Оксана Забужко: Моє життя таке, яким я його собі зробила

Інтерв’ю з ювілярами завжди компліментарні. Однак давайте не дотримуватися цієї традиції. Навіщо для Забужко наші компліменти? Вона прекрасно й сама вміє оцінити свої здобутки і виставити собі оцінки.

Давайте про інше: про письменницьку роботу під знаком війни, про перемогу, яка здобувається не смертями. Про свободу, якої досягає жінка, коли їй за 50, про невідворотність немічної старості, яка примушує людину концентруватися лише на важливому. Щоб встигнути зробити те, що може зробити тільки вона.

Як письменник вона дуже затята до роботи, до визначення життєвих орієнтирів, які тільки і можуть втримати людину в межах людяності й честі. Як жінка вона кокетлива у спілкуванні й вишукана у вподобаннях. Вона дуже іронічна і в’їдлива — і як письменник, і як жінка. Помножте це на талант, характер і чітку громадянську позицію. І отримаєте вибухове єство Оксани Забужко.

Фронтова література

— Ви вже виробили оптимальний алгоритм життя під час війни, щоб залишатися адекватною?

— Я, якщо чесно, то дивлюся тільки з точки зору, наскільки я тримаюся. Як я справляюся з отим всим, що на мене валиться. А на якісь рефлексії глибші в мене навіть внутрішнього психологічного часу немає. Чи я добре справляюся? Можна було б краще. А з іншого боку, могло бути й гірше. Десь тверда «четвірка». Принаймні оцінки я собі виставляю.

— Вам важко далися ці місяці тотального безумства?

— У мене був страшний минулий рік, бо доводилося весь час відстрілюватися, так би мовити. Мама померла минулого року. Вона закроєна була міцно, і якби не війна, то ще б пожила. Вона все дуже тяжко переживала, в результаті — два інсульти. В межах цього року пішли з життя всі значимі для мене люди зі старшого покоління, яких я називала своїми друзями, але які для мене були вчителями, якимись рольовими моделями й моральними авторитетами, чия присутність у твоєму просторі просто змушує «рівненько тримати спину»: мама, Євген Сверстюк, Богдан Сорока. Леонід Плющ... Їхня смерть — це для мене оголеність фронту. Це теж війна. В мене взагалі відчуття, що це пішла на небо Стареча сотня. Бо їх дуже багато якось разом пішло з того покоління, люди, яких я особисто не знала, як Стефанія Шабатура, Микола Плахотнюк, і ті, яких знала, там були й менш відомі імена, але всі — дивовижно світлі й етично бездоганні, ті, хто не зігнувся. В мене враження було, що вони теж щось «прикрили собою», що вони пішли на якусь, як сказав мені один священик, «молитовну війну». Пішли молитись за Україну.

Я через усі ці втрати, через події, які людина не може пережити і вмирає, довгий час як у кулак була стиснута. І коли воно почало розтискатися, то таке повернення до «нормального життя» теж забирає і час, і сили. Я отримала дуже багато нового екзистенційного досвіду, і тепер треба час і сили на його переосмислення. Тож говорити про якийсь нормальний життєвий ритм іще рано.

— Тобто пишеться зараз важко?

— Яка там художня література! Війна, поручик, війна, — ледве встигаєш відстрілюватися: виступи, зустрічі, листи, пости в «Фейсбуці»... Тобто до всього, що я професійно робила раніше, додалося колосальне за обсягом і напругою «громадське навантаження», яке зжирає понад третину всього мого часу. Виходить якась «біжуча» література, фронтова. Але це теж треба робити. І цього в нас бракує. В умовах постійної інформаційної війни людям для душевного здоров’я потрібні чітко сформульовані речі, просто називання речей своїми іменами — на зустрічах після цього дякують «за надію». Візьміть той самий «Фейсбук». Раніше мою сторінку там вели адміни, розміщуючи матеріали про мене, а з початком Майдану я стала писати сама, коментувати події, від яких усіх «трясе», і часто бачу реакцію читачів, люди почали писати — прочитав і заспокоївся, бо відчував те саме, але не міг висловити. Така своєрідна терапія словом.

— Ви промовили те, що було емоцією багатьох?

