Микола Жулинський: Пожинаємо гіркі плоди викошування українського люду

«У цьому кабінеті жили хлопці із «Правого сектора»»

— Миколо Григоровичу, вашому поколінню довелося пережити чимало лихоліть радянського періоду, та й не тільки? Чи не забагато потрясінь і «смутного» часу, як на людське життя?

— Скажу щиро: вважаю себе щасливою людиною! Можливо, хтось може сприйняти це як якусь патетику. Щасливий, що моє життя припало на той період, коли Україна здобула Незалежність. Не буду заперечувати — був і піонером, і комсомольцем, і членом партії. Але це не означає, що я не усвідомлював, що для мене і загалом для України незалежність — це те, до чого Україна рано чи пізно прийде. Проте я ніколи не думав, що це станеться за мого життя.

Чому я думав, що Україна колись здобуде незалежність? Бо я з дитинства пам’ятаю оті рови навколо дороги (як казали у нас — «соші»), у яких засідали енкаведисти з собаками. А я біг через дорогу до сліпого сусіда Яшка Котила, щоб читати йому газету, бо він мене просив про це. Звичайно ж, що доводилося читати якусь радянську пропаганду, Яшко дуже цікавився політикою. Пам’ятаю і старшого брата, який прийшов iз розбитим носом, i на запитання матері, хто ж його побив, відповів: «Побачив, як щось біліло на стовпі, схотів зірвати, а мене хтось ударив». Але таки зірвав, а виявляється, що то була ОУНівська листівка, й очевидно той, хто її вішав, побачивши, що її зриває хлопчисько, й дав по носі брату.

Знаю, що мою двоюрідну сестру Ганну, яка була зв’язковою УПА, оці «стрибки» (перевдягнені під УПА енкаведисти) забрали серед ночі, а в неї залишилася грудна дитина (яка через два дні померла) й чотирирічний син. І до сьогоднішнього дня її доля невідома! Я пам’ятаю розповіді про мого дядька (маминого брата), який пас за селом худобу й попереджав наших хлопців з УПА про те, що наближається німецька колона. Його спіймали й замордували, а був він майже глухонімий (дуже погано говорив). То польські поліцаї з німцями вирвали у нього язик, викололи очі. Поховали його разом iз забитими хлопцями-упiвцями в сусідньому селі у братській могилі...

— Ви працюєте в будівлі на вулиці Грушевського, 4. Чи часто згадуєте про події Революції гідності?

— Ми сидимо й розмовляємо з вами в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії України. Тут, де були в аспірантурі Василь Стус, Іван Дзюба, Юрій Бадзьо, де працювали Іван Світличний, Михайлина Коцюбинська й маса інших людей, котрі своїм протестним словом, своєю громадянською позицією готували День незалежності. Тут, в інституті, під час Помаранчевої революції жило більше місяця студентство зі Львова, під час Революції гідності в цьому кабінеті, а також у залі засідань, спали й жили більше двох місяців хлопці із «Правого сектору». Вони забезпечували оборону по вулиці Грушевського. Ця боротьба за незалежність продовжується.

Мені приємно, що в Інституті літератури писалася програма «Народного руху України за перебудову». Мої колеги, друзі тут це все робили. Інститут першим пішов у Спілку письменників і був по суті ініціатором створення Народного руху.

На мій вік припало багато цікавого... Адже довелося бути двічі в уряді, двічі депутатом ВР. При всьому драматизмі сьогоднішньої ситуації все ж у нас є держава, незалежність, є багато всього того, про що багато мільйонів людей мріяло. І гинуло за свободу.

— Чи відчувають люди вашого покоління відповідальність за те, що було, по суті, три революції (студентська на граніті, Помаранчева і Гідності), а ми не живемо як, скажімо, Польща!?

