальне збіднення, а відтак і втрату таких понять, як національне мислення, національна гідність, національний сором. І сьогодні зросійщення є явищем глибоко потворним, є рудиментом колоніального минулого України. Воно відокремлює зросійщеного українця від культурної і духовної української традиції, в політиці ж і сліду немає від українського консерватизму. Панує якесь голе лівацтво, зденаціоналізований, без берегів і меж, абсолютно безвідповідальний лібералізм. Усе разом породжує потворний популізм й огидне політиканство, нічим не прикритий всеохоплюючий матеріалізм і цинізм. На такому ґрунті квіти не ростуть — виростають суцільні бур’яни, отже, говорити про зростання якості української політичної еліти не доводиться.

Треба відверто визнати: війна дуже змінила українське суспільство, яке додало якісних і кількісних змін політичним середовищам України в позитивному сенсі. Саме традиція, яка тримає сув’язь поколінь iз їхніми досягненнями, тільки й може дати основу життя, його наріжний камінь, виробляти вартісні орієнтири, породити усвідомлене, всеохоплююче почуття належності до свого роду й народу, до своєї любимої Вітчизни. Тільки оволодівши традицією, можна її розвивати й далі поглиблювати. І саме в надрах нації, не на поверхні потворного українського істеблішменту, а, підкреслюю, в народних надрах відбувається віднайдення традиції, відновлюється почуття власної національної гідності, належності до європейської цивілізації, що й привело і до Помаранчевої революції, а згодом і до Революції гідності.

Водночас поруч відбувається процес народження політичної української нації: сьогодення наше яскраво це демонструє. І на Майдані, і на східному фронті російськомовні українці, етнічні росіяни, народжені в Україні, воюють iз російськими загарбниками і віддають свої життя за українську свободу і рідну землю. Отже, мова нас не повинна розділяти, роз’єднувати, бо для всіх, хто живе на нашій українській землі, наша земля стала рідною, як і писав про цю здатність України ставати рідною і для чужинців Юрій Липа.

Але й борг українському народові треба віддавати. Бо пройшов він усі кола пекла російського поневолення, а все-таки зберіг свою мову, а все-таки розвивав свою культуру, зрештою зберіг і свою землю, збройною боротьбою не дозволивши загарбникам виселити себе за межі своєї Вітчизни, як це планував зробити московський окупант. Тож чорноземи наші, степи, гори та ліси наші рясно политі кров’ю синів та дочок України. Сьогодні, воюючи за територіальну цілісність України, за її свободу, етнічні росіяни, громадяни України, тобто політичні українці, віддають Україні свій борг за роки мовчазної згоди на накинуту їм Російською метрополією роль колонізаторів, за мовчазну згоду з політикою русифікації України, нищення її культури, її дискримінацію, приниження, висміювання її великих жертовних синів і дочок, колоніальну експлуатацію надр та людей.

Ось так нове коло буття України замкнулося, й відбувся справедливий присуд історії людиноненависництву. Пробуджена українською землею совість стала на захист цієї землі, перемігши кровну спорідненість, й Україна, по суті, перемогла агресора. Ми стали непереможні. Що ще означає — віддати борг Україні? Це означає, що всі громадяни зобов’язані знати українську мову, і не тільки тому, що вона державна, а й тому та в першу чергу — з морального обов’язку перед українською землею, перед українцями. Можеш говорити якою хочеш мовою, зрозумілою для оточення. Це залежить від твого етичного вибору в тих чи інших обставинах. І ніхто не має права дорікнути тобі за твій вибір. Для людей же чиновних усіх рівнів вживання української мови під час виконання своїх обов’язків має бути обов’язковим. Це також буде віддаванням боргу українцям. Та коли ти не хочеш знати української, не хочеш учити своїх дітей, зневажаєш сам і вчиш зневажати мову нашої землі своїх дітей, то краще забирайся звідси чимскоріш. Ти не громадянин України, а її окупант. Блудні сини України — зросійщені українці — мають чимскоріш повертатися до свого українського коріння, пізнати свою культуру, віру батьків і дідів наших і припинити калічити духовно своїх дітей, виховуючи їх російською мовою. Це наше історичне завдання сьогодні і треба, щоб імперська спадщина, насаджувана нам вогнем і мечем, перед смертю мільйонів мучеників була нарешті перекреслена і замкнулося ще одне коло нашої історії, а нам відкрилися живодайні джерела і чисті плеса, не загачені російською брехнею, їхніми колоніальними міфами, зрештою, і їхньою культурою, в якій трубадурів імперії хоч греблю гати.

Творення новітньої української політичної нації неможливе без відродження української етнічної нації. Інакше — знову банальна і завжди потворна русифікація та новий глухий кут історії.

Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ,
народний депутат 3—6-го скликань, голова Полтавської обласної організації товариства «Просвіта», дисидент і політв’язень радянських часів