Країна свічок і возів

«УМ» неодноразово наголошувала, що базовими галузями державності є дві: енергетична і фінансово-банківська. Решта галузей — наживні, їх можна відкривати, розвивати, скорочувати чи закривати тощо. Одним із важливих напрямів енергетики є забезпечення країни електрикою, теплом і паливно-мастильними матеріалами.

З іншого боку, загальновідомо, що енергетика є зоною відповідальності держави, тобто здебільшого влади. А владу обирає народ — для забезпечення своїх прав, у тому числі й права на безпеку. Чи забезпечує влада енергетичну безпеку в Україні? Ні! Тому в цей надзвичайно складний час у нашій державі потрібно шукати способи виходу з катастрофічної ситуації в українській енергетиці.

Литовці змогли. А ми?

Про енергетичну безпеку газета вже писала. Але варто ще з іншого боку проаналізувати її стан. Окреслити інші варіанти вирішення проблем, крім тих, які раніше пропонувалися.

Україна й надалі сидить (і принаймні в цьому році сидітиме) на російській газовій голці. Зокрема, окрім небажання реалізувати т.зв. «великий реверс» і законтрактувати газ неросійського походження, до цього часу держава зволікає з будівництвом терміналів скрапленого природного газу (СПГ). Уряд періодично декларує свої наміри негайного вирішення цього питання, проте гроші на будівництво не виділяються. Мовляв, хай Міненерго будує... (мабуть, безкоштовно). Іншими словами, реальних кроків до цього часу не зроблено. І не потрібні тут ніякі тендери, оскільки йдеться про безпеку громадян, а значить — держави. Є світовий досвід. Зокрема, є досвід найближчих сусідів. Наприклад, маленька Литва за технологіями Південної Кореї (одного зі світових лідерів будівництва терміналів СПГ) уже має свій термінал СПГ. Тож звертаймося до корейців (вони ж і прокредитують його створення) і будуймо, будуймо!!! Місце розташування СПГ-терміналів у районі міста Очакова вже опрацьовано.

Маючи в своєму розпорядженні «своїх» щорічних 20 млрд. кубометрів газу та «малий реверс», СПГ-термінал на 10 млрд. кубометрів, при певних заходах енергозбереження, Україна могла б позбутися повністю залежності від російського газу найближчим часом, а не за 10 років, як недавно задекларовано!

І білоруси показують приклад

Наступна актуальна проблема — забезпечення Збройних сил України, промисловості, агросектору, населення бензином і дизпаливом. У незалежність Україна увійшла із загальною потужністю шести нафтопереробних заводів (НПЗ), які могли переробляти понад 50 млн. тонн нафти. Сьогодні частково працює лише один НПЗ у Кременчуці, який переробляє приблизно два мільйони вітчизняної нафти. Решта технологічно застарілих потужностей, яка ще не знищена, простоює. Насамперед — через неліквідність продукції, яку вони здатні виробляти.

Власники заводів мотивують цей стан нерентабельністю переробки дорогої (!!!) нафти на заводах із застарілою технологією. Тож хто заважає модернізувати одну з найбільш прибуткових галузей (1 млн. тонн переробленої нафти ще недавно давав лише в бюджет країни близько 600 млн. грн., не кажучи про прямі прибутки).

«Бацька» О. Лукашенко за кілька років, фактично на початку незалежності Білорусі, «зробив» свої два нафтопереробні заводи в Ново-Полоцьку і Мозирі найсучаснішими заводами у світі (знайшовши для цього необхідні мільярди доларів), з яких вагому частину продукції імпортує Україна. Ми вже, на жаль, запізнилися з модернізацією — наші НПЗ безнадійно застаріли. Ще можна було модернізувати в кінці 90-х — на початку 2000-х, а тепер занадто дорого.

І посилання владних чиновників на те, що вони, мовляв, не могли втручатися в приватний бізнес власників НПЗ, некоректне. Так продовжується дотепер. Тому необхідно порушувати питання перед Президентом, Прем’єром і Головою Верховної Ради про недопустимість ситуації, коли профільне міністерство не може впливати на руйнування підвладних їм заводів! Словом, актуально приймати і виконувати відповідні закони про гарантований і безпечний доступ до якісних нафтопродуктів.

Тобто, негайно потрібно порушувати питання про удосконалення законодавства України, про відповідальність держави і власників НПЗ за стан галузі та про створення системи надійного контролю за діяльністю стратегічно важливих підприємств.

Хоча би два НПЗ!

Щодо відновлення нафтопереробної галузі, тепер, коли у світі будуються нові НПЗ, то, зважаючи на складність модернізації існуючих заводів (а головне — неможливість отримати кредити для цього), потрібно порушувати питання будівництва 1-2 сучасних нафтохімічних комплексів в Україні. Наприклад, один повинен бути зорієнтований на виробництво екологічно безпечної паливної продукції (бензин, дизпаливо). А другий — на виробництво оливо-мастильних матеріалів та додатків до них. Ідеальне місце для них, з огляду на потребу в паливних виробництвах новітніх технологій, зокрема, таких, як гідрокрекінг, — виробничі майданчики Херсонського НПЗ і Ново-Роздольського гірничо-хімічного підприємства (колишнє НВО «Сірка»). Можна вибрати й інші місця — це нива для фахівців. Про переваги виробництва українських сучасних високоякісного бензину і дизеля та мастил не варто повторюватись — вони очевидні.

Беручи до уваги комунікаційну стратегічну важливість України, сучасний український нафтохімічний комплекс міг би виробляти також високоякісний вітчизняний дорожний бітум. Це можливо здійснити за умови збільшення видобутку високов’язкої нафти на Орховицькому і Коханівському родовищах Львівщини та залучення до співпраці Любачівського родовища на території Польщі.

Розглядаючи питання виробництва вітчизняних паливно-мастильних матеріалів, необхідно пам’ятати також про умови їх зберігання, адже більшість нафтобаз України, в тому числі Збройних сил, експлуатується понад 60 років і їх устаткування та засоби безпеки давно вже не тільки морально, а й фізично застаріли. Тому, враховуючи міжнародні стандарти забезпечення надійного резервуарного зберігання нафти і нафтопродуктів (пам’ятаючи про пожежу на Васильківській нафтобазі), потрібно негайно приступити до реконструкції переважної більшості існуючих нафтобаз.

Подібна до згаданої ситуація складається і на українському ринку електроенергетики (без РФ — ніяк), зокрема в атомній енергетиці і в тепловій, де значна частина ТЕЦ і ТЕС як пальне використовують антрацитне вугілля з Донбасу. Про це фахівці і газета вже згадували не раз. І вносили пропозиції, як виходити з-під монопольної залежності від РФ. Зазначалося також, що для кожного такого проекту, крім бажання, потрібне своєчасне фінансування і час. Але грошей не виділяється ні з українського бюджету, ні з-за кордону. Більше того, іноземні керівники і фахівці навіть не мають наших розрахунків щодо фінансових проблем у цій галузі. Тому нашу країну за кордоном сприймають як «державу, що живе нинішнім днем».

Беручи до уваги згадані та інші факти, не варто дивуватися, чому Україна зникає зі шпальт західних ЗМІ. А якщо про неї й пишуть, то в негативному тоні.

Богдан СОКОЛОВСЬКИЙ,
екс-представник Президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки

Богдан МАКСИМОВИЧ,
головний інженер проекту ДП «Львівдіпронафтохім»