— Ну от хочемо порівняти себе із Польщею. Проте треба не забувати, що Польща десятиліттями мала свою державу, навіть перебуваючи в так званому «соціалістичному блоці», хоча й була у «Варшавському пакті». Ця країна проводила все-таки свою політику, хай навіть за соціалістичними координатами і під контролем Москви. У Польщі нація сконсолідована єдиною мовою, переважно єдиною вірою (католицькою), у них дуже патріотичний дух і в них не було такого тотального винищення національної еліти, як це відбувалося в Україні.

Ми сьогодні пожинаємо гіркі плоди викошування українського люду: це і визвольна війна проти більшовизму 1917—1921 років, і Голодомор, і «розкуркулення», і виселення, і відповідні «чистки», і Друга світова війна, яка забрала, передусім, цвіт українського чоловічого населення, і післявоєнний голод 1947 року... Як наслідок, виробився багато в чому тип пристосуванця: людини-прагматика, яка думає, як вижити. Це пристосуванство тою чи іншою мірою перейшло в систему державного будівництва України. От через те ми так тяжко йдемо до повного набуття незалежності. Вона в повній мірі настане, коли ми станемо членом Європейського Союзу, а в перспективі — і членом НАТО.

«Слово також дуже активно воювало»

— Чи не є дивним той факт, що початок російської агресії майже збiгся у часі з 200-річчям iз дня народження нашого пророка-Кобзаря? Шевченко ж неодноразово наголошував, що «москалям» не можна йняти віри...

— Так, в історії бувають такі дивовижні збіги. І в 2014-му, на своє 200-річчя, Шевченко помагав нам перемогти під час Революції гідності... Навіть зараз можна побачити на будівлі, в якій ми з вами сидимо, осучаснені портрети у масках, касках, камуфляжі Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка! Виявляється, слово також дуже активно воювало. Я щодня ходив під час революції в інститут i перед цим вікном давав інтерв’ю; іноземні ЗМІ тут вели свої репортажі і проводили фотографування. Коли проходив повз мітингувальників, повсюди бачив слова наших класиків.

Весь «революційний» тримісячний час наш інститут працював. От погляньте на мій диван, він весь завалений Тарасом Шевченком. У 2014 році ми завершили повне академічне зібрання творів Шевченка у 12 томах. У перших шести — його літературна спадщина, що цінне — у різних варіантах твори (з коментуванням кожного твору, імен i місць подій). Інші п’ять томів — мистецька спадщина. Останній том — довідковий: літопис життя генія. Це унікальна робота! Ми завершили також шеститомну Шевченківську енциклопедію: кожен том — це більше тисячі сторінок! Усе, що ми знаємо на сьогодні про Кобзаря, включено в це видання.

— Це фактично продовження титанічної праці академіка Сергія Єфремова?

— Так, вірно, саме він починав підготовку академічного зібрання. Але його заарештували, звинувативши в організації так званої СВУ (спілки визволення України). В його столі залишилися рукописи Шевченка, які він так важко, через бюрократичні перепони, брав для опрацювання. Наш колектив завершив цю надскладну справу. Крім того, ми з колегами видали чотиритомну «Історію української літератури», а в перспективі це буде 12-томник.

На жаль, наклади всіх цих видань невеликі, бо ж грошей у держави немає! Хоча люди просять, вимагають, але... Тож лише мріємо, щоб видання були масовими!

«Все починається з того, що я і мої друзі граємо у війну»

— Чи не збираєтесь написати автобіографічну, художньо-документальну книжку на кшталт «Коловорота» Миколи Плахотнюка?

— Я маю цю книгу. Так, це була надзвичайно світла людина... Дуже багато з Миколою спілкувалися, бо активно допомагав йому «вибити» приміщення для музею шістдесятництва. Скільки ми з ним виходили...

