Майже два роки тому (30.10.13) «УМ» розповідала про колишнього військового медика, відставного полковника медслужби Анатолія Різниченка із селища Партеніт, що неподалік Алушти. Незважаючи на досить поважний вік, 84-річний чоловік, заслужений лікар України, залишався відданим професії — працював консультантом-пульмонологом тодішнього Центру медичної реабілітації та санаторного лікування Міноборони України «Крим». Причому працював так, що колеги і пацієнти відгукувались про його професіоналізм лише позитивно. «Анатолій Іванович — грамотний і сумлінний лікар, його ставлення до професійної справи, життєва позиція заслуговують на повагу», — висловився, зокрема, начальник центру Геннадій Барамія.
Нині ж справи у пана Різниченка, який, до слова, пам’ятає жахіття Голодомору, помітно погіршились. Після анексії півострова відомча оздоровниця, якій він віддав 43 роки життя, «автоматично» дісталася міноборони Росії. Її керівники з ветераном не церемонились, відмовившись від послуг у досить грубій формі. Ба, його методичний кабінет геть очистили від «макулатури» — зібраних за десятиріччя спеціалізованих медичних журналів, довідкової літератури з курортології, пульмонології, придбаних чоловіком, до речі, за свої кревні. Це найбільше засмутило ветерана, який колись безпосередньо опікувався здоров’ям радянських маршалів, двох міністрів оборони СРСР, що у ті роки були пацієнтами цього санаторію. «Я досі, — скрушно резюмує Анатолій Іванович, — не відійшов від депресії, яка почалась торік. До того ж зір через це погіршився. Якби не підтримка близьких, не знаю, як далі почувався б. Так організм відреагував на звільнення з санаторію, якому віддав більше сорока років життя. Власне, заяву на звільнення написав добровільно. А що було робити, коли наприкінці минулого року мені дали зрозуміти, що всі мої напрацювання, досвід більше нікому не потрібні, що я тут зайвий. Та й сам, власне, не зміг змиритись із бюрократією, безвідповідальністю, душевною розрухою, яка запанувала серед персоналу, лікарів із приходом на нашу землю представників іншої держави. При Україні такого не було, все було логічно — і я до цього звик. Звик відчувати якусь відповідальність за здоров’я пацієнта, а не відгороджуватись стандартами діагностики і лікування, на які перейшов санаторій за нової влади. Аби ще більше не засмучуватись, туди віднині ні ногою. Якось підбадьорює лише те, що колишні пацієнти на вулиці щиро вітаються і зичать здоров’я».