Олександр Севидов: Курченку вірю. А що залишається робити?

«Якщо футбол міряти лише грошима, він швидко викине тебе на берег»

— Олександре Володимировичу, ви, мабуть, задоволені стартом своєї нової команди в новому чемпіонаті. П’ять турів, а ви — в середині таблиці з нулем у графі «поразки».

— Сподіваюся, ви розумієте, що все це відносно. Звичайно ж, добре, що не програємо. Але дуже погано, що мало виграємо! Тож, у принципі, я справді задоволений. Хоча могли виступити й краще.

— Кожен тренер — максималіст, але ж ви ще й видаєтеся людиною при здоровому глузді. Важко ж було очікувати самих перемог від команди, в якій на початку літа навіть не набиралося виконавців — із контрактами — на повноцінний склад, не було гідної підготовки за кордоном. Ви переглядали претендентів на зборі в селі під Ужгородом, а спаринг-партнерами були друголігові клуби…

— Я зазвичай багато не говорю про ті моменти, котрі нам заважають досягати результату…

— Авжеж, ви ще позаминулого сезону, коли тренували «Карпати», зареклися обговорювати роботу суддів.

— У нас і без цього було достатньо проблем. Не буду приховувати, вистачає їх і зараз. Дозвольте поки що без подробиць. Бо найбільша наша проблема — це дефіцит часу. Саме через нього — незіграність, погана фізична готовність колективу в цілому. Коли збирається практично нова команда, футболісти приходять у різних кондиціях. У нас дуже багато виконавців, котрі через травми чи дискваліфікації пропустили певний період. Вони втратили ось цей, знаєте, смак гри!

Щоб виправити недоліки, потрібен час, а його немає, тури йдуть один за одним. Десь ми виглядаємо непогано, десь — гірше. Через це й недобрали кілька «своїх» очок.

— Маєте на увазі домашню нічию з «Олександрією» — 1:1?

— Насамперед її. За переможного рахунку наша молодь побігла забивати другий гол, натомість одержала у свої ворота. Ми стартували з важкої перемоги над «Карпатами» — 2:0, гідно протистояли єврокубковій «Зорі» — 0:0, а потім та нічия. Головне, за моментами ж могли навіть поступитися. Якось неправильно із самого початку складався і виїзний матч із «Волинню». Через дитячі помилки двічі пропустили, через вилучення завершували матч у меншості. Добре, хоч хлопці виявили характер, зрівняли. Схожа ситуація була і з «Говерлою».

— Ви погодитеся, що тільки тренер-відчайдух не побоявся б очолити сьогоднішній «Металіст»? Після продажу харківського ФК Олександром Ярославським клуб переслідують невдачі: у нового власника Сергія Курченка — проблеми з правоохоронцями й хронічні негаразди із фінансуванням команди. Минулого року через заборгованість група гравців почала бойкотувати матчі. Будь-якої миті до клубного офісу може знову вдертися міліція…

— Природно, що футболістам важко шукати якусь внутрішню мотивацію, коли не платять гроші… Та я відповім за себе, відповім просто: я закоханий у свою роботу. Обожнюю цей нервовий стан, адреналін, що виділяється під час принципових матчів. Люблю й поважаю футболістів за їхню нелегку працю. Повірите, анітрохи не вагався, коли мені запропонували очолити «Металіст». Хоча й знав, які в клубу проблеми.

— Знаю, вас особисто запрошував саме Курченко, який тепер ховається від розшуку в Росії. Він хоч якось обіцяв, що не покине команду, що ви можете розраховувати на певну суму, купуючи нових гравців, що не буде боргів із зарплатні?

— Так. Так. І ще раз так. Президент казав і зараз каже, що команду не залишить, вона існуватиме і все буде добре. Віримо й сподіваємося. Що ще залишається робити?