Щодо своїх спогадів — не знаю, як воно буде, але зараз співпрацюю з видавництвом «Ярославів Вал», подав їм свої рукописи «Моя Друга світова». Вирішив написати про ті події, які відбувалися на моїй батьківщині, на Волині, у рідному селі до 1939 року, у 1939 році, коли прийшли перші «совєти», коли почалася Друга світова війна. Ну і в основному там йде мова про те, як боролася ОУН-УПА на моїх теренах. У цій майбутній книжці все починається з того, що я і мої друзі граємо у війну, а потім вплітаються туди різні розповіді моїх односельчан, мої спогади про них. Надіюсь, що до кінця року вона з’явиться. Але це не є безпосередньо мої спогади, хоча дуже хотілося б написати про весь період мого життя, як усі події «перемелювалися» в моїй свідомості, як вони обростали різними деталями. Думаю, це було б цікаво, тож, дасть Бог, напишу. Дякую за хорошу пораду!

— Здавалося б, уже 24 роки, як Україна незалежна, а українського продукту: книжок, газет, теле- й радіоефіру — все ще обмаль! Як пояснити такий «феномен»?

— Це мій глибокий біль. Постійно про це переживаю, неодноразово писав про ненормальність такої ситуації. Як підійдеш до кіоска і як «видибаєш» одну-другу україномовну газету чи журнал — починаєш радіти...

Це все результат олігархізації і комерціалізації України, коли не національні пріоритети для всіх гілок влади були головними, а був інтерес прибутковий. Той, хто купив той чи інший телеканал чи радіохвилі, насамперед думає про прибуток. Українська книжка бореться й активно старається себе відвоювати. Ми на сьогодні маємо дуже цікаву літературу.

Поки держава не буде послідовно, системно надавати преференції для україномовних книжок, газет, журналів, телеканалів, якщо не буде підтримки митців (тих же художників, які вже не в силі утримувати фінансово свої майстерні) — до того часу будемо в такому жахливому становищі. Культура, освіта, наука — це повинно бути пріоритетом!

Згадаймо, як під час Другої світової війни затверджувався бюджет Великобританії, і прем’єр-міністр Уїнстон Черчілль, коли побачив, що немає рядка у фінансуванні культури, сказав: «А заради чого ж тоді ми воюємо!?..»

Ми повинні світу подавати свою тисячолітню культуру, традиції, здобутки в різних видах мистецтв. Лише тоді світ буде знати, що є така нація, і такий народ, і така держава. Скільки б ми не продукували зерна і сталі — все це добре і потрібно, але це все не є візитною карткою держави.

— Триклятий суржик настільки «засмітив» голови наших співгромадян, що літературної мови вже й годі почути. Чи не катастрофічним є такий стан?

— Суржик — дуже небезпечна мовна хвороба. Успіх Росії у завоюванні нашого інформаційного простору, навіть у теперішній гібридній війні, яку вони ведуть проти нас, завдячує тому, що ми потрапили в дуже непросту мовну ситуацію. До речі, Росія виграє інформаційну війну проти нас, але вона не виграла інформаційної війни, коли почала готувати агресію проти Грузії. Там вони потерпіли поразку, тому що молоде покоління грузинів більше цікавиться англійською мовою, і майже не знає російської! В Україні побоювання «утиснути» російську мову, аби не було нарікань, призвело по суті, в тому числі, і до сьогоднішніх подій.

Ніколи не може бути у державі успішним введення двох державних мов. Мови — це живі організми! А зважаючи на колосальний потенціал, інформативно-комунікативний, яким володіє Росія, поява в якості офіційної другої мови російської — це буде повний крах для української мови. Тому ніякої офіційної двомовності не повинно бути! Тут повинна бути дуже системна, послідовна мовна політика держави! Боротьба за чистоту мови дуже потрібна.

Нагадаю, що французька академія наук постала як академія, яка насамперед здійснює моніторинг розвитку французької мови і забезпечує її чистоту, розвиток і поширення. Ми все повинні робити для того, аби підтримувати українську мову. Звичайно ж, я не заперечую проти підтримки мов усіх етносів i нацменшин, але мова українська як державна — це мова консолідації суспільства, мова зближення й порозуміння всіх громадян України!