Аліна Махиня: Без м’яса борцеві ніяк

Два роки — саме стільки часу минуло після попереднього інтерв’ю цієї знаної борчині нашій газеті. Здавалося б, не дуже й великий термін. Та недарма ж ця симпатична дівчина, за власним зізнанням, з дитинства була занадто жвавою й непосидючою. За цей час Аліна Махиня встигла стати чемпіонкою світу й виграти І Європейські ігри, розлучитися й вдруге вийти заміж, відмовитись виступати за Азербайджан і переїхати з Донецька до Києва... Зараз вона перебуває аж у Лас-Вегасі, де на чемпіонаті світу (7-12 вересня), окрім медалей, будуть розіграні й перші олімпійські ліцензії серед борців.

«Третє прізвище візьму пізніше»

— Аліно, питань накопичилося чимало. З чого почнемо?

— Добре, питайте, — каже Аліна, сміючись, та враз стає серйозною: — Тільки давайте, щоб уникнути подальшої плутанини, відразу розставимо всі крапки над «і» щодо мого прізвища.

— Ви виступали під прізвищами Махиня, Стадник-Махиня, а тепер?..

— Знову — просто Аліна Махиня. Я взяла своє дівоче прізвище після розлучення з Романом Стадником (молодшим братом Андрія Стадника — срібного призера ОІ-2008. — Авт.). Лише, заради Бога, не розпитуйте про причини. Так склалося життя. Скажу тільки, що сталося це незадовго до чемпіонату світу, того самого, 2013 року в Будапешті, який я виграла.

А минулого року я вдруге вийшла заміж, уже після не дуже вдалого для мене ЧС у Ташкенті. Таке ось переплетіння чемпіонатів і особистого життя.

Мій обранець — Дмитро Бережний, він дзюдоїст (майстер спорту міжнародного класу, входить до складу збірної України. — Авт.). Коли закінчу активні виступи — тоді й планую взяти прізвище чоловіка. З цього приводу нібито все.

— Ваш світовий тріумф багато хто пояснював ейфорією після народження дитини. Щоправда, відтоді про ваше материнство — ані слова…

— Це журналісти перемудрували. У мене поки що немає дітей. Мабуть, просто переплутали з Марією Стадник, дружиною Андрія, яка виступає за Азербайджан. Ось у них справді двоє діточок.

— Судячи з фото в інтернеті, одруження з дзюдоїстом Бережним було веселим і красивим.

— Так, ми підготувалися, вбралися в національні костюми. Я люблю й дуже поважаю нашу історію, все це близьке мені за духом. Дмитро вийшов, як справжній український козак, в жупані, в шароварах, з конем. Знаєте, він і за характером такий — впевнений у собі, мужній лицар.

А весілля й справді вийшло гарним. До речі, дружкою була моя колега — борчиня Ганна Василенко (чемпіонка світу-2011. — Авт.).

«Тепер розумієте, чому я плакала?»

— Аліно, ви ще зовсім молода (24 роки). Аж не віриться, що нинішній чемпіонат світу вже п’ятий у вашій кар’єрі!

— Так я ж дебютувала у збірній ще у 18! (Сміється). Щоправда, після двох перших чемпіонатів (у Туреччині-2011 та Канаді-2012. — Авт.) мені було зовсім не до сміху. Тільки уявіть: двічі п’ята! Це найгірше підсумкове місце, яке може бути в боротьбі. Це як фінішувати четвертим у легкій атлетиці. За крок від медалі!

Ну, думаю, поїду на третій «світ», і якщо знову без медалей, то… Дуже я тоді засмутилася, ось дурниці всілякі й лізли до голови.

І в Будапешті 2013 року нарешті стала чемпіонкою. Була налаштована на той турнір вкрай рішуче — тільки на медаль! Хоча й уявити не могла, що виграю всі сутички…

— Та ще й, починаючи з чвертьфіналу, — на туше! «На лопатках» опинилися такі знані майстрині боротьби, як німкеня Фокен, японка Досьо, у вирішальному двобої — канадійка Анака.

— Тепер розумієте, чому я плакала на п’єдесталі, коли лунав гімн України?!. Це була справді красива й заслужена перемога, мене вітали з трибун, по телефону, в київському аеропорту. І зараз, за нагоди, я з задоволенням переглядаю запис тієї фінальної сутички, церемонію нагородження, себе зарюмсану.

Тоді я привезла як сувенір ще й чашку з написом «Я люблю Будапешт». Угорська столиця для мене фартова — адже за три роки до того я виграла там юніорський «світ».

— Іще якийсь подарунок тоді собі зробили?

— На жаль. З’їздити кудись відпочити не вдалося, нічого й не купувала. Зрозуміло, що після розлучення з Романом Стадником я не могла, як і раніше, тренуватися в Хмельницькому у його батька Володимира Станіславовича (царство йому небесне). Тому переїздила назад, до Донецька. Все закрутилося, ще й тренування… Нічого, потім колись компенсую собі всі незручності приємними подарунками.