Знаєте, поки що в мене немає підстав не довіряти президентові клубу. Мене запросили, мені пообіцяли, я повірив і працюю. Та мені в цьому плані трохи легше, ніж футболістам. Я не кажу за всіх, але особисто для мене фінансовий бік справи — не найважливіший чинник. На першому місці — футбол. Повірте, якщо його міряти тільки грошима, він дуже швидко викине тебе на берег…

Хоча, звичайно ж, безглуздо стверджувати, що фінансова складова відіграє другорядну роль. Тренерові набагато приємніше працювати з гравцями, які вчасно отримують зарплатню. Та й мотивувати й стимулювати підопічних якось треба.

«Того «Металіста» більше не буде»

— Чи правда, що ви не хотіли підписувати свій контракт, доки клуб не виплатить заборгованість вашому попереднику Ігорю Рахаєву?

— Не зовсім так. Неправильно це було написано. Деякі ваші колеги, не розібравшись, підхопили цю «ідею корпоративної етики», вочевидь, вона їм дуже сподобалася, і розтиражували.

Я поставив одну умову: команда не може мати двох головних тренерів, тому клуб має розібратися з Рахаєвим, з його ситуацією. Тільки тоді я підпишу контракт. Як я міг погодитися обійняти посаду, якщо вона зайнята?..

Тому й не підписував угоду. А не тому, що клуб не розрахувався. Як я взагалі міг наполягати, щоб клуб це зробив? Якщо «корпоративна етика» полягає саме в тому, що так припало до душі журналістам, то в нас половина команд має грати без тренерів! Через солідарність із тими, кому винні гроші.

Судячи з того, як зі мною й досі розраховується «Говерла» ще за сезон 2012/13, там узагалі жоден тренер не повинен працювати.

— Скажіть чесно: не боїтеся? Адже своїми позитивними результатами ви подарували вболівальникам надію. Хай поки не на повернення колишньої слави «Металіста»-гранда, але бодай на гідний виступ у прем’єр-лізі, можливо, на повернення до єврокубків.

— Не боюся. Судячи з того, як команду підтримують уболівальники на трибунах, вони повірили в нас. Знаєте, як реагують люди, які зустрічають мене в харківських супермаркетах чи на вулицях? Вони також підтримують! Бажають успіхів, і, звичайно ж, перемог.

Та я відразу попередив, скажу і ще раз, бо дехто не зовсім адекватно ставиться до моїх слів. Того «Металіста» більше не буде! Того, в якому було дуже багато іноземців, який грав у бразильсько-аргентинський футбол. На жаль, ми його вже не побачимо. А може, на щастя. Не можу сказати впевнено.

Потрібно звикати до реалій. А вони такі: у нас є гравці, є люди, котрі працюють і б’ються за честь клубу, за честь міста. Можливо, в нас не все виходить, та повірте, ми докладаємо максимум зусиль.

Дуже важко порівнювати цей футбол із тим південноамериканським, і нам буде дуже складно повернути «Металісту» колишню славу. Знаю одне: жоден гравець із нинішнього складу не дозволить собі грати у півсили.

«Піде Ярмоленко — «Динамо» ослабне»

— Із цього сезону титульний спонсор нашої прем’єр-ліги — букмекерська контора «Парі-матч». А наприкінці минулого чемпіонату ходили вперті чутки, що гравці з неблагополучних команд заробляють, роблячи «потрібні» ставки на тоталізаторі, а потім «втілюючи» їх на полі. Збіг, чи не так?

— Не думаю, що це якось взаємопов’язано, що варто шукати в цьому якусь ниточку. Та ми зараз перебуваємо в такому становищі, як у приказці: обпікся на молоці, то й на холодну воду дмухатимеш. Намагаємося тепер у кожному матчі відшукати підтекст, підступ якийсь.

Звісно ж, я не виключаю подібних моментів, про які так багато пишуть і говорять. Вони можуть мати місце. Та повірте, не все так погано у нашому футболі. Принаймні масового «букмекерства» точно немає.

— А як вам старт чемпіонату в цілому? Тішить чи навпаки?

— Команди, що не будуть боротися за високі місця, такий старт, напевно, тішить. Вони відбирають очки у призерів, окрім «Динамо», і дуже тішаться. Згадаймо нічиї «Дніпра» з «Говерлою» та «Волинню», «мир» «гірників» у Полтаві, програш «Шахтаря» «Дніпру».

