На острові гармата, а в Києві... засновник Москви

Україна знала багато січей. Перші осередки козацьких вольнощів зніс кількасот літ тому непокорений Дніпро. Найзнаменитішу, Запорозьку, — недоброї для українців пам’яті цариця Катерина. Та на хвилі зростання національної самосвідомості дніпровська хвиля викинула на береги Славути ідею їх відродження козаками новітньої доби. І зараз на одному з дніпровських островів у межах Києва з’явилася ще одна, йому однойменна — Труханівська січ. Це — своєрідний польовий центр патріотично-виховної роботи.

Тут немає звичних вихователів, доглянутих доріжок, щитових будиночків і суворо окресленої зони дозвілля. На гектарі соснового лісу розкинулося щось на зразок містечка козацької вольності з маленькими мешканцями — від найменших діток до школярів старших класів з Луганської і Донецької областей та дітей бійців АТО. Щоправда, замість куренів тут великі намети армійського зразка, встелені сіном, на якому малі січовики ще донедавна спали. Тепер перебралися на ліжка, серед іншої допомоги завезені доброчинцями з Національного університету біоресурсів і природокористування України.

Табір вільний від політики, партійної, релігійної та іншої символіки. Домінує лиш один символ — національний жовто-блакитний прапор. Який господарі принципово розміщують так, як колись радили першому Президентові України Кравчуку — жовта смуга зверху, синя знизу. Бо саме таке поєднання кольорів, за геральдикою, здатне забезпечити розквіт держави.

Спочатку на Труханівську січ намагалися «наїхати»: що, мовляв, роблять сторонні люди на острові? Але хіба можуть налякати людей, які пройшли Майдан і східний фронт, або й обидва разом, якісь паркетні шаркуни?

Серед п’ятьох організаторів січі (вони ж і вихователі) — дві неординарні жінки.

Тутешній отаман Олена Іванова — людина справді непересічна. Після Майдану спродала майно і взялася за волонтерську роботу, на що й пішли всі виручені гроші. Скільки разів була на сході — і не перерахувати. А от тепер узялася за благородну, хоча часом і не дуже вдячну справу — патріотичне виховання дітей. Прищеплювати їм те, що силою зброї зробити аж ніяк не можна, — любити Україну і прагнення захищати її. І не марно! Один із її підопічних — семикласник Сергій Ніколаєв, якому разом з батьками рік тому вдалося виїхати з Луганська, — нещодавно успішно склав вступні іспити до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Бо мріє стати офіцером і захищати свою землю від усіляких зайд. Зарахують хлопчину чи ні, то вже інша справа: бажаючих навчатися в цьому навчальному закладі дуже багато, особливо дітей бійців АТО. Але зерна, засіяні в дитячі душі, вже проростають.

— Ми небезуспішно намагаємося об’єднати два полюси країни — показати сепаратистам бандерівців такими, якими вони є насправді, — говорить пані Олена. — А не такими, якими українців змальовує російська пропаганда...

Тетяна Гомельська, в зовсім недалекому минулому санінструктор тактичної медицини добровольчого батальйону «Донбас», сьогодні лікує на Трухановому острові його найменших мешканців. Закінчивши в рік розпаду СРСР перший курс Луганського медичного інституту, на прохання мами перевелася в Росію і змінила напрям навчання — отримала диплом політолога-соціолога. Довго працювала в російській глибинці. А потім не забажала жити під «лагідним крилом» путінського режиму, що вже обернулося на важенну бетонну плиту. Повернулася, прийшла на Майдан, подалася на схід відстоювати незалежність України. На фронті їй і знадобилися навички медика. А зараз волонтерка лікує дітей від синців і укусів комах. Слава Богу, укус — не куля, жартує вона. Тут, на січі, сьогодні і Тетянин син — 15-річний Микита, який ходить у спортшколу та професійно опановує фехтування, а у «Росичах» займається улюбленою справою — історичною реконструкцією. І треба бачити, з яким задоволенням хлопець навчає малечу стріляти з лука на січовому лукодромі.

Сергія, добровольця з батальйону «Донбас», який побував у багатьох критичних бойових ситуаціях, у Труханівській січі знають за його фронтовим позивним — Привид. У зоні бойових дій востаннє, після влучання танкового снаряда, вибухова хвиля викинула бійця з автомобіля, так що дивом залишився живим. А зараз засновник благодійного фонду «Разом сила» — серед труханівських січовиків. І приклад з нього, як і зі свого батька, сапера батальйону «Донбас», бере юний Степан Стародубцев та його нові друзі.

Зараз у Труханівській січі гостюють близько сотні дітей — від найменших і до старшокласників. Хоча гостюють — не досить правильно: дітлашня разом зі своїми наставниками тут повноправні господарі. До табору, який стараннями організаторів і спонсорів здатний прийняти до двохсот чоловік, може прибути будь-хто і будь-коли. Так само, як і залишити його. Табу — на куріння, вживання алкоголю, наркотиків. У вільний час козаки з однієї з сотень Майдану навчають своїх маленьких підопічних стріляти з лука, рушниці, знайомлять з національними традиціями тощо. Такий собі табір козацького вишколу.

Є в Труханівській січі і власна... гармата.

— Свого часу мені вдалося придбати старовинну козацьку сигнальну гармату, — розповідає ще один співзасновник січі Олег Ворошиловський. — Пострілами з неї за поганої погоди козацька сторожа попереджувала про ворожий напад. Їй років із триста, якщо не більше, підняли раритет з дніпровського дна біля Ржищева. Тепер це один з атрибутів виховання юної козацької зміни на Труханівській січі...

Культурно-виховна програма — обов’язкова. Для малих січовиків підготували і вже провели кілька екскурсій пам’ятними і святими місцями Києва. Яких тільки запитань не довелося почути! Так, побувавши у церкві Спаса на Берестові з її саркофагом князя Юрія Долгорукого, школяр з Луганська з величезним здивуванням поцікавився: як це так — засновник Москви, а похований у Києві? І чому останки билинного богатиря Іллі Муромця знаходяться в печерах Києво-Печерської лаври? І чому в Донецьку всі знають, що в Києві московських попів притісняють, а насправді це не так? І багато інших.

А все просто. Русь же пішла саме звідси, з Києва. А не так, як стверджують кремлівські політологи і вчені, що накрили пологом брехні весь схід України. Розвіяти ці брехні — одне з основних завдань засновників січі.

— Труханівська січ планувалася як літній табір, який до 1 вересня мав згорнутися, — розповідає Олена Іванова. — Але тепер є інші плани: перетворити його на всесезонний центр патріотично-виховної роботи, щоб дітлашня могла гартуватися тут впродовж року. І розраховуємо в цьому на підтримку ректора НУБіП Станіслава Ніколаєнка (за дорученням якого з університету до табору неодноразово надходила допомога з вишу та його відокремлених підрозділів — харчі, дрова, ліжка з комплектами білизни. — Ред.) та його колег із Ради ректорів Київського вузівського центру, які стоять на державницьких позиціях. Хіба це так важко — знайти пічки на дровах, утеплити на осінь намети, на зиму встановити кілька збірних будиночків? Тим більше що батьки наших підопічних цю ідею підтримують...