— Зараз у Лас-Вегасі ваша подруга Юля Ткач виступатиме у статусі діючої чемпіонки світу у ваговій категорії до 63 кг. Ви ж на минулорічній планетарній першості у Ташкенті свій титул не відстояли: сьоме місце у новій вазі — до 69 кг…

— Ой, навіть згадувати не хочу той турнір. Не зовсім через травми, але через негаразди зі здоров’ям, з ногою, я насилу відмучила там чотири сутички. Дуже прикро.

— В Америці реваншуєтеся?

— У Штатах спробуємо дати бій. Щоправда, за золоті медалі з американками та канадками на «їхній території» суперничати буде дуже складно. На призові місця реально претендують китаянки, росіянки, монголки та азербайджанки. Посперечаємося й ми, навіщо ж їхати в таку далечінь?!. Та, насамперед, змагатимемося за олімпійські ліцензії.

А ось настрій, звичайно ж, багатьом зіпсувала історія з «Радикал-банком». Хлопці й дівчата так старалися на Європейських іграх у Баку, здобували медалі, а коли преміальні перерахували — банк луснув. А там же зберігалися ще й зарплати, стипендії спортсменів…

«У Баку хотілося перемогти. І борщу»

— Особисто для вас перші в історії Євроігри вийшли «золотими». Яка вага цього турніру для вас?

— Оскільки першість континенту-2015 не проводилася, ця медаль прирівнюється до звання чемпіона Європи. Та й за складом учасниць турніри були дуже схожими: в Баку виступали майже всі найсильніші.

— Зізнайтеся, ви справді їхали туди за перемогою, чи, як деякі наші атлети: «старатимуся, а там, як вийде»?

— Ніколи не налаштовуюся на «виграю або програю», завжди — тільки на боротьбу, на прийоми — свої, суперниць. Вирушати на Євроігри винятково за «золотом» було б нахабством з мого боку. Так, я ретельно готувалася. На щастя, проблеми зі здоров’ям і в особистому житті залишилися позаду, я почувалася дуже впевненою у собі. Але ж це були не якісь пересічні змагання. Кожна сутичка давалася непросто. Хоча, не приховую, з жеребом трішки пощастило.

— Маєте на увазі, що на шляху до фіналу не перетиналися із фавориткою — олімпійською чемпіонкою Наталією Воробйовою з Росії?

— І це також. Вона опинилася в іншій «сітці», але до вирішального бою все одно не потрапила — програла у півфіналі Ілоні Кратиш з Ізраїлю. А загалом, справді, спогади про зустрічі з цією росіянкою в мене не дуже приємні. Я до 2014 року не програвала на туше, поки у півфіналі одного з турнірів не поступилася Воробйовій достроково, вже на 18-й секунді. Просто не встигла нічого зробити.

Але пережити подібні невдачі допомагає один із моїх девізів: «Біль, який відчуваєш сьогодні, перетвориться на силу, котру відчуєш завтра». Це спорт, тут аж ніяк не можна довго перейматися з приводу поразок. Хочеш перемагати — працюй, як каторжний! І турнір у Баку це підтвердив: вже я була на вершині, а Воробйова змушена була задовольнятися «бронзою».

— Як і у фіналі «золотого» для вас Євро-2013, ви знову перемогли Кратиш. «Зручна» суперниця?

— Ой, я б не сказала. В боротьбі це поняття дуже відносне. Хоча цифри іноді засвідчують протилежне, з жодною з елітних борчинь не буває легко. У Кратиш українські предки, але вона б’ється зі мною щосили (посміхається).

— Це «золото» стало першим для української збірної на Євроіграх. Чи були якісь особливі емоції з цього приводу?

— Я б тільки раділа, якби в скарбничці команди й до моєї перемоги вже лежали медалі найвищого ґатунку. Водночас, зізнаюся, на душі було дуже приємно від такого дебюту. Почувалася щасливою, що саме мені вдався почин. Адже звучить: «перша українська чемпіонка перших Європейських ігор»?!

— Ще й як, увійшли до історії. А як узагалі ідея й організація таких змагань?

— Церемонія відкриття була просто вражаюча! Чесно, ніколи не бувала на таких грандіозних шоу! Та й організація самих Ігор дуже сподобалася. Все було так масштабно, розкішно. Що більше буде в Європі подібних змагань, то більшою буде мотивація спортсменів. Тільки бажано, щоб із таким же розмахом, у таких же умовах. Адже всім зрозуміло, що без належної фінансової підтримки Європейські ігри можуть перетворитися на другорядні змагання.

