У дитячій кузні. (автора.)
«Скрізь відчуваю незриму присутність Петра...»
«За рік, відколи загинув мій чоловік, вдалося переосмислити Петрові ідеї й продовжити його справу, — розповідає мені Валентина Федоряка. — Він говорив: ми воюємо й гинемо, мовляв, не для того, щоб усі тільки плакали, а й задля того, аби ви всім показували, які ми сильні, талановиті, і намагалися якнайкраще робити все, що вмієте. Так трапилося, що рівно через рік після того, як не стало мого чоловіка, загинув на сході України 26-річний київський коваль Григорій Матяш, котрий на фестивалях (ми проводимо їх ще й у нашому селі Трудолюб) часто кував метал разом із Петром. У пам’ять про Петра, Григорія й інших небесних ковалів (а їх в Україні вже шестеро) ми і проводимо цей фестиваль. Він виконує просвітницьку роль — зокрема присвячений ножовій темі, бо нерідко люди, окрім кухонного ножа, нічого більше не бачили. Сьогодні ж усі матимуть змогу спостерігати, як народжується звичайний клинок, ніж із дамаської сталі, як їх шліфують, «одягають» та прикрашають. Звичайно, скрізь відчуваю незриму присутність Петра... Він приходить у снах перед найважливішими подіями, подає якісь знаки — ніби веде мене по життю, підказує, що робити. Я так і чиню. Вишукую всі його вислови: у закутках пам’яті, на папері, в комп’ютері (а він був дуже мудрою людиною) — й намагаюся розвивати його ідеї. От, скажімо, він мріяв про те, аби його кузня стала дуже потужною. Проте, коли Петя загинув, мені сказали: ну, все, мовляв, кузня тепер буде на замку. А, виявляється, не все: ми її навіть розширили. Ковалі з «Кузні Петра» і мене підтримують, і пам’ять про чоловіка бережуть: роблять усе, що робив Петя, причому якнайкраще, і військовим допомагають. Так що я пишаюся нашою кузнею. Вона, я б сказала, стала центром патріотизму в нашому селі».
У центрі містечка майстрів чути удари молота об метал: то ковалі, котрі з’їхалися на фестиваль до Миргорода з усіх куточків України, як і хотів того Петро Федоряка, кували сонячний годинник. Поряд стояли стільці з фотопортретами їхніх загиблих колег... «Миргород — місто сонячних годинників» — це знову ж таки ідея Петра Вікторовича. Він мріяв, аби після кожного фестивалю такий годинник ковалі дарували місту, щоб у ньому стало більше світла й тепла. До речі, сонячний годинник із першого фестивалю вже прикрашає центральну площу Миргорода. Представник місцевої влади Сергій Соломаха пообіцяв, що й для другого знайдуть гідне місце.
Над створенням сонячного годинника працювали полтавські ковалі з кузні «Фенікс» та «Макс-кузні», їхні київські колеги з «Центру традиційного ковальства», кузні «Свадар» та інші. Як виявилося, представники ковальської професії, що стала елітною, — не такі прості люди. Скажімо, Олег Лещук із київської кузні «Свадар» закінчив Київський університет за спеціальністю історик, нині ж ковальство — його основна робота, він виготовляє ножі у стилі етно. Сергій Поляковський, котрий на фестивалі представляв «Центр традиційного ковальства», — співробітник Інституту генетики Академії наук України. 5 років тому, зацікавившись старовинним ремеслом, він пішов шукати вчителя. Нині вважає, що ковальство — це поєднання ремесла та мистецтва. А полтавець Владислав Вишневецький став ковалем після того, як здобув... юридичну освіту.
«Мабуть, так було на долі написано, — розмірковує молодий красень, котрий мріє про власну кузню. — Мене приваблює в цій роботі рух, динаміка, а також те, що тут у тебе совість чиста. Я самоук, ковалем у нашому роду був лише прадід. Спершу мене зацікавила тема ножів, а коли побачив, які можливості в ковальства... Адже в кузні можна виготовляти не лише ужиткові речі, а й скульптурні — і самовдосконаленню тут, повірте, немає меж».
Сонячний годинник ковалі умовно поділили на частини, і кожна команда виконувала свій відрізок роботи. Киянину Дмитру Оводенку дісталися цифри. Поміж ділом він розповів, що у столиці має кузню і працює на замовлення, а у вільний час займається творчістю: виготовляє сувенірну продукцію — ножі, підкови тощо. На виготовлення ножа витрачає три дні, а коштує він 1,5 тисячі гривень. Ніж із дамаської сталі — іще дорожчий, адже виготовляється вручну «від» і «до», тобто для нього робиться навіть заготовка.
«Якось у дитинстві побачив, як чаклує над металом коваль, і мені це настільки запало в душу, — пригадав пан Дмитро. — Відтоді мене, мов магнітом, тягнуло до молота й ковадла. Я зрозумів, що зустрів на своєму шляху ті речі, що були знайомі мені, можливо, з попередніх життів».
Під вербою розмістилася дитяча кузня — Валентина Федоряка порадила мені неодмінно навідатися й до неї. Якщо в дорослих ковалів стояли автоматизовані електричні турбіни, що наганяли повітря й у такий спосіб підтримували вогонь у горні, то для дітей поставили горно, яке було первинним: у ньому повітря наганялося вручну за допомогою міхів. Дітям, судячи з усього, подобалося це робити, так само, як і тримати в руках молот, кувати, наскільки вистачало сили, метал. Нехай у нашій країні побільшає ковалів!