Натомість для фаворитів, які апріорі мають змагатися за три перші місця, старт поки що не надто радісний. Звісно, в кожного різний ступінь готовності. Та я дуже сподіваюся, що рівень нашого футболу не падатиме настільки катастрофічно, як це багато хто передрікає. Він і так, на мою думку, порівняно з минулими чемпіонатами достатньо сильно впав. Хоча, поки будуть такі поєдинки, як «Шахтар» — «Дніпро» (0:2) чи «Дніпро» — «Динамо» (1:2), наш футбол не загине.

— Але масовий від’їзд провідних виконавців за кордон дається взнаки.

— Звичайно, це впливає на силу команд, на рівень усього чемпіонату. Коноплянка, Калінич, Канкава — це ж зірки «Дніпра», гравці своїх національних збірних. Трьох провідних виконавців втратив «Шахтар». Із Києва поїхав Ленс, і якщо ще й Ярмоленко піде, це, безперечно, дуже послабить «Динамо».

Я можу зрозуміти Сергія Реброва, він хоче підтримати своїх футболістів, говорить, що клуб знайде гідну заміну. Але ж тому вони й лідери, бо замінити їх досить складно. Я вважаю, що принаймні Дугласу Кості в «Шахтарі» поки що немає рівноцінної заміни.

Та, знаєте, немає лиха без добра. Дуже сподіваюся, що ми побачимо багато талановитих українських футболістів. Але наразі не можу сказати, що в нас почали виблискувати якісь молоді зірки.

— Прокоментуєте історію зі Шведом? Не загравши як слід у «Карпатах», талановитий 18-річний юнак подався до «Севільї». Це добре для українського футболу й Мар’яна зокрема?

— Я завжди обережно ставлюся до молодих футболістів, бо дуже багато нюансів потрібно, аби гравець розкрився. Тому стараюся не оцінювати їхні перспективи. Пригадаймо, як усі ми вихваляли Владлена Юрченка, який минулого літа пішов до німецького «Байєра». І як згодом почали критикувати: мовляв, навіщо він у 20 років подався до Леверкузена, краще б для початку тут розігрався.

Але для «Карпат» продаж Шведа — це однозначно хороший трансферний і маркетинговий хід. Молоді вихованці клубу зрозуміли: якщо надійде гідна пропозиція з Європи, їх обов’язково відпустять. А Мар’яну можу тільки побажати успіхів, бути терплячим на шляху до мети. Гадаю, він правильно вчинив.

«Я довіряю гравцям і не бігаю за ними по нічних клубах»

— Олександре Володимировичу, вас тішить слава тренера, що вміє працювати з молоддю? Ви доводили це в усіх своїх клубах.

— Щодо слави, то ви загнули. Не приховуватиму, мені подобається працювати з молодими хлопцями, допомагати їм розкриватися. Але роль тренера в таких випадках зазвичай перебільшують, кажучи, що він зробив із такого-то зірку. Тільки бажання самого гравця рости й прогресувати може це зробити. А тренер здатен лише вчасно підказати, що для цього потрібно, направити.

— Талант свого нинішнього підопічного Прийомова (його два голи принесли перемогу над «Карпатами») ви розгледіли, коли Володимиру було лише 20 і він грав за дубль російського «Сатурна». Вам із ним легко працювати?

— Ні, такі хлопці, як Володя, апріорі складні. По-перше, він одесит, а це взагалі як нація в нації. А по-друге, всі обдаровані люди мають непростий характер. Найскладнішим було розтлумачити йому, що все, абсолютно все, залежить винятково від нього. Коли ж він нарешті це зрозумів, із ним стало легко працювати, він сам міг обігрувати команди. На жаль, Володя належить до категорії футболістів, котрі, на мою думку, до кінця так і не розкрилися в чемпіонаті України.

— Їх багато таких?

— Когорта. Наприклад, Кирило Петров. Він із іншим динамівцем Женею Макаренком був у мене в оренді в «Говерлі».

