Вдарили велопробігом по бездоріжжю

Полтавські активісти велосипедного руху вже не знають, як достукатися до сердець місцевих чиновників, котрі, маючи європейський досвід із розвитку велоінфраструктури, на наших вулицях нічого не хочуть змінювати. Цього разу, аби привернути увагу до проблем велосипедистів, у межах Європейського тижня мобільності в Полтаві провели ретровелопарад у стилі 60-х.

Координатор параду Вікторія Івасенко — аспірантка Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка, котра працює на кафедрі автомобільних доріг, — приїхала до Корпусного парку (місця збору учасників заходу) на вінтажному велотандемі.

«Ми проводили й проводитимемо подібні паради, аби влада врешті-решт зрозуміла, що велосипедистам потрібен окремий простір. Бо от щойно ми змушені були разом із моїм колегою Максимом Лісогором (він представляє Полтавську урбан-платформу Citylab, яка займається розробкою концепції розвитку велоінфраструктури нашого міста) добиратися сюди тротуаром, порушуючи правила дорожнього руху, оскільки дорогою їхати не зовсім безпечно — культура водіїв, на жаль, іще не надто високого рівня, — скаржиться Вікторія. — А от із нарядом 60-х років минулого століття, який зараз на мені, допомогла подруга моєї бабусі — він досі зберігається в шафі літньої леді. У ті часи вона мала можливість мандрувати в Німеччину, Угорщину, Болгарію, тому ось ця сумочка, здається, англійська, костюм — фінський, а окуляри — німецькі, причому виробництва 1961 року. Мушу сказати, мені дуже до душі мода молодості наших бабусь. А велотандеми (їх у нас два) надали наші спонсори: магазин «Велоцентр» та майстерня хендмейд «Причандалля».

Вікторія стверджує, що велосипед для неї не просто залізяка з двома колесами, — це, вважайте, друг, без якого вона не уявляє свого життя. На дорогому спортивному велосипеді, який подарував її чоловік, молода жінка їздить навіть на роботу — добре, що в університеті є стоянка, яка охороняється. А от слова про відсутність у Полтаві безпечної велоінфраструктури — для Вікторії не порожні звуки, адже цьогоріч вона потрапила в дорожньо-транспортну пригоду, яку спровокували молодики, котрі рухалися на легковику назустріч. «Ці «жартівники» хотіли перевірити, чи вмію гальмувати. У результаті в мене був вибір: влетіти головою в лобове скло їхньої автівки або впасти набік. Довелося падати. На щастя, все обійшлося: лише порвала свої улюблені штани й погнула одну з деталей велосипеда, витративши потім на ремонт 100 гривень. Хоч усе це дуже неприємно», — робить висновок Вікторія. Їзда на велосипеді — сімейне захоплення Івасенків: велосипед має і чоловік Вікторії, і навіть чотирирічний син. Хоч відсутність у місті велоінфраструктури, говорить активістка, не сприяє розвитку велосипедного руху.

Іще один учасник ретровелопараду — мануальний терапевт Павло Харитонов — також їздить велосипедом на роботу у свою клініку. Досі в ДТП не потрапляв, хоч, аби маневрувати між перехожими, автомобілями, а також дорожніми ямами, зізнається, потрібна неабияка вправність. На те, що в Полтаві з’являться велосипедні доріжки, у чоловіка мало надії. У Павла три велосипеди: туринг, гірський, із якими виїжджає і в гори, й за кордон, і призначений, за його словами, для пересування містом. На велопарад чоловік приїхав якраз на останньому. Це швейцарський велосипед — щоправда, не 1960 року випуску, а 1980-го. Придбав його Павло років п’ять тому в Македонії. Оскільки він не надто новий, його не страшно залишати на вулицях міста, пояснює чоловік.

Вважав за обов’язок підтримати учасників велопараду й затятий велолюбитель — викладач Полтавського техуніверситету Володимир Семко. Для нього вже стали звичними велопоходи — разом з однодумцями об’їздив Україну, Польщу, був у Словаччині, Білорусі, а також брав участь у веломарафонах на 200, 400 та 600 кілометрів. У цього любителя їзди на двох колесах також три велосипеди, серед них і ретровелосипед (як же без нього?) — «Аист», що дістався у спадок від батька.