«Що Сварог поєднав, ніхто повік не роз’єднає»
Тим часом, поки одні ковалі потіли над створенням сонячного годинника (сказати, що біля горна було спекотно, — означає нічого не сказати), ножарі проводили майстер-класи. Київський майстер Дмитро Сокрута, за спеціальністю радіотехнік, інженер-електронник, котрий 27 років усерйоз займається ножовою справою і працює в команді з членами «Гільдії майстрів «Коло», продемонстрував, як виготовляється руків’я та збирається ніж. Один із найталановитіших учнів Петра Федоряки, також член «Гільдії майстрів «Коло», Роман Марюта провів майстер-клас із виготовлення клинка. Іще один представник «Кузні Петра» Дмитро Плеханов показав, як шліфують клинок. Київський майстер Костянтин Клецов, котрий реконструює зброю часів Наполеона, козацтва, епохи Першої світової війни, продемонстрував, як виготовляються піхви зі шкіри. Сергій Михайловський із Харкова, який володіє різноманітними техніками з виготовлення ножів, провів майстер-клас зі збирання клинка та роботи з руків’ям на настільному грюндері, а відомий в Україні та за її межами київський майстер-ювелір Микола Абрашин — із лиття бронзи й латуні. Виготовлення дамаської сталі горновим зварюванням продемонстрував коваль із «Кузні Петра» Станіслав Красюк. Мені він детально пояснив, що спершу складає 13 шарів різних металів. Потім зварює їх у горні, розтягує, розрубує і знову складає — таким чином одержує 26 шарів. А далі повторює цю процедуру. І так багато разів. Для одного зі своїх виробів — японського меча катани, пригадує, довів кількість таких шарів до 160! Буває, майстри в «Кузні Петра» реставрують старовинну зброю: от нещодавно дали друге життя двом шаблям часів Богдана Хмельницького.
«Чим можемо, допомагаємо й фронту, — додає пан Станіслав. — Виготовляємо ножі для розвідників і передаємо через наших волонтерів, сковороди з дисків від культиваторів — такі завбільшки, щоб одразу вмістилося відро картоплі, скоби для скріплювання дерев’яних колод у бліндажах та окопах. От і сюди привезли 800 кілограмів арматури — хто має бажання, може долучитися до виготовлення скоб, прямо звідси їх відправлять у зону АТО. Свого часу ми виготовляли й буржуйки, й водонагрівачі, і навіть бронежилети — доки Росія не почала застосовувати бронебійні кулі... Потихеньку звикаємо працювати в кузні без Петра Федоряки. Хоч це дуже нелегко — щодня ставати на його робоче місце...»
Програма фестивалю була дуже насиченою: тут можна було спостерігати за шабельним турніром, змаганням лучників, метанням ножів, скуштувати звареної на вогні козацької каші, а також стати свідком прадавнього обряду наших предків — кування весілля. Виявляється, у сиву давнину не лише священик, а й коваль був наділений повноваженнями здійснювати весільний обряд. Відродив цей обряд Петро Федоряка, котрий «закував» шість пар — усі вони, до речі, щасливі у шлюбі. Тож, можливо, у цьому і справді є щось магічне? У день фестивалю ковалі з «Кузні Петра» Роман Марюта та Станіслав Красюк «закували» іще дві пари молодят. Скувати серця побажали миргородці Вікторія та Сергій Кір’яни, а також Людмила та Володимир Хорольські. Ковалі спершу зв’язали руки молодих рушником і тричі обвели їх навколо ковадла, «заковуючи» ударом молота і при цьому примовляючи: «Що Сварог поєднав, ніхто повік не роз’єднає» (Сварог — Бог-покровитель ковальства в Україні). Потім скували двоє металевих сердець. Окрім них, подарували обом парам по гакові для колисок (щоб дітки були), а також по ножеві (аби сім’ю захистити й прогодувати). Свідоцтво ж — символічне сонце з ініціалами молодят — лишиться в кузні. Вважається: чим більше людей його бачитиме, тим щасливішою буде пара.
Роман Марюта, з яким розмовляємо після закінчення обряду, також зізнається, що без Петра Федоряки, разом із яким він пропрацював 14 років, важко: «Раніше чогось не знав — радився з Петром Вікторовичем. Тепер до всього доводиться доходити самому. Звісно, весь час пригадую, що казав Петро. Ми просто не в змозі його забути...»
Аби допомогти нашим воякам коштами, у містечку майстрів провели ще й благодійний аукціон, на якому продали три кращі ножі, виготовлені на фестивалі «Трудолюб—2015», ініціатором якого також був Петро Федоряка.
Поглянути, як переливаються різними кольорами хвилі справжньої «тюльпанової веселки», люди приїжджають не тільки з Миколаєва, а й з інших міст України. На своїх п’яти сотках присадибної ділянки Інна Токарєва примудрилася розмістити більш як сто різних сортів тюльпанів. >>
Міжнародний мистецький ярмарок «Гончарний всесвіт в Україні», що проводився в рамках уже традиційного VII Тижня Національного гончарного здвиження «Здвиг-2015» за участю Міністерства культури України, уже одержав назву міні-сорочинського, адже за популярністю майже не поступається останньому. >>
63-річний Володимир Марковський проходить крізь вогонь і не горить, танцює на битому склі й при цьому не має на ногах жодного порізу. А ще я бачила, як він лежав на склі, на нього ж поклали бетонну плиту й потім розбили її кувалдою. Після цієї процедури пан Володимир устав, ніби нічого й не було. >>
Тернопільський астролог, космопсихолог та народознавець Іван Круп’як відомий далеко за межами Тернополя, області й навіть України. Звідусіль звертаються до нього за прогнозами і порадами, а тернополяни вже й не уявляють собі місцеву пресу та телебачення без гороскопів, що їх традиційно складає пан Іван щотижня для представників усіх знаків Зодіаку. >>
