Вілкул, «укроп» і «Відродження»

В очікуванні небувалої інтриги

На Дніпропетровськ уся Україна, вважай, завжди дивилася з таким собі пієтетом. У часи радянські це було місто «не перше, але й не друге», як тоді напівжартома — напівсерйозно говорили, на весь могутній Радянський Союз.

За часи незалежної України колишній авторитет Дніпропетровська немовби серйозно підупав. Але це тільки за емоційними мірками. Леонід Кучма, Валерій Пустовойтенко, Володимир Яцуба, Сергій Тигіпко, Юлія Тимошенко, Олександр Турчинов — один тільки побіжний перелік вихідців iз цього краю спонукає до думки про те, що і в Україні нерадянській вихідці з Дніпропетровська зовсім не були людьми останніми.

Проте нині ситуація склалася особлива. Коли Путін зазіхнув на український Крим, Дніпропетровськ став настільки українським, що цього від нього ніхто не чекав. Мітинги проти російської агресії завирували настільки потужні і масові, що щось їм подібне не так просто й пригадати.

А коли на такій хвилі небаченого піднесення українського патріотизму з’явилася епатажна фігура олігарха місцевого розливу Ігоря Коломойського як голови облдержадміністрації, багато хто став вважати, що кращого і компроміснішого варіанта годі й шукати. Тим паче, що за результатами минулих виборів до Верховної Ради України стали народними депутатами і яскраво виражені представники національно-демократичного табору з Дніпропетровщини — Андрій Денисенко, Віталій Купрій, Юрій Береза і особливо лідер «Правого сектору» Дмитро Ярош. Такий їхній ривок до нашого парламенту пов’язують саме з ім’ям Ігоря Коломойського.

Але час спливає невпинно. Термін перебування Ігоря Коломойського на чолі Дніпропетровської облдержадміністрації виявився дуже швидкоплинним. На зміну йому прийшла «темна конячка», яскраво виражена креатура медіа-магната Бориса Ложкіна, що нині став виявляти свої здібності як керівник адміністрації Президента України, Валентин Резніченко.

Тепер же на носі вибори до місцевих рад. І на Дніпропетровщині розігрується вже новий політичний пасьянс. Йдеться насамперед про вибори міського голови в обласному центрі.

Історія цього питання у Дніпропетровську, так би мовити, у новому ракурсі починається з 1990 року, коли, ще за радянських часів, міська влада обиралася демократично. Міського голову за тодішнім законодавством обирали самі депутати. Зрештою, хоч і не без проблем, переміг тодішній перший секретар міського комітету Комуністичної партії Володимир Яцуба. Однак йому не вдалося дожити на посаді до кінця своєї каденції. Ті ж депутати з часом, як кажуть, згрупувалися і домоглися відставки Володимира Григоровича. Потім на такий же нетривалий час першими особами у місті були Віктор Меркушов та Валерій Пустовойтенко. Хоча для всіх трьох нетривале перебування на чолі Дніпропетровська стало зовсім не поганим трампліном для подальшої кар’єри. Володимир Яцуба після цього протягом багатьох років перебував на видноті, побувавши і міністром Кабінету Міністрів України, і міністром регіонального розвитку, і головою Дніпропетровської обласної та Севастопольської міської державних адміністрацій. А Валерій Пустовойтенко за часів президентства Леоніда Кучми очолював уряд нашої держави.

А от у дніпропетровському міському політикумі на довгі роки запанувала стабільність. Спершу Микола Швець рішуче всівся у крісло мера, аж доки йому не запропонували очолити облдержадміністрацію, а потім і облрада йому підкорилася. Після цього на довгі роки міським головою Дніпропетровська став Іван Куліченко, який уміло демонстрував свою політичну незаангажованість. Аж доки не був змушений заявити про свій вступ до лав Партії регіонів. Але, як це не парадоксально, багаторічного мера такий тактичний хід не врятував. Коли вже нова, постмайданівська, влада в Україні стала утверджуватися, Іванові Івановичу запропонували поборотися за мандат депутата Верховної Ради України у промисловому Ленінському районі Дніпропетровська, де він переміг без найменших проблем.

«Залізо» з Кривого Рогу

До речі, така ж доля спіткала і багаторічного міського голову Кривого Рогу Юрія Любоненка, якому також «регіонали» «люб’язно» запропонували спробувати свої сили як депутату Верховної Ради. А вільне місце дісталося батькові тодішнього керманича Партії регіонів у Дніпропетровській області і голови облдержадміністрації Олександра Вілкула Юрію Вілкулу. Таким чином у гордій Дніпропетровщині настала епоха батька і сина з Кривого Рогу. Дійшло навіть до того, що депутати міської ради вирішили присвоїти Вілкулу-молодшому звання «Почесний громадянин Дніпропетровська».