«Відсутність у місті не лише велодоріжок, а й стоянок для велосипедів (хай би вони були платними, але були!) зменшує попит на цей вид транспорту, — вважає Володимир. — За останні два-три роки вкрали велосипеди в десяти моїх знайомих. Це справді проблема».

Велосипедистка Ольга Авраменко у вінтажній сукні розповідає, що з кожним ось таким парадом у неї додається велодрузів: «У нас уже є свій сімейний велоклуб. Виїжджаємо за місто на природу разом із дітьми: чи до річки, чи до хвойного лісу — кращого відпочинку не придумаєш».

— А як ви крутитимете педалі у взутті на високих підборах? — цікавлюся у власниць спортивних велосипедів із дитячими велокріслами.

— Так само, як і без високих підборів, — відповідає Олена Ночовна. — Я на роботу їжджу велосипедом, буває, і на вищих. Після роботи забираю трирічного сина з дитсадка й далі курсуємо містом додому вдвох. Жодних проблем на дорозі не виникає: зазвичай водії, коли їду з дитиною, поводяться краще, аніж коли сама, — стараються об’їхати чи пропустити.

Ретротема не могла не зацікавити й Сергія Гуменюка, у якого свій веломагазин. Він приїхав на ретропарад на власноруч зібраному велосипеді. Сергій — любитель барахолок, так званих блошиних ринків, куди дідусі виносять рами, колеса від старих велосипедів. Тут він іноді натрапляє на справжній скарб. Щоправда, аби цей скарб заблищав, його потрібно довго й нудно шліфувати, полірувати, а потім фарбувати. На те, щоб створити модель, достойну ретропараду, він витратив цілий рік. Цей велосипед зібраний на основі рами 1957 року, приблизно такого ж віку відреставровані колеса й відремонтовані вузли. Сідлу від англійського бренду Brooks — років 30-40. «Звичайно, старі велосипеди не для відповідальних поїздок, вони потребують постійного сервісу, налаштування. Тож я зібрав цей ретровелосипед спеціально для ось таких виїздів, — зізнається Сергій Гуменюк. — А у справах, на змагання їжджу на спортивному. Це вид транспорту, який дає тобі повну свободу. Бо навіть якщо з ним щось трапиться, можна принести його в руках».

«А в цьому велосипеді рама 1938 року німецької фірми «Адлер», — показує Владислав Страхов, котрий працює механіком у «Велоцентрі». — Окрім продажу, ми надаємо велосипеди й напрокат. Так от цей, із рамою 1938 року, — улюбленець одного з наших клієнтів».

Ольга Кужим приїхала на ретровелопарад, аби підтримати друзів-велосипедистів. «Велосипед дає прекрасну можливість вирватися з міської суєти, — посміхається дівчина. — Він дуже виручає нас із мамою, бо ми постійно добираємося ним на дачу. Мама у свої 63 роки прекрасно їздить на велосипеді — й рада, що я їжджу з нею за компанію». Приєднався до учасників параду й Володимир Дамаскін, старший інженер інтернет-провайдера, — от тільки приїхав не на велосипеді, як усі, а на моноколесі. «Я знайшов його зовсім випадково в інтернеті й замовив. Мені прислали цю річ із Китаю, — розповідає хлопець, котрий відзначився оригінальністю. — Їжджу ним на роботу, в магазин — однієї зарядки вистачає на 15 кілометрів. У місті такий незвичний спосіб пересування в усіх викликає подивування. Хоч у мене вже з’явилися й послідовники — зустрічав чоловіка з малолітньою донькою, котрі також їздять на моноколесі. На ньому, до речі, можна проїхати й по щебеню, й по піску і з бордюра на бордюр перестрибнути».

Колона учасників ретровелопараду, покружлявши в центрі Полтави, проїхала до Білої альтанки, а потім повернулася. Не знаю, чи привернула увагу влади, але увагу містян — точно.