КІВІ, КІФА, КІАФА, КІАСА…

Упродовж багатьох років численні аматори — любителі старожитностей — марно опонують «класичним» ученим щодо витоків українців. Академіки, котрі досі вірять у всемогутність «рідної партії», й далі боронять зашкарублі катерининські та совєтські догми. На лихо для них, усе — технології, методи дослідження, способи мислення тощо — страшенно спрогресували; натомість місце сидіння, а відтак і світоглядні обрії різноманітних карамзінопослідовників лишилися в XVIII столітті. Тож варто вітати кожну спробу поглянути на ранню історію українського етносу з нових позицій. Книга Георгія Чорного «Київ досвітній» (К.: Гамазин, 2014) є саме таким дослідженням, причому методологічно коректним, що наразі зустрінеш нечасто.

Георгій Чорний (не історик, інженер, заслужений діяч науки і техніки) продовжує тренд модернізму: досліджувати з точки зору неупередженого технократа-позитивіста історію України без імперських, комуністичних упереджень і зашореності професійних археологів. Підмурівок дослідження простий: кожен етнос має три спільні характеристики — генетику, мову, культуру. Досягнення генетики довели, що «більше половини сучасних українців походить від одного й того ж Прадавнього Батька, який народився на території України приблизно 8—13 тисячоліть тому». Це висхідна точка подальшого аналізу з позицій емпіризму.

Теза про непересічну древність українців є не твердженням в антиномії, а базисом для подальших розмислів, на кшталт «чим старіший народ, тим більше у нього назв». Придніпров’я — це питома територія розселення корінного («вічно тутешнього») етносу, котрий нині називається українцями, а в минулому йому «давали різні назви: трипільці, арії, кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, анти, руси».

Георгій Чорний аналізує численні топоніми, гідроніми, інші мовні джерела, доводячи споконвічну автохтонність сучасних українців на теренах Придніпров’я. Та нам, людям інформаційної доби, цікавіше віднайти докази предковічності в матеріальних, писемних, джерелах.

Археологія Києва надає їх із надлишком. Судіть самі. У центрі Києва, в районі Львівської площі, знайдено укріплене городище трипільців. Про аріїв свідчать сварги-свастики на стінах Святої Софії. На території лікарні ім. Павлова є городище кіммерійського часу. Історичність скіфів і сарматів не викликає запитань: у сарматські часи Київ був велелюдним містом, адже знайдено десятки поселень і могильників цього часу. Стародавні руси збудували Кирилівську церкву. Прикладів не злічити. Зрештою, першим істориком України є Геродот.

Отже, має бути й перший географ України. І він, дійсно, є. Ним став у ІІ ст. н. е. Клавдій Птоломей, який уклав знамениту «Географію», зокрема відомості про Сарматію. На лихо, в його часи не існувало GPS. Відтак, координати міст Сарматії, дані ним, не знаходять підтвердження. Це заводить дослідників у глухий кут, але не в безвихідь.

Георгій Чорний робить «математичний аналіз похибок тих засобів, якими користувалися древні вчені для вимірювання координат земних об’єктів» і переконливо доводить, що на території Сарматії для цих розрахунків використовували два різні методи. В Причорномор’ї користувалися гномоном (засіб вимірювання широт, запропонований Ератосфеном), але менш точним, ніж олександрійський. У північній Сарматії координати вимірювали неінструментально: «Обчислювали широти, згідно з відносно точними, вивіреними відстанями між містами, що лежали на торговому шляху по Дніпру». Цю територію Птоломей описав за даними видатного попередника Маріна Тірського.

Автор виходить із того, що «Географія» Птоломея не маячня й вигадки кабінетного вченого, а дослідження, проведені за допомогою наявних тоді методів. Він переконливо доводить, що координати міст Причорномор’я Птоломей подав із систематичною помилкою, змістивши їх на 2 градуси на північ. Натомість, міста північної Сарматії потрібно перемістити на 1 градус на південь. В останньому випадку «птоломеївські» міста не лише кладуться на карту, а й відповідають шляху «із греків у варяги».

Георгій Чорний так дешифрує міста Сарматії Клавдія Птоломея: Метрополіс (столиця) — Київ, Серімон — Чернігів, Азагаріон — Любеч, Амадока — село Неданчичі, Сарон — Орша (Білорусь).

«Сьогоднішня територія України майже повністю збігається зі «скіфським тетрагоном», яким Геродот окреслив межі Скіфії. Кожна сторона тетрагона (чотирикутника) відповідає двадцятиденному переходу, а південна його сторона, що лежить між гирлами Дунаю і Дону, включає в себе також «Скелястий півострів», себто Крим — споконвічну проукраїнську територію, принаймні від часів Скіфії». І про це варто пам’ятати загребущим спадкоємцям угро-фінського племені, званого московітами, москалями, тобто росіянами в постмодерністській лінгвістиці.