— Взагалі-то це і є письменницька робота — в тому числі й на такому атомарному, «біжучому» рівні: вбирати в слово колективну емоцію. В цій війні дуже затребувані якраз письменницькі якості. Оці ж падли розігрують усі свої криваві реаліті-шоу за професійно виписаними сценаріями, як у «живому театрі». Це дуже «літературна» війна. Це здійснена мрія усіх диктаторів, які не стали художниками чи письменниками, такий «інцест» диктатури й мистецтва, синтез Лубянки й Голлівуду. Війни — як «реконструкторські ігри», де не відомо, хто актор, а хто — несвідомий своєї ролі статист. А у письменника — професійна чуйка на такі речі.

— Але «Фейсбук» такий підступний для письменника: не треба глибоко осмислювати й аналізувати. Пост написав — перегорів на примітивному рівні.

— Так, «Фейсбук» і розрахований на блискавичну реакцію, його призначення — негайно «випустити пару», тепер і тут. Коли ж виникають більш глибинні почуття, коли тебе щось системно мучить, що не вкладається в формат ні поста на «ФБ», ні навіть есе, тоді й вмикаються інші механізми і працює інша логіка. І оце вже не журналістське, а письменницьке. Письменника так «пре» весь час — за будь-яких обставин, хронічно. Тобто має перти весь час. Якщо не пре, то тоді треба змінювати пофесію і не вдавати з себе «писателя».

Війна зсередини

— На що вас зараз «пре»?

— Ой... Я би дуже хотіла, щоб принаймні подальший перебіг цієї війни лишав мені якийсь внутрішній простір, щоб я могла паралельно працювати над книжкою, яка мені вже два роки не дає спокою. Бо це теж, знаєте, недобре — так довго носити задум, воно перестоюється, і потім зникає драйв.

Натомість, поза моєю волею, починає формуватися, от за цей останній час, «З мапи книг і людей»-2. Я цього літа, коли за місяць без передиху написала, для різних видавців, спогади про Євгена Сверстюка і передмову до «НепрОстих» Прохаська, з подивом виявила, що книжка вже майже на третину готова. Сама собою складається, причому тематично буде, либонь, значно жорсткіше сфокусована, ніж попередня.

— Писати книгу про сьогоднішню війну плануєте?

— Навіть якщо я відкину всі свої плани й сяду писати про цю війну — я її не «візьму» зсередини. Тому що основний тягар цієї війни падає вже не на моє покоління. А на покоління старшого лейтенанта Солодька і старшого солдата Чеха. Ось такі хлопці колись і напишуть правду про цю війну — років за 10-20... Там зараз багато талановитих хлопців, ще й, либонь, таких, про кого ми й не чули. Наші Ремарки про себе ще заявлять. Все ще буде, дай Боже перемогти.

— А на ваше покоління припала яка війна?

— На моє покоління припав тягар інформаційної війни — та перша фаза, яка, за Ю. Безменовим (чи, точніше, за тими кадебістськими методичками, які він озвучив світові 1984 р. у своєму знаменитому телеінтерв’ю), зветься «деморалізація», і моє покоління її програло. І про це я написала — в «Музеї покинутих секретів». Вся його сучасна лінія, вся історія Дарини — як вона йде зі свого телеканалу, як його перекуповують невідомо хто і так далі, — це історія про те, як на початку 2000-х (у романі дія відбувається в 2003-2004 році) Україна втрачала контроль над своїми ЗМІ. Я показала якраз цілком-таки «зсередини», як ми програли інформаційну війну — ту, яка в сучасній «гібридній» передує «гарячій» фазі.

Звичайно, я тоді в таких термінах не думала, це вже тепер усі ми грамотні... А я взялася за цю тему просто тому, що бачила, як моє покоління масово сходить із дистанції. Як люди, з якими ми разом починали в 90-ті, які належали до культурних еліт і дещо вже й зробили, один по одному продаються, курвляться, спиваються, виїжджають, гинуть... І зацілілих лишилося не так і багато. В 90-ті була купа людей, які потрясаюче цікаво писали. Сотні текстів, яких сьогодні ніхто не згадує. Якщо подивитися на це і подумати, яку ми могли би мати літературу! А йдеться ж не тільки про літературу. Я журналістів, тільки загиблих «за нез’ясованих обставин», нарахувала за перше пострадянське десятиліття 41 душу, поки «Музей» писала. А про тих, які зникли з професії, взагалі мовчу. Це дійсно була війна, масштабу якої ще не оцінено й не побачено. І ми її програли — тупо, глупо і за гроші. Власне, так, як це описано в романі.

Тож отой мінімум письменницький — залишити нащадкам правдиве свідчення про свою добу — я якраз виконала. Тепер у мене на черзі інші, амбіційніші завдання.

