Народ скаже — як зав’яже

Мудре народне прислів’я гласить: «Кожне сільце має своє слівце». В глибині цієї простої і водночас філософської істини сповна переконуєшся, читаючи виданий нещодавно в Києві «Словник говірки села Шендерівка та інших населених пунктів Могилівського Придністров’я» авторства журналіста, письменника, краєзнавця Дмитра Крохмалюка. Цей небайдужий до історії рідного краю чоловік буквально по крихтах збирав діалекти і фольклор рідного села і краю, де народився, провів своє дитинство та юнацькі роки до вступу до Київського національного університету імені Тараса Шевченка, факультет журналістики якого закінчив у 1984 році. Отримані знання і Богом даний талант молодий журналіст присвятив захисту інтересів селян, працюючи в найавторитетнішій і найтиражнішій на той час українській газеті «Сільські вісті», яку очолював відомий журналіст, Герой України Іван Сподаренко. Потім Дмитро Іванович працював редактором у секретаріаті Верховної Ради України, а останні 20 років обіймав посаду заступника головного редактора солідного фахового журналу «Вісник Національного банку України».

У вільний від основної роботи час допитливий журналіст скрупульозно вивчав народні звичаї рідного краю, записував його соковиту й колоритну мову. Ці записи й стали основою для створення 250-сторінкового словника. У ньому, наче перлинки в намисті, нанизано близько 2500 діалектних слів і сталих висловів. Як ілюстрації використано речення зі зв’язного мовлення, прислів’я, приказки, художні твори самобутніх письменників-земляків Леоніда Мосендза, Ніни Гнатюк, Михайла Каменюка, публікації місцевих газет «Світова зірниця» та «Чернівецька зоря».

Сама ж семантика багатьох зібраних у словнику слів вражає уяву кожного, хто проявляє інтерес до народної мови, фольклору. Скажімо, словом «арештант» у цих краях називають бешкетних, неслухняних дітей, слово «аркуш» означає свячений білий хліб, «мерзити» — сильно сварити когось, «впалити» — сильно вдарити, «до пйону» — до ладу, ідеально, «іти назадгузь» — задкувати, «френдзлі» — китички на хустині чи скатертині. А ось якими словами тут називають людей, наділених різними негативними рисами: «бамбула» — телепень, нездара, «блеґейда» — волоцюга, «завірака» — лиха, неприємна на вигляд людина, «капарник» — той, хто живе в бруді і безладі, «обийбока», «дроньґач», «муцуприґа» — ледащо, «пасійонний» — дуже сердитий, «придибаха» — пияк, бродяга, «непранка» — непутяща господиня, «тельбухатий» — товстий, незграбний, «тісненький» — скупий, «нехарапутний» — непутящий, «маґула» — неосвічений, некультурний.

А які дотепні прислів’я та приказки використовують ці самобутні люди! «Зад голий, зате каша з молоком», «усі добрі, і чорт маму вкрав», «міняйло без штанів ходить», «нате і мою кварточку на свячену воду», «не бійся ведмедя, а бійся блохи», «не витріщиш очі, то витріщиш калитку», «обмок, як вовк, обкис, як лис, обмерз, як пес — та все задурно», «розум — не вода, сам не прибуває», «ти йому про образи, а він тобі про гарбузи», «хто що везе — той то гризе» і багато інших перлин воістину народної мудрості міститься в цьому оригінальному словнику, зібраному поціновувачем старожитностей, уважним дослідником батьківської мови Дмитром Крохмалюком.

У додатку до словника як ілюстрацію живого мовлення носіїв говірки автор наводить дослівну фонетичну розшифровку записаних у 1991 році на магнітофонну плівку спогадів старожилів села Шендерівка Чернівецького району Вінницької області, дідуся та бабусі автора, Ірини і Пилипа Крохмалюків про пережите в жахливі часи колективізації, голодоморів, політичних репресій та війн, вміщено фото того часу. Це робить книгу не лише цінним мовознавчим джерелом, а й виразним документом тієї епохи.

