Поетична дипломатія

— Вітаю, Ігоре, і з книжкою, і з її нагородженням англійським ПЕН-клубом! Книга позиціонується, як робота «язичницького» поета: вона висловлює глибокий особистий зв’язок з пейзажами України й потужну чутливість до її неспокійної історії. Уникаючи відкрито політичних образів, автор занурює читачів у нескінченні ритми космосу; книга створює — і відтворює — елементарний досвід світу, в рамках якого навіть хронічна жорстокість може бути витримана з гідністю. Це справедливий опис? Що язичництво означає для тебе?

— Поет є медіум у цьому жорстокому світі. Але не між політикою і людьми, а між людьми і Всевишнім. Поет, який не вірить у Бога, вважаю, не може створити нічого вічного. Водночас поет, котрий вірує, не мусить, здається, нічого писати, бо вже є книги релігій. Тобто зостається парадоксальна тоненька вібруюча лінія, де поет таки є поетом, тобто творцем власної релігії, легенди, міфу. Кожен поет — мікромодель духу свого народу і людства загалом: замолоду він язичник, у зрілі роки може бути християнином, буддистом, мусульманином. Чи й створити якусь молоду релігію. Через те він завжди в опозиції до влади, а отже — гнаний. І об’єктивна слава його посмертна. В часи застою поет, вважаю, має кликати до революції, до переформатування суспільства, а під час війни — намагатися бути миротворцем. Та місія ця духовно-душевна, а не суспільно-політична. Поет подібний до сейсмографа: відчуває й описує коливання окремої людської душі, котра є часткою України, а та — частиною всього світу. Справжня поезія — це закодована розмова з Творцем, з нашими предками і нащадками — по вертикалі часу, та з усім світом — по горизонталі простору. От у такий спосіб я багато подорожую у просторі і часі...

— Делікатні і вдумливі англійські переклади Стіва Комарницького повністю захопливі. Та переклад — це мистецтво втрати. Що англійський читач втрачає, не читаючи твоїх оригінальних віршів?

— Музикантам, художникам, скульпторам простіше: вони можуть апелювати до світу без посередників. А перекладена поезія щось, безумовно, втрачає, але й чогось здобуває. Коли перекладач прози — це просто перекладач, то перекладач віршів — суперник поета. Стів Комарницький не просто перекладач, він сам — поет. Він гостював у мене в Україні, і я бачив, що він генетично відчуває Україну. Загалом, у мене чудові перекладачі: і Тадеуш Карабович із Польщі, і Юрій Лазірко зі США, й Віталій Науменко з Росії — усі вони самі добрі поети. Мої вірші римовані, строго ритмізовані, як українська народна пісня. Європа ж перекладає мене здебільшого верлібром. Тобто втрачається автохтонний ритм. Але поезія, певен, не губиться — вона ж у метафорах, в образах, які, як ядра урану, здатні давати колосальну тонку духовну енергію при розщепленні-перекладі.

— Які поетичні школи тобі ближчі? Як, наприклад, ставишся до великих патріотичних українських поетів — Тараса Шевченка, Лесі Українки, інших? Як модернізм і тепер постмодернізм впливає на українську поезію, на твою зокрема? Чи ти відчуваєш близькість із романтизмом?

— Мене в Україні ідентифікують здебільшого як неоромантика. Романтик, за великим рахунком, — це синонім поета загалом. Гадаю, кожен справжній поет є ширший і глибший за будь-який літературний напрямок, адже в ньому легко можна знайти ознаки та елементи всіх стилів: класицизму, символізму, модернізму, постмодернізму тощо. Історія мистецтва, як і загалом історія, йде по колу, тому якщо вже чіпляти ярлик сучасному поету, то лише із префіксом нео-. Тож я неоромантик. Тарас Шевченко, Леся Українка чи Григорій Сковорода яскраво метафоризували свій час. А місія сучасного поета — залишити нащадкам охудожнений образ часу нашого. Історія малює крупними мазками, тому із тисяч поетів в історичній пам’яті зостаються одиниці — найхарактерніші біографії з найхарактернішими текстами, — які інстинктивно, інтуїтивно вгадали генетичний код свого часу і перспективу. Це чуття поза стилями і модами, формами і темами.

— Ти подорожував останнім часом Європою та Америкою, презентуючи «Політ над Чорним морем». Як почувався в тих авдиторіях? Чи добре поінформована публіка про нинішню Україну? Чи завважив різницю в статусі поетів у різних країнах?

— Це були чудові подорожі передовсім тому, що люди на моїх виступах були добре поінформовані як про Україну, так і про мою творчість. Тож, то були активні діалоги, а не авторські монологи. Спілкувався з поетами в Ірландії, в Туреччині, в Польщі, у США, в Англії, в Пакистані — всі вони, як і в Україні, подібні на дещо наївних дивакуватих дітей. Об’єднує всіх нас, попри різницю в релігіях, щось ірраціонально вище — це і є Поезія.

— Як українські письменники реагують на російську анексію Криму та її ж аґресію на Донбас?

— Втрата Криму, яка збіглася з величезним духовним піднесенням і напруженням народу після Майдану, стала шоком для всіх. Ще більшим ударом виявилася розв’язана Росією війна на сході. Здається, немає літераторів, які б на це не зреагували. Але дуже по-різному. Хтось пішов до війська, хтось у волонтери. Деякі оголосили себе пацифістами. Є й такі, що повтікали до Росії, в інші країни. Зараз можна говорити про жорстку війну поглядів між письменниками. Хтось пише вірші, прозу, публіцистику. Дехто навіть робить дешевий піар на воєнній темі. А хтось мовчить — я, наприклад, коли болить душа, віршів не пишу. Тому й не беру участі в чисельних антологіях майданних та воєнних віршів — не прихильник скороспілих реакцій. Справжня література про цю війну з’явиться пізніше, після Апокаліпсису.

— Історично Україна занурена в російський політичний, економічний та культурний вплив. Як можна протистояти дестабілізаційному змішуванню культур?

— Культура має об’єднувати людей, навіть коли йде війна. Здавалося б, людство вже спростувало міфи про расову, гендерну, класову нерівність. Та хоч як дивно, наступаємо на ті самі граблі. Скажімо, питання мови дуже важливе для України, окремі частини якої протягом довгої історії були колоніями різних, часто ворожих одна одній, держав. Але зараз потрібна толерантність вищого ґатунку, адже ми всі — цілий світ — сидимо на діжці з ядерним порохом. Тому агресивно нав’язувати одне одному щось — це шлях у небуття, у смерть. Кожна людина і держава має вище право захищати себе, свою фізичну і духовну території. А нападати на когось — це вже хвороба. Поети за своєю «функцією» — лікарі суспільних хвороб. А перше гасло лікаря — не зашкодь.

— На недавньому поетичному фестивалі «Терра Поетика» в Києві зібралися понад шість сотень поетів з різних країн. Це означає, що поезія в Україні — у доброму здоров’ї?

— Не маю однозначної відповіді, наскільки морально проводити поетичні фестивалі у країні, яка перебуває у стані війни. Давні мудреці казали: коли говорять гармати — музи мовчать. З іншого боку, саме поезія має об’єднувати те, що ворогує, привертати увагу до болючих суспільних і конкретно людських місць. Тому я вдячний моїм друзям Лесі Мудрак і Дмитрові Дроздовському за організацію цього міжнародного фестивалю. І, звісно, вдячний поетам багатьох країн, що завітали до нас. Може, це і є реальний доказ того, як поезія об’єднує людство?