З «русскім міром» у голові

— У нас уже другий рік війна, і армію якось реанімували, і фронтове забезпечення якось налагодили, але у всіх відчуття, що робимо не те, що потрібно.

— Бо ми всі — жертви сталінської концепції війни: «всьо для фронта, всьо для побєди, побєда любой ценой». Все для перемоги — так, але це XXI століття, і це інша війна. І в цій війні фронт становить усього 10% . А є ще оті безменовські 90, коли кулі не літають, а мізки плавляться. І вбивати міста й цілі регіони можна вже без обстрілів, самим тільки інформаційним терором — я була в травні в Маріуполі на виступах із сестрами Тельнюк і бачила, як це виглядає. Ми досі не можемо цього усвідомити: що війна — це не лише зона АТО, і перемагати треба не лише там. Зона АТО — це вершечок айсберга. А купа «мін» лежить, закладена у нас під ногами. І коли у водія в машині увімкнена українська ФМка, по якій годину, з перебивками на рекламу, звучить розвесела російська похабєнь — то це теж війна: йому прищеплюють свідомість «общего пространства». І коли в церкві, яка обманом зве себе Українською православною, а насправді підпорядковується кремлівському чиновнику, священик з амвона «дублює» українським мирянам російське телебачення, — це теж війна, і дуже навіть душозгубна... Так, для нас це війна за незалежність. І треба зрозуміти, що в ній нема поділу на «фронт» і «тил», що вона ведеться «тотально» — як я писала ще в «Диптихові 2008 року», «з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток», — і внутрішньо відмобілізуватись. А не казати: коли вже все закінчиться, коли росіяни виведуть війська?.. Якщо й виведуть росіяни війська — нічого ще не закінчиться. Оцього розуміння в суспільстві дуже й дуже бракує.

Є ще дуже важливий момент: багато хто й досі думає, що ця війна його не зачепить. І це не лише на особистісному рівні. От Західна Україна у нас дико розслаблена. Вона тільки зараз почала просинатися, коли нерухомість у центрі Львова «понаехавшие» з Росії поскуповували. І завтра ці самі львів’яни, які презирливо форкали на дурних — задурманених, мовляв, «русскім міром» — донеччан, завтра вони будуть прокидатися в несвоєму місті. І виявиться, що з-під них тим часом, поки вони форкали, витягнули їхнє місто і скатали в килимок. Тобто, знову ж таки, йдеться про міру усвідомлення війни, про міру притомності.

— Ви сказали про «побєду любой ценой». Зазвичай це означає ставлення до людини, як до гарматного м’яса.

— Я вам щодо цього нагадаю недавню ідею — слава Богу, від неї відмовилися — про захоронення полеглих бійців АТО на Алеї Слави. І ніхто з авторів ідеї не подумав, що там же пам’ятник — Невідомому солдату! Це теж сталінська концепція війни: коли війна — це м’ясорубка, коли кидали людей під танки, щоб вони «любой ценой», до Дня Жовтневої революції взяли місто чи висоту — і, твою мать, вперед на кулемети! Одні лягли — других посилають. Коли досі не відома кількість загиблих. Але у нас XXI століття! Який у XXI столітті може бути «невідомий солдат»? Коли є тіло, то за ДНК можна з’ясувати ім’я. Україна не повинна мати ніяких «неизвестных» солдатів. Пропалі безвісти — так. Але не невідомі! На Алеї Слави маємо трагічний монумент найстрашнішій в історії людства сталінській війні — от і лишіть його в спокої. А підхороняти туди вже сьогодні наших хлопців — це означає дальше тиражування того самого концепту, надання йому «нового життя». Ми все ще воюємо подумки в минулу війну. І не одні наші генерали, ціле суспільство все ще воює в минулу війну. Ось це й є «русскій мір» — не на багнетах ззовні принесений, а застряглий у головах.

Кращі роки і рольові моделі

— Вас наближення старості не лякає? Вже придумали, як будете старіти?

— Жду не діждусь. Це будуть найкращі роки мого життя, аби тільки біологія не підвела.

— Хіба найкращі роки були не в молодості?

— Дуже складно було в молодості. А моя ще й припала на найтемніший час імперії, Брежнєв—Андропов—Щербицький, пора студентства — це взагалі повний морок був, просто жаль себе стає, коли озираюся, — як у тюрмі ті «найкращі роки» пройшли... Але, думаю, молодій жінці завжди складно. Після 40 і далі стає все легше і легше — ти дедалі впевненіша в собі і вже нікому й нічого не мусиш доводити. А коли ти молода і гарненька, дуже багато енергії витрачається просто на те, щоб тебе сприймали всерйоз.