А в Баку сподобалося все, окрім кухні. З харчуванням щось недопрацювали — обіцяли розмаїття страв усіх можливих кухонь світу, а насправді… Особисто я думала, буде набагато крутіше. Приміром, мені не вистачало супів. Уже тоді загадала, що насамперед зроблю, повернувшись додому. Зварю справжнього українського борщу! Адже це найкраща страва у світі!

— А якщо ще й із салом та цибулиною…

— Наші тренери, ніби відчували, прихопили із собою до Баку. Нас підгодовували, щоб сила в руках була. А то все морепродукти…

— Певно, куховарство — ваш коник?

— Так, це одне з найулюбленіших моїх занять. До речі, й Дмитро прекрасно готує. Звичайно, коли немає двох тренувань на день. Тоді не те що до плити — до ліжка мрієш доплентатись і спати, спати (сміється). А їмо ми все — каші, пироги, салати, курку. Та, найголовніше, зрозуміло, це м’ясо. У будь-якому вигляді, любимо, приміром, запікати. Без м’яса борцеві ніяк.

«Ви б з’їздили на Донбас. А потім говорили»

— Аліно, а ви часом «скаутів», які так наполегливо сватали вас до збірної Азербайджану два роки тому, на Євроіграх не зустрічали?

— А якби й зустріла, то що?.. Так, напередодні того самого чемпіонату світу в Будапешті мені зробили пропозицію виступати за Азербайджан. Пропонували близько 30 тисяч доларів. Але це за умови подальших досягнень. Повірте, гроші там просто так, тільки за перехід, нікому не роздають. Спортсмен перемагає — країна його преміює, дає пристойну зарплатню. Я тоді не наважилася. Не знаю, добре це чи погано, та вибір був зроблений саме такий. Я відмовила азербайджанцям і стала чемпіонкою світу під українським прапором.

— Поруч із вами «золото» Євроігор здобула Марія Стадник. Колишня невістка, мабуть, спокушала розповідями про величезні азербайджанські гонорари?

— Ні, бо тепер ми не спілкуємося й не підтримуємо ніяких стосунків.

А щодо великих грошей… Важко сказати, що було б, якби я тоді пристала на пропозицію азербайджанців. Як кажуть, що маємо, те маємо. Я залишилася в Україні, це моя країна, моя Батьківщина, тому я тут, борюся й боротимуся за неї. До речі, Дмитро також підтримав те моє рішення.

— Честь і хвала патріотам України з Донбасу.

— ...Так, у мене тато з Дзержинська, що на Донеччині. Покійна мама (царство їй небесне — вона померла, на превеликий мій жаль, у жовтні минулого року в Дзержинську) — росіянка, з Калінінграда, там у мене багато родичів. Я взагалі народилася в Забайкаллі, але хіба не можу бути справжньою патріоткою України?.. Сама якось піймала себе на цій думці. І зрозуміла: хоч і не володію досконало українською мовою, не позую у вишиванці, я, можливо, люблю нашу країну міцніше, ніж дехто інший.

— Аліно, таке непросте запитання. Ваш тато військовий у відставці, зараз війна на Донбасі, а у воєнних діях беруть участь росіяни — вибачте, співвітчизники вашої мами…

— І це жахливо! Так, фактично всі мої рідні виїхали звідти (Дзержинськ — на контрольованій Україною території, але поруч із лінією розмежування. — Ред.). Тато, старший брат Антон, як і я, живуть у Києві. Але деякі родичі, багато друзів залишилися там.

Я не кричу: «За Україну!» чи «Проти ДНР!», я просто проти війни, я — за мир. Адже всі ми люди. А скільки там уже загинуло й гине наших і «не наших», солдатів, людей, дітей!.. Мені неприємно згадувати, дуже боляче… Особливо коли хтось збоку про це починає розмірковувати — люди, яких там і поблизу не було. Відразу ж обриваю: «Ви б туди хоч раз з’їздили, а вже потім щось казали».

— Змінимо неприємну тему. Давно ви киянка?

— Уже майже два роки. Винаймаємо з Дмитром квартиру в Голосієві. Брат Антоша працює тут охоронцем, батько на пенсії.

Переїхавши свого часу до Донецька, вважала його мегаполісом — порівнюючи з Дзержинськом, де я виросла. Але тільки перебравшись до столиці, зрозуміла, що Донецьк взагалі невелике місто.

— День народження у вас взимку, а ось іменини Аліна святкує 29 вересня. Давайте ми вас привітаємо того дня зі здобуттям олімпійської ліцензії?

— Звісно, я не проти (сміється). Сподіватимусь, усе у мене в Лас-Вегасі вийде. Підготувалася ніби непогано, докладу неймовірних зусиль, щоб виступити добре.

Ось тільки після початку чемпіонату мого старту доведеться чекати майже тиждень. А я цього не люблю, мені б відразу в бій!