Підкорення Сванетії

Слава Україні!

Після двогодинного перельоту вже були освітлені ліхтарями пальми й агави поблизу кутаїського аеропорту. Попереду — нічний переїзд до Верхньої Сванетії, унікального куточка Грузії, над тисячолітніми баштовими поселеннями якого з півночі височать грандіозні вершини Головного Кавказького хребта (по-грузинськи Кавкасіоні), а з півдня піднімається на 4-кілометрову висоту Сванетський хребет.

Досить швидко вирішили транспортне питання — до початкової точки маршруту нас повіз 73-рiчний Георгій Костянтинович. Останній раз ми їли у Києві, тому попрохали зробити зупинку біля недорогого кафе. В оформленому в національному стилі приміщенні панувало пожвавлення, і на нових відвідувачів, здавалося, не звернули ніякої уваги. Зайнявши вільний столик, замовили суп харчо, хачапурі, хінкалі. Смакуємо страви грузинської кухні і несподівано чуємо позаду: «Слава Україні!». Від найбільш гомінливого стола нам принесли наповнені вином келихи. Звучить тост за дружбу між нашими народами.

І знову автівка мчить у ніч, і під багатоголосу грузинську пісню, що ллється з приймача, ведеться неспішна бесіда. Олег поцікавився, де можна купити справжню грузинську чачу. Георгій комусь зателефонував, звернув із траси, зупинився біля будинку, де вже чекав хтось із його родичів. І нам у подарунок — пляшка настільки якісного продукту, що міцність у 65° майже не відчувається.

Зустріли групи з Литви і Польщі

Світанок ми зустріли у Верхній Сванетії. Майже на півмісяця — і в дощ, і в сніг, і в спеку — основним нашим житлом став намет. Маршрут почався сходженням на найвищу точку Сванетського хребта — Лайлу (4007 м). Ця гора користується останнім часом популярністю завдяки доступності (альпіністська категорія складності 2А) і грандіозним панорамам гір Кавкасіоні. На шляху до неї ми зустріли групи з Литви, Польщі, киян, дніпропетровців. Панорами вражали з перших кроків — далеко на півночі, за сванськими поселеннями, здіймається 2-кілометровими прямовисними скелями у безхмарне небо грізна гора Ушба (4710 м). Сходження на неї престижне і в наш час, а на початку ХХ століття в Англії існував навіть клуб «ушбистів» — тих, кому вдалося побувати на цій горі. На нічліг зупинилися на галявині неподалік коша. Побачивши над наметами український прапор, до нас підійшли поспілкуватись, зробити фото його мешканці.

Шлях до вершини лежить через простий перевал Чіджі у відрозі Сванетського хребта, на сідловині якого було приємно побачити синьо-жовтий прапорець. За малохмарної погоди звідси вже видно значну частину Головного хребта, а також помережані тріщинами та розломами льодовики Сванетського хребта. Одним з них ми підемо на Лайлу. Протягом наступного дня нам треба набрати кілометр висоти і встигнути засвітла повернутися назад. Тож вийшли вдосвіта. Перед крутим льодом одягнули на ноги «кішки». Тріщини та розломи обходяться чи переходяться по схоплених ранковим морозом сніжних містках, круті ділянки льодовика змінюються більш пологими. Потім вузький скелясто-осипний гребінь вивів на вершину. Вид звідти перевершив усі наші сподівання: під ногами прірва, в глибині якої зяє хаосом розломів льодовик, а вдалині, за Головним хребтом, височить двоголовий Ельбрус; на захід від нього — більш низький Західний Кавказ; а на схід — значно вищий Центральний, де домінують Ушба та Безенгійська стіна. За нею далеко-далеко проглядається група засніжених вершин, до яких, мабуть, добра сотня кілометрів. А на півдні — зелені гори Грузії.

На спуску довелося зв’язатися мотузкою, тому що сніг під гарячим сонцем розкис і містки над тріщинами стали ненадійними. Знову сніги та лід змінилися квітучими альпійськими луками, а потім незайманим пралісом, при спогляданні якого чомусь згадалися понівечені варварськими вирубками ліси Карпат.

