Типовий індійський урбаністичний пейзаж. (Фото автора.)
Рано чи пізно все колись підходить до завершення, так само як авантюрна чотиримісячна подорож українських хлопців по географічних широтах таємничого Сходу. Попереду — рідні терени, а за плечима — Далека Азія, а ще — важкий від туристичних вражень рюкзак, полегшити який Любко (автор подорожніх заміток) сподівається завдяки нашим читачам.
Що таке рікша, ми по-справжньому відчули на непальсько-індійському кордоні. Наймаючи одного, нам вдалося втричі збити стартову ціну. Задоволений водій, який щойно відвоював нас у свого конкурента, відразу почав розказувати, які рікші погані та що їм не можна довіряти. Правду казав, бо потім він нас теж обдурив — попросив 40 рупій замість домовлених 20, до того ж не непальських, а індійських (співвідношення останніх двох як 1:16). А перше незабутнє враження власне від Індії було набуте в тамбурі вагона третього класу, де ми опинилися через проблеми з квитками. Компанію там нам складали дві сім'ї з малолітніми дітьми: перша примостилася в кутку на підлозі, інша розташувалася біля відкритих дверей (через спеку вони в Індії не закриваються). Мені ж пощастило отримати місце біля туалету. Додайте до цього вісім годин їзди, спеку та антисанітарію — на такому матеріалі базуються наші перші враження від країни.
Бруду в Індії справді багато: на вулицях як маленького містечка, так і великого мегаполісу можна натрапити на купи сміття, сморід від яких поширюється на десятки метрів. Цим не можуть не насолоджуватися численні свині, безпритульні собаки, різноманітні птахи і навіть священні корови, що, за моїми спостереженнями, харчуються тільки відходами целюлозно-паперового виробництва. Однак така жахлива антисанітарія аж ніяк не заважає індусам готувати їжу в забігайлівках поряд і на тому ж самому місці споживати страви. А навпроти висітиме величезний плакат, який запрошуватиме переглянути черговий шедевр індійської кіноіндустрії. Останньою індуси надзвичайно пишаються і, варто сказати, заслужено, адже спостерігаючи за вуличною рекламою, склалося враження, що за місяць у місцевому прокаті прокручують близько десяти індійських фільмів. Центр їхнього кіновиробництва — Болівуд, що в Бомбеї (сучасна назва Мумбаї). Але ми туди не іхали, нас цікавила Калькутта, дорогою до якого ми заїхали у Варанасі.
Це місто славиться храмами і водами священної для індусів річки Ганга (тут і далі я подаватиму власні назви у трохи незвичній для нас формі, але якомога ближчiй за звучанням до оригіналу). Ганга виявилася на диво багатофункціональною рікою — зокрема, в ній знаходять останній притулок тіла індусів, які за життя не накопичили грошей на дрова для кремації, або ті, що не можуть бути спаленими за індуїстськими законами, наприклад, вагітні жінки, що померли від укусів змій та ящірок. Місця для кремації розташовані на протилежному від міста березі. Поряд із ними живі здійснюють священний обряд купання, а на кілька метрів вище господині перуть білизну. Ну і звичайно ж Ганга поглинає всі міські стоки.
Калькутта, або ж Колькатта (нова назва), фактично була заснована британцями, які об'єднали кілька сіл і створили одне місто, назва якого походить від імені однієї з богинь індуїстського пантеону — Калі. На картинах її завжди зображують в оточенні відрубаних людських голів і тому подібного. Навіть зараз цій кровожерливій богині щодня приносять жертви, звичайно не людські, але кров все одно проливається.
Калькутта — багатомільйонне місто, адміністративна столиця Бенгалії та культурна — Індії. Якийсь час там працював всесвітньо відомий письменник, нобелівський лауреат Рабіндранат Тагор. У цьому місті також більшість своїх років у турботах про найбідніших провела Мати Тереза. Крім того, Калькутта славиться своїми крамничками солодощів і особливим почуттям гумору. Ще там є особливість, якою наразі не володіє навіть столиця, — це метро: на диво, але в індійській підземці чисто, акуратно і грає індійська музика.
Крім бруду, в Індії вбиває ще й спека. У липні стовпчик термометра рідко опускається нижче 25 градусів, а вдень — то справжнє пекло, тому навіть у найдешевших готелях кімнати обладнані вентиляторами. Доводилося, чути, що індійські студенти, які навчаються в Україні, воліють проводити літо в нас, аніж на батьківщині. Щодо нас, то від спеки ми намагалися рятуватися, змочивши весь одяг водою, але вже за 15—20 хвилин, проведених на вулиці, сонце повністю нас висушувало. Полегшення приходило лише пізніми вечорами разом із рятівним морозивом, яке я вдень жодного разу так і не знайшов.
Тепер, згадуючи про індійські перипетії, я визнаю, що, незважаючи на весь негативний досвід, у мене ще теплиться бажання повернутися туди. Адже землю, що дала світові Веди, йогу, Камасутру і Мауглі, не можна забути.
Екзотичний Лаос, на жаль, став останньою країною, куди ми з Андрієм приїхали разом. Там наші шляхи розійшлися: він мав повертатися додому, а я — продовжувати свою подорож до столиці Лаосу. Щоб уявити, що таке В'єнтьян, можна провести аналогію з порядним українським райцентром, з тією тільки різницею, що в останньому немає представництв іноземних держав та міжнародних організацій. Набагато цікавішою є екс-столиця Луан-Прабан, але перш ніж розповісти про неї, дозвольте поділитися враженнями про лаоську глибинку.