— І ви не бачите ніяких проблем у своєму віці?

— Чому ж, так званий середній вік, 45-65, насправді дуже проблемний. Бо тут для жінки рольових моделей парадоксальним чином найменше, не виробила їх культура, особливо наша. Ти вже не «дєвушка», але ще й не «бабушка». Ні те, ні се. На сексі-жінку є культурний алгоритм, це «готова роль», тільки розучуй. На мудру бабу — так само: навіть у патріархальному суспільстві її шанують, до неї приходять, щоб її послухати, по пораду, по спогади. Згадайте Ахматову, Шимборську... Старенька Надія Суровцова була легендою, навіть коли в Умані під пресом КДБ сиділа, всі наші «шістдесятники» до неї, як на прощу, їздили... А жінці середнього віку ніби приписано культурою — «ждати старості». Моя мама це свого часу гарно сформулювала, овдовівши в 57 років: «Ні додому, ні до косарів». До речі, знаєте, чому раніше жінок у 55 виганяли на пенсію? Я вам скажу, це до питання жіночої дискримінації. Тому що, за всіма медичними підручниками світу, 55 — це стовідсотково надійно вік менопаузи. «Солдатов не родишь — пошла на хер!» — оце був головний меседж жінці від держави. Ти не людина, ти яйцеклітина. Тоді як насправді в 55 років середньостатистична жінка набагато енергійніша і працездатніша од чоловіка.

— Можливість пластичних операцій розглядаєте?

— Мені абсолютно комфортно з моїм обличям і моїм тілом. Я вже навіть від декоративної косметики починаю відмовлятись потроху. Мені подобається бути натюрель. А оце їздити кожні півроку на рихтовку свого тіла кудись у Європу? Чинити наругу над своєю психікою, повсякчас змінюючи своє обличчя, а з ним і ідентичність? Я вважаю це проявом серйозного душевного розладу, якщо хочете — жіночої й людської ущербності.

— Ви та жінка, якою хотіли бути в юності? Знаєте, як усі дівчата мріють: от виросту і буду такою жінкою, ну такою...

— Я б сказала, що гріх мені нарікати. За мірою свободи, яку я маю, — так, я саме та жінка. До речі, не думайте, що вона мені легко далася, все це треба було виборювати, і то довгі роки. Легко не було, але от чого точно ніколи не було — не було нудно. Я ніколи не жила, як «приписано», тому що «всі так живуть». Моє життя — воно саме моє: таке, яким я собі його зробила, бо так хотіла.

— Що для вас значить жити, як хочу?

— Тут навіть не те що як хочу, а жити по-своєму, я би сказала. По-своєму. Не давати себе збити. Я думаю, що в кожній людині закладено свій внутрішній компас. Пам’ятаєте, як древні казали: пізнай себе, тобто пізнай своє призначення. Це вимагає віри в гармонію світу: раз уже ти в цьому світі з’явився, то для чогось. Якийсь інстинкт людині підказує: де твоє, а де не твоє. От у цей інстинкт я вірю безпомильно.

— Для чогось у світ з’явився, і неясно, для чого з цього світу мусиш піти... Невідворотність смерті ви як сприйняли, теж як аспект світової гармонії?

— Я сама не пам’ятаю, але з батьківських записів знаю, що десь у 4 роки заявляла: не хочу рости, бо не хочу помирати! Але це в мені не затрималося. Зате пам’ятаю, як у 5-річному віці відкрила існування часу («куди йдуть дні?») — цей епізод описано в повісті «Інопланетянка», я тоді саме з таким запитанням, як моя героїня, і прибігла до мами: мамусю, а для чого людина живе?. Якось у мене страх смерті поступився іншому страхові: не встигнути зробити в житті те, що хочу й мушу.

Мене вже давно турбує оцей розрив між обсягом зробленого і задуманого. Ніхто ж, крім мене, не бачить, скільки я ще маю зробити.. Того, що, крім мене, справді ніхто не напише, не скаже світові. Після 50 вже дуже чітко розумієш, що твій час фізично обмежений, 20 чи 30 років активної праці залишилося — це як пощастить. І ти починаєш «оптимізувати навантаження», якісь речі скидати з корабля: цього не буду робити, туди не поїду, за це не візьмуся. Починаєш економити час, бо саме це стає найдорожчим. Не гроші, не соціальний ресурс якийсь, слава чи визнання, не те, як тебе сприймають. Ти маєш зробити своє, незалежно від того, як це буде сприйнято за твого життя.