Кров холоне в жилах, коли читаєш розповіді цих людей про голодомори 1933-го і 1947-го років. Бабуся Ірина згадує, як в одній шендерівській сім’ї померли від голоду мама, тато й одна донька, а друга лежала під тином і просила крихітку хліба, щоб прожити хоч півгодини. Але хліба ні в кого не було, і дівчина невдовзі теж померла. Ще жахливішою є розповідь про банду людоловів у Могилеві-Подільському, яка вбивала людей, а м’ясо пускала на продаж. Злодійські банди масово промишляли крадіжками худоби просто із сараїв селян — виводили коней, корів, свиней, різали і продавали їх, і ніхто не міг їх ліквідувати. А ще бабуся Ірина розповіла, як під час Голодомору 1947 року селяни з Вінниччини їздили на дахах вагонів, на відкритих платформах із вугіллям у Західну Україну в пошуках продуктів — вимінювали їх на одяг чи інші домашні речі. Скільки людей загинуло під час тих поїздок! Голод призводив до озвіріння, втрати людської подоби. В той час, як одні голодні везли додому у вузликах для своїх сімей виміняні безцінні продукти, інші голодні стягували їх на ходу з поїзда гаками, аби відібрати харчі. Траплялися й трагікомічні історії. Якось одна баба видряпалася на дах вагона з козою, прив’язавши її собі до ноги. На станції поїзд дав різкий гудок, коза злякалася, шарпнулася й полетіла донизу разом із хазяйкою — баба вбилася, а козі хоч би що. Ще пригадувала Ірина Крохмалюк, як буксирні бригади ходили по хатах і витрушували в селян останні запаси хліба, а бригадири заливали водою вогонь у печах, аби хазяйки швидше йшли на колгоспне поле. Окрема тема — політичні репресії, жертви, які, за доносом партійних і комсомольських активістів, зникали безслідно за будь-яке необережне слово.

На запитання, як прийшла ідея поєднати словник із додатком — розшифровкою спогадів своїх діда і бабусі, записаних кілька десятиліть тому на магнітофонну плівку, автор розповів: «Спершу я сумнівався в доцільності такого поєднання. Але чим частіше слухав і перечитував ці матеріали, то більше переконувався, що саме інтерв’ю носіїв народної мови, викладені дослівно з фонетичною точністю, найкраще проілюструють особливості нашої шендерівської говірки, дадуть уяву про неї людям з інших регіонів України. Причому в словинику викладено розшифровки не всіх записів, зроблених у Шендерівці. Маю ще не одну магнітофонну касету розмов як зі своїми дідом та бабусею, так і з іншими земляками. Більшість із цих людей давно померли, але їхні голоси, як світло погаслих зір, досі доносять до нас атмосферу жахів погаслої жорстокої епохи».

Читаючи неординарний словник Дмитра Крохмалюка, а особливо вміщені в додатку до нього інтерв’ю, мимоволі ловиш себе на думці, що подібне відбувалося на всій території підрадянської України, але, на жаль, багато фактів назавжди підуть у небуття. Бо ніхто не приділяв належної уваги фіксуванню спогадів свідків тих подій. Таких людей стає все менше, і вони щодня забирають із собою в могилу правду про ті страшні часи. Вимирають і старожили — носії автентичної народної мови, звичаїв, обрядів. І як добре, що не переводяться серед нас небайдужі творчі люди, котрі розчищають замулені джерела нашої пам’яті, зберігаючи для дітей та онуків історію і самобутність навіть найменшого куточка України.

До слова, Дмитро Крохмалюк уже 15 років активно працює над створенням першої на Вінниччині регіональної енциклопедії під робочою назвою «Енциклопедія Могилівського Придністров’я». У ній буде зібрано відомості про міста і села, найважливіші історичні події, які відбувалися на території теперішніх Могилів-Подільського і Чернівецького (частково — сусідніх із ними) районів, загальні відомості про природу, економіку й культуру краю, зокрема про сільськогосподарські й промислові підприємства, навчальні заклади, мистецькі й культурні установи, пам’ятники та пам’ятки історії і архітектури, меморіальні дошки, видатних уродженців краю, перебування тут відомих письменників, артистів та інших діячів історії та культури, чиє життя і діяльність пов’язані з Могилів-Подільським і Чернівецьким районами. Побажаємо ж автору успіху в цій благородній і богоугодній справі збереження народної пам’яті!