— Капітан збірної 19-річних чемпіонів Європи-2009, Петров грає аж у Казахстані, тоді як Макаренко пробився до основи «Динамо»…

— Кирило подавав великі надії. Як і Володя Лисенко, теж вихованець динамівської школи, який зараз виступає за «Олімпік». Але вони так довго ходили в «перспективних», що непомітно почали переростати у ветеранів.

Гадаю, вони мають шукати причину, насамперед, у собі. А не в тренерах, травмах чи невезінні. Не можуть всі навколо бути винні в тому, що ти не граєш. А в них, повірте, були всі дані, аби грати саме у великий футбол.

— Ви кажете, що будуєте свої відносини з підопічними на любові та взаємній повазі…

— А ще на довірі. Знайомлячись із новою командою — це перше, про що з нею домовляюся. Я достатньо відвертий із гравцями і ніколи не бігатиму за ними по нічних клубах, не контролюватиму, чим вони займаються. Звик їм довіряти. Але щойно мене спробують обдурити, моя довіра миттєво трансформується в зовсім інші почуття. Не пробачу навіть найталановитішому з підопічних.

«Декому можу пробачити. А хронічних пияків — виганяю»

— Чи часто вам брехали?

— Для мене обман — це не те, що він позичив грошей і не віддає. Обман — це коли футболіст починає вважати себе таким, що може робити те, що іншим не дозволяється. Намагаючись при цьому, щоб ніхто не дізнався. Але ж це неможливо, тим більше з людьми, які самі через все це пройшли!..

Зараз інші часи. Інтенсивність тренувань, матчів — зашкалює. Якщо років 15 тому ще можна було пити, курити й принагідно грати у футбол, то з нинішніми навантаженнями на це просто не вистачить здоров’я! І вони ж не мене, вони футбол намагаються обдурити. Мовляв, нехай він трішки зачекає, поки ми розслабляємося, потім надолужимо. А за цей час на твоє місце вже прийшов конкурент.

— Але ж відомі випадки, коли ви просто закривали очі на порушення спортивного режиму.

— Траплялося таке, не буду й заперечувати. Адже можуть бути різні причини: проблеми в родині, а хлопці, зазвичай, молоді, запальні. Таким кажу просто: підійди, поясни, я все зрозумію, і не треба ховатися по кущах, щоб до мене на ранок доходили чутки де, кого і в якому стані бачили.

А якщо гравець починає випивати регулярно, сам уже знаходить причину, щоб ковтнути, — з такими прощаюся дуже швидко. Зрозуміло, що прізвища я вам не називатиму. Деякі футболісти закінчили, а дехто з таких і досі намагається грати.

— А ви в яких стосунках з оковитою?

— Я ж нормальний мужик, адекватний. Не скажу, що питущий, рідко це трапляється, але сто грамів, звичайно ж, можу прийняти.

«Із Леоненком важко сперечатися. Але цікаво»

— Олександре Володимировичу, ви підняли «Говерлу» у прем’єр-лігу, вас визнали тоді кращим тренером УПЛ. З великою повагою розповідали про власника ужгородського клубу Нестора Шуфрича. Та коли у 2013-му вилетіли назад до першого дивізіону, клуб звинуватив вас у сепаратних перемовинах із «Карпатами». Зараз ви подаєте руку Шуфричу-старшому? І чи віддали вам зарплатний борг, адже ви повигравали всі суди?

— Зараз я нічого поганого не можу сказати про Нестора Шуфрича. У мене ніколи не було з ним конфліктів і проблем. І прощалися ми з ним достатньо нормально. А подібних до моєї проблем дуже багато в різних клубах, нічого надзвичайного в цьому не бачу.

Щодо грошей — так, частину боргу мені вже виплатили.

— У підсумку ви таки опинилися в «Карпатах».

— І дуже радий, що пропрацював там той рік. Було дуже цікаво будувати практично нову, молоду команду.