Треба сказати, що подорожувати азіатськими країнами автостопом — це досить марудна справа: водії не дуже прагнуть підібрати підозрілого хлопа із здоровим наплічником на додачу, тому не дивно, що в дорозі мене часто заставали сутінки. Якось після чергового автостоп-фіаско я зажурено сидів на узбіччі, весь у роздумах, де б притулитися на ніч. Аж тут біля мене загальмув мопед. Його водій, жіночка на ім'я Кім, почала цікавитися, хто я і звідки, а дізнавшись, запропонувала переночувати в місцевому храмі. Там я наочно дізнався, хто такі буддійські монахи. Дехто з тих монахів, що люб’язно мене прихистили на ніч, досить непогано володів англійською мовою, тож я дізнався багато цікавої інформації про життя в монастирі. Всі буддисти — це коротко підстрижені люди, одягнуті в яскраво-оранжеві роби. Їхній робочий день починається о 4-й ранку з молитви, а закінчується десь о 9—11-й вечора. Система харчування в них також особлива: трапезувати монахам дозволено лише між 5-ю та 12:30 дня, а ввечері вони взагалі нічого не їдять. Цікаво, що, крім релігійних наук, у буддистських монастирях також викладають усі предмети шкільної програми.
Ось такий екстерн-урок отримав я в лаоських монахів і на ранок, люб'язно розпрощавшись з ними, подався далі. Чесно кажучи, мандрувати тими шляхами було досить цікаво: навколо височіли скелясті гори, вкриті пишною зеленню, росли чудернацькі дерева, а повз проходили заклопотані щоденними турботами місцеві жителі. Тоді мені довелося стати свідком кумедної сцени — як один з місцевих газд пас своїх корів. Неможливо було без усмішки дивитись, як той вуйко, стріляючи з рогатки, галасливо відганяв тварин подалі від хати до місця, де була запашна трава. Але десь за десять хвилин уперті корови поверталися до свого обійстя, що їх господарю явно не подобалося, і він знову хапався за рогатку та стріляв, доки не закінчувались «набої», а корови не були на пасовиську. За тим спогляданням я і не помітив, як день почав наближатися до кінця. За кілька кілометрів у наступному селі мені знову трапився буддистський храм, і, будучи не проти вдруге поспілкуватися з гостинними монахами, я поплентався на подвір'я, де зустрів лише одного старенького монаха, який не знав англійської, але, здається, дозволив поставити намета. Та за якийсь час до нього долучилося мало не півсела, а згодом з'явилися ще кілька похмурих дядьків, які спочатку питали про документи, а потім почали відверто вимагати грошей. На такий розвиток подій я аж ніяк не сподівався, тому, залишивши негостинне подвір'я, подибав до хатинки на рисовому полі, яку завбачливо запримітив раніше. Ось так — двічі в одну ріку не ввійдеш.
Зовсім інше — враження від Луан-Прабан, стародавньої столиці королівської сім'ї та осередка буддизму в Лаосі. Деякі тутешні храми належать до списку світової спадщини ЮНЕСКО. А один із них вразив мене найбільше: здається, що в ньому можна вивчати міфологію, історію та культуру цієї країни — все це робиться за допомогою мозаїки та фресок, якими майже на 100 відсотків укриті стіни храму. Архітектура Луан-Прабан, крім очевидно східного типу, має ще багато від французького впливу. Більшість житлових будинків там колись належала французам, під чиїм впливом Лаос перебував у минулому. Про французьке перебування свідчать також написи на офіційних установах, вивісках та величезна кількість французів, що приїжджають сюди на відпочинок. Як не дивно, але за кілька місяців подорожі я вперше зустрів французів лише в Лаосі. Ще більше здивувались моїй національності кілька французів, з якими я якось перетнувся: для них я був першим подорожуючим українцем узагалі. Отож, надивившись на місцеві принади, відмившись та відіправши брудний одяг, добряче відпочивши, тобто з хорошим настроєм, я вирушив далі на північ, у бік кордону з Китаєм, отже, додому.
Останнім великим китайським містом на моєму зворотному шляху став Урумчі. Не скажу точно, коли воно прокидається, але спати, здається, не лягає взагалі. Навіть близько півночі там працює половина супермаркетів, крамниць та ринків, а на вулиці повно людей. У такий час, коли спека йде геть, старші китайці полюбляють займатися гімнастикою. Молодь надає перевагу ранковим вправам. Особливою категорією є готельні швейцари: якось я спостерігав, як один такий кадр у довгій шинелі до п'ят, утомившись стояти, почав з ентузіазмом виконувати елементи китайської гімнастики. Збоку це виглядало так, ніби він танцює.
В Урумчі мені з жалем довелося визнати, що далеко позаду залишилися бананові та ананасові сади. Шинжянь-Уйгурський автономний регіон — це пустеля та гори Тянь-Шаню. Це батьківщина гранатів, винограду, яблук та баштанних плодів. Тому тут таке велике різноманіття родзинок, урюку, горіхів, а ще — гарбузового насіння. Місцевого жителя можна легко впізнати за однією ознакою: їхні верхні різці мають типову виїмку, що є наслідком надмірного споживання насіння. Отак, помалу просуваючись на Захід, я з кожним днем відчуваю що наплічник мій стає все важчим. Ні, я зовсім не втомився, але так хочеться додому, а ще — після довгої розлуки нарешті зустрітися із моїм вірним «Запорожцем», який я залишив у казахському Жаркенті.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