Тепер же, напередодні осінніх виборів, доводиться погоджуватися з тим, що ця епоха зовсім не відійшла у незворотне минуле. Адже все більше говорять про Олександра Вілкула як про одного з доволі серйозних кандидатів на посаду міського голови Дніпропетровська. Хоча вже зараз можна передбачити, що така кандидатура, як ніяка інша, згуртує і категоричних противників повернення команди Вiлкулiв.

Причому такий протест проявляється у найрізноманітніших формах. Зокрема, у соціальних мережах активно запрацювала «антивілкулівська» група, яка активно поширює найрізноманітніший компромат на вихідця з Кривогу Рогу і ставленика Ріната Ахметова.

А одного з вечорів при в’їзді з проспекту імені Газети «Правда» на центральний міст через Дніпро з’явився недвозначний транспарант «Вілкул! Забери це залізо до Кривого Рогу!». Почепили його на найвідомішому довгобуді часів перебування Олександра Юрійовича на посаді голови Дніпропетровської облдержадміністрації. Саме Вілкул, який захопився будівництвом доріг, розрекламував свою діяльність iз розширення проїжджої частини проспекту імені Газети «Правда» з будівництвом повітряних пішохідних переходів, яких, на відміну від того ж Києва, у Дніпропетровську немає жодного. Але справа загальмувалася у найнепотрібніший час. Коли проїжджу частину проспекту справді розширили і почали зводити каркас повітряного переходу на початку проспекту, у Києві завирував Євромайдан і виявилося вже не до того. Отож омріяний Олександром Вілкулом перший повітряний пішохідний перехід так і завис у повітрі, як у повному розумінні цього слова, так і в переносному.

Тепер же представники попередньої влади намагаються звинувачувати у цьому нинішню. Народний депутат України Дмитро Колесніков, теж вихідець iз Кривого Рогу, який очолив Дніпропетровську облдержадміністрацію після того, як Вілкул був призначений віце-прем’єр-міністром, і на долю якого випали сумнозвісні події з розгоном за допомогою так званих «тітушок» мирних мітингувальників просто під стінами будівель обласної влади, звернувся із запитом до мерії і обладмiнiстрацiї стосовно того, куди поділися гроші, виділені облрадою на початку 2015 року на добудову повітряного пішохідного переходу, немовби на 70 відсотків вже готового до введення в експлуатацію.

«Я б збудував його за три місяці. На мій погляд, це показовий приклад невміння працювати і безвідповідальності міської влади», — не забарився прокоментувати стурбованість колеги-нардепа з явним бажанням заробити на цьому політичні дивіденди і сам Олександр Вілкул.

Опоненти ж вихідців з Кривого Рогу в iнтернеті обнародували цифри інші — немовби на злощасні переходи через проспект вгатили 22 мільйони гривень, які зникли невідомо де.

Додала смальцю до цього передвиборчого вогню і активність Вілкула у боротьбі за перейменування Дніпропетровська у ... Дніпропетровськ. Задіявши який тільки можна медіа-ресурс, Олександр Юрійович став відстоювати саме таку ідею. При цьому агітував за перефразування імені одного з організаторів «червоного терору» і голодомору Григорія Петровського у цій назві в ім’я ... святого Петра, на честь якого навіть запропонував назвати привокзальну площу в місті.

Голосуй — не голосуй?..

Проте всі карти Вілкулу можуть сплутати не тільки «жидобандерівці», а й партія «Відродження», що без року тиждень як з’явилася на політичному небосхилі і яку людський поголос пов’язує саме з іменем Ігоря Коломойського. Незважаючи на таку назву, у ній досить зримо проглядаються прагнення «вчорашніх» не випасти з обойми. Хоч обласну організацію «Відродження» на Дніпропетровщині очолив міцний господарник, директор кількох промислових підприємств у різні роки Володимир Куцин, який до цього у політичних амбіціях не був поміченим, а міську в обласному центрі — Анатолій Крупський. Останнього вчорашнім і взагалі язик не повернеться назвати. Адже Анатолій Федорович при всіх владах примудрявся не випадати з обойми. Навіть коли на минулих парламентських виборах не пройшов до Верховної Ради від Партії регіонів, втримався на плаву вже як заступник тодішнього постмайданівського голови Дніпропетровської облдержадміністрації Ігоря Коломойського.

Головною противагою Вілкулу в боротьбі за крісло мера називається яскраво виражений «укроп» і нинішній нардеп Борис Філатов. А за «Укропом»-партією теж, як пишуть ЗМІ, стоїть той самий Коломойський. Отож справді виходить — голосуй не голосуй, все одно наштовхнешся на Ігоря Валерійовича. Навіть якщо вищезгаданий Крупський спробує сплутати всі карти — у разі якщо і він заявить про намір поборотися, маючи для цього незрівнянний з іншими потенційними кандидатами багаж практичного досвіду, адже протягом багатьох років працював заступником міського голови Івана Куліченка, який теж, до речі, вже висловлювався про ймовірність і свого включення у боротьбу за свою колишню посаду. Отож цілком вірогідно у Дніпропетровську може закрутитися інтрига ще та...