Тисяча і один рік

Пізнавальна частина подорожі включила знамениті баштові поселення Верхньої Сванетії, аналогів яким, як стверджують, немає у світі. Найбільш збережений комплекс таких споруд у селі Ушгулі внесений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Вважають, що час їхньої появи — Х-ХІІ століття. У лихоліття ворожих вторгнень у Грузію в цей захищений неприступними горами і непрохідними ущелинами край жодного разу не ступала нога завойовника, і майже до ХХ століття тут проіснував родовий устрій. А війни велися тільки між родами. Кожний дім у такому поселенні був окремою родовою фортецею з товстими, вимуруваними із дикого каменю стінами. Перший поверх слугував підвалом iз резервуаром для води, тож не мав вікон. Другий, що замість вікон мав бійниці, слугував житлом, а також місцем перебування худоби, для якої облаштовували ясла вздовж трьох стін. Третій взимку слугував сіновалом, а влітку — житлом. До будинку примикала башта висотою від чотирьох до шести з’єднаних вузькими лазами поверхів. Таким чином, кожна сім’я в разі необхідності мала надійний захисток. Адже в минулому серед народів Кавказу існував звичай кривавої помсти. І нерідко чоловіки були змушені місяцями відсиджуватися в баштах, уникаючи помсти.

Кожне поселення має одну або кілька непоказних ззовні церков, що, швидше, нагадують каплички. Однак у них збереглися дуже давні розписи, високохудожні чеканені зі срібла ікони та релігійні книги Х-ХІІ століть, адже в лихі часи саме сюди грузинські можновладці везли на зберігання найцінніше. Одну з таких церков ми оглянули у баштовому поселенні Латалі.

Як правило, туристичнi маршрути Верхньої Сванетії проходять через її адміністративний центр — місто Местія. За останнє десятиліття тут збудовані й будуються під старовину численні будівлі, тож хто давно не був у Местії, не впізнає центр міста. Зате незмінним лишився позначений численними баштами силует міста. Вони продовжують бути візитною карточкою Сванетії, невід’ємною частиною навколишніх гір. І, мабуть, ще не одне століття простоять, доносячи до прийдешніх поколінь подих глибокої давнини.

У Местії ми зробили закупки продуктів, придбали сувеніри і водночас відчули, настільки для нас усе тут стало дорогим після обвалу курсу гривні. Культурна програма включила огляд оборонних і культових споруд, відвідання історичного музею, де експонуються численні ікони і книги Х—ХІІ століть, старовинна зброя, предмети побуту, а також розташованого у древньому будинку з баштою дому-музею альпініста №1 СРСР Михаїла Хергіані. Також зайшли в інформаційний туристичний центр — один iз багатьох, відкритих у містах і туристичних центрах Грузії. В них можна безплатно взяти туристські карти, проспекти, путівники, отримати кваліфіковану консультацію.

Неприступна «президія»

Далі наш шлях проліг до ще одного величного творіння природи — знаменитої Безенгійської стіни. Тут зосереджена значна частина кавказьких «п’ятитисячників», через що цей край найскладніших альпіністських сходжень та туристських походів називають «президією Кавказьких гір». У планах — сходження традиційним маршрутом (складність 2Б) на розташовану в південному відрозі Безенгійської стіни гору Тетнульд (4852 м), неподалік якої ведеться будівництво однойменного гірськолижного курорту. Однак ці наміри відкоригували нестабільна погода і складна льодова обстановка на схилах гори, а також самопочуття частини учасників подорожі. Базовий табір розташували на перевалі Нагеб, а на вершину пішли найпідготовленіші Дімітрюк і Квартюк. Першого дня вони мали вийти на плече гори, наступного — здійснити сходження і після ночівлі на плечі спуститися вниз. Після побажання успішного сходження зв’язка підійшла до льодопаду. Далі відкритий крутий лід, розломи та тріщини долалися з поперемінною страховкою. От вони піднялися над скельною стінкою і надовго зупинилися перед широким розломом — можливо, відпочивали або радилися. Потім пішли далі й зникли з поля зору за перегином льодовика. А гору просто на очах поглинула хмара, супроводжувана лункими ударами грому. Перебування в грозовій хмарі особливо небезпечне, коли в руках металеві льодоруби, а на ногах — «кішки». Негода припинилася аж під вечір. На схилі — нікого. Із настанням ранку знову з тривогою вдивлялися у схил. Там порожньо, а гору знову огортали хмари. На перевал піднялися двоє альпіністів iз Бельгії i, побачивши закритий щільною хмарністю Тетнульд, повернули назад. Нам залишилося чекати. Нарешті об 11-й годині помітили на схилі зв’язку двох альпіністів. Сумнівів не було, що це наші товариші. Зробити сходження їм завадила негода.

Спортивна частина подорожі закінчилася, хоч і не зовсім так, як хотілося. Наступного дня квітучими гiрськими луками ми підійшли до грандіозного Адішського льодопаду, і звідти понад годину милувалися зблизька «президією Кавказьких гір». А потім спустилися в невелике баштове поселення Адіші, де, здавалося, час зупинився кілька століть тому. А завершили похід на пляжах Батумі та відвідуванням схожого на субтропічний ліс ботанічного саду і фортеці Гоніо.