До речі, чув балачки, що Львів не прийме мене — російськомовного. Не знаю, не відчував там ніякого дискомфорту. Принаймні після перемоги над «Шахтарем» (3:2) львів’яни не пропонували мені йти геть (посміхається).

Ми розірвали мою трирічну угоду за взаємною згодою сторін, цілком нормально попрощалися і з керівництвом, і з хлопцями.

— Раніше ви дозволяли собі критикувати не тільки арбітрів, а й журналістів. Попрацювавши рік на телеканалі «Футбол», чи змінили ставлення до нашої професії?

— Змінилося, радше, ставлення до самої роботи. Я зрозумів, що праця репортера, журналіста — досить важка. Та аж ніяк не помінялася моя думка, що кожен має займатися тільки своєю справою, на якій добре розуміється. А якщо людина, вибачте, мало що тямить у футболі, але пнеться робити якісь глибокі висновки, то це викликає тільки сміх, іноді — злість і роздратування.

— Як ви потрапили на телебачення і як пішли звідти?

— Після сезону в «Карпатах» я був, так би мовити, тимчасово безробітним. Мене й запросили на телебачення, коментувати в ролі експерта матчі чемпіонату світу в Бразилії. Втягнувся, сподобалося. Та в нас була домовленість із керівництвом каналів «Футбол 1» і «Футбол 2»: щойно з’явиться пропозиція очолити якусь команду, я піду, без питань.

— Женя Левченко, та й інші експерти зізнаються, що працювати з Віктором Леоненком дуже непросто.

— Мені абсолютно нормально з ним працювалося. Він хлопець хоч і своєрідний, але він ніколи не бреше, говорить тільки те, що думає. Можливо, іноді й варто було б спочатку подумати, а потім озвучувати, а не сказати — і лише згодом думати. Однак я його аніскільки не засуджую. Головне, що Леоненко досить відвертий чоловік. Погодьтеся, в наш час ця риса рідко зустрічається в людях.

«Нещодавно був у Донецьку. Там страшно»

— Вас називають телеманом, і, судячи з цитат, ви дивитеся по телевізору все — фільми, мультики, політичні шоу й спортивні програми.

— Мені цікаве абсолютно все й… нічого. Іноді дивлюся «телек», просто щоб відключились мізки.

— Новини із зони АТО перемикаєте чи навпаки? Наскільки я знаю, ваші батьки й сестра досі живуть у Донецьку?

— Якщо ви збираєтеся розпитувати про політику, то в ній я розбираюся погано. Набагато гірше, аніж у футболі. Так, родичі живуть там. І там страшно.

Нещодавно був у Донецьку, сам усе бачив. Біля аеропорту страшне, що відбувається. Мої ж батьки мешкають в іншому кінці міста, у мікрорайоні Тектсильник. Там також були обстріли. Як я приїздив, ніби трішки стихло, а зараз, кажуть, знову стріляють.

Я не знаю, хто в цьому винен. Знаю тільки, що той, хто не відчув цієї війни на собі, кого вона не торкнулася особисто, ніколи не усвідомить всю повноту цієї трагедії.

— Ви вже облаштувалися у Харкові?

— Так, днями приїхала дружина Ольга з нашою чотирирічною донечкою Мелісою. Взагалі, якщо супутницям футболістів важко, то дружинам тренерів удвічі важче. Я й на роботі — на роботі, і вдома — на роботі. Та й переїзди постійні. Ніби не так давно обживалися у Львові, а зараз в іншому кінці країни.

— Чи правда, що ви обіцяли дружині кинути палити, щойно вона завагітніє?

— Істинна правда. Раніше, якщо пам’ятаєте, смалив, як божевільний. Ось уже п’ять років, як не беру цигарок навіть у руки.

— Зате книжку, здається, з рук не випускаєте.

— Залюбки читаю біографії видатних людей, приміром, Валерія Васильовича Лобановського, Уїнстона Черчилля. Чи мудрі вислови таких непересічних особистостей, як Раневська. У Фаїни Георгіївни — що не вислів, то афоризм або анекдот. Кого ж цитувати, якщо не таких людей.