ДОСЬЄ «УМ»

Забужко Оксана Стефанівна

Народилася 19 вересня 1960 року.

Закінчила філософський факультет КНУ.

Кандидат філософських наук.

Читала лекції студентам у Гарвардському, Єльському, Колумбійському, Піттсбурзькому університетах.

Перший роман — «Польові дослідження з українського сексу» — вийшов у 1996 році.

Твори перекладено 16 мовами світу.

Живе на письменницькі гонорари.

Заміжня, чоловік — художник Ростислав Лужецький.

ДОВІДКА «УМ»

«Польові дослідження з українського сексу» визнані «книжкою, що найбільше вплинула на українське суспільство за 15 років незалежності». (За соціологічним опитуванням агенції «Еліт-профі», серпень 2006)

РЕЙТИНГ «УМ»

Найкращі твори Оксани Забужко:

1. «Казка про калинову сопілку»

2. «Сестро, сестро»

3. «Музей покинутих секретів»

4. «Notre Dame d*Ukraine: Українка в конфлікті міфології»

5. «З мапи книг і людей»

ЦИТАТИ

«Бо ми всі — жертви сталінської концепції війни: «все для фронта, все для победы, победа любой ценой». Все для перемоги — так, але це XXI століття, і це інша війна. І в цій війні фронт становить усього 10%. Для нас це війна за незалежність. І треба зрозуміти, що в ній нема поділу на «фронт» і «тил», що вона ведеться «тотально».

«Після 50 уже дуже чітко розумієш, що твій час фізично обмежений, 20 чи 30 років активної праці залишилося — це як пощастить. Починаєш економити час, бо саме це стає найдорожчим. Ти маєш зробити своє, незалежно від того, як це буде сприйнято за твого життя».

ЛІТЕРАТУРНІ ХІТИ

Книжковий навігатор від Забужко

«Без цих книжок українська література доби незалежности немислима:

Павло Вольвач, «Кляса» — перший наш пострадянський «індастріел», який по-біблійному «породив» цілий жанр (через 15 років перевиданий — непоганий критерій значущости!);

Василь Кожелянко, «Дефіляда в Москві» — перший хіт «альтернативної історії» (між іншим, гостро актуалізований останніми історичними подіями!);

Євген Пашковський, «Осінь для ангела» — можете любити або ні, але всі 1990-ті в нас точилась літературна війна «Андрухович чи Пашковський?», і принцип «горе переможеним» у літературі не працює — бодай тому, що без Пашковського не було б і Ульяненка (хвалити Бога, хоч його не забули!);

Василь Шкляр, «Ключ» — ууу, яка була радість і надія на «інтелектуальний український детектив»!

Брати Капранови, «Кобзар-2000» — класика сучасного українського масліту, за наявністю чи відсутністю якої «в топі» можна безпомильно судити про того «топу» професійність;

Світлана Пиркало, «Зелена Маргарита» — гучний дебют «покоління українських креаклів», що надовго визначив його стилістику;

Леонід Кононович, «Тема для медитації» — я щиро здивована, що досі ніхто з критиків не завважив того «великого перелому» 2002-2003-го — коли нова українська література, «набравши тіла», водночас через Прохаська й Кононовича заговорила, за Шевельовим, «власним українським голосом» — і цим, сама того не знаючи, на 5 років випередила головний європейський романний тренд, що тільки зараз стає мейнстрімом...»

ФІЛЬМИ, ВИСТАВИ

Інсценізації та екранізації творів Оксани Забужко

* «Калинова сопілка» в Чернівецькому музично-драматичному театрі ім.Ольги Кобилянської

* «Дівчатка» в ефірі Чеського Радіо (радіоп’єса)

* «Польові дослідження з українського сексу» на сцені Театру Полонія (Варшава)

* «Польові дослідження з українського сексу» — моновистава Галини Стефанової (Київ)

* «Прип’ять. Натюрморт». Музичне відео пам’яті жертв Чорнобиля. (Канада-США)

* «Хроніки від Фортінбраса». Фільм (Київська студія хронікально-документальних фільмів, реж. Оксана Чепелик)

* «Клітемнестра». Моноопера. Композитор В.Балей (США)

* «Попіл» («Попелюшка»). Вистава Театру Ла Мамма (Нью-Йорк)