Від землі до неба

      Перший осінній місяць щедро подарував українському кіно не тільки Олександра Довженка, а й кількох близьких йому за творчiстю людей. Насамперед акторів — Свашенка та Масоху...

      Семен Свашенко народився 14 вересня сто рокiв тому на теперішній Сумщині. 18-річним юнаком приїхав до Києва — навчатися в кооперативному технікумі. Одначе кооператором стати не довелося, потягло в мистецтво. Вступив до Театрального інституту імені Миколи Лисенка. Там і познайомився з деканом українського факультету, уже добре відомим режисером Лесем Курбасом. Через два роки саме Курбас запросив до себе у «Березіль» кількох юнаків, серед яких були Свашенко та Масоха.

      У театрі була майстерня, де видатний реформатор сцени прагнув виховувати нову генерацію акторів. Не тільки в сенсі власне мистецькому, а й соціальному, світоглядному. Усе будувалось на громадських засадах. «Ми, — пригадував сам Свашенко, — самі себе обслуговували і самі вели своє господарство. Була в нас їдальня, взуттєва майстерня. Власними руками ремонтували ми приміщення, де відбувалися заняття. З напівзруйнованого будинку на Левашовській вулиці ми зробили гарний гуртожиток. У Голосіївському лісі мали навіть невелике допоміжне господарство. Між собою всі були рівні. Словом, це була справжня комуна».

      Серед іншого Курбас дбав про те, аби його підопічні «виховували в собі довіру до людини. Говорив нам, що це велике почуття треба оберігати: втративши його, людина вибивається з життєвої колії». Ви десь чули, аби цьому навчали в наші дні? А шкода. Бо, може, це і є найбільшою наукою жити на цьому світі. І Курбас жив за тими приписами довіри до людей, як і його мистецтво, котре великорозумнi начальство та критики незрідка сприймали як звичайнісіньке штукарство.

      У великого театрального актора Свашенко вирости не встиг: покликало кіно. Власне, Курбас був і його першим кінорежисером, знявши у своєму фільмі «Арсенальці» в ролі прапорщика. Стрічка не збереглася, одначе, на думку деяких дослідників, вплинула на самого Довженка і його рішення зробити за три роки потому «Арсенал». Та спершу була «Звенигора», куди й запросив Свашенка тоді ще мало кому відомий режисер. Курбас не заперечував. На жаль, спогадів актора про зйомки фільму, який приніс і режисерові, і йому самому визнання, досі не видрукувано. А, може, їх і немає — нині не можу про це твердити доконечно.

      А от про роботу над «Арсеналом» Свашенко написав докладно. Як він, 24-річний артист, приїхав до Києва, як зустрів його сам Довженко. Й одразу почав працювати з ним над образом головного героя майбутньої кінокартини — робітника Тимоша. Водив не тільки на завод, а й по Києву. Повів на Аскольдову могилу (у пізніші часи саме там заповідав поховати себе), почав розповідати про те, як тут, на Дніпрових луках, паслися табуни коней бойової дружини князя Святослава. А потім зненацька сказав: «Я хочу, Сеню, щоб ви були сильним не тільки у фільмі, а й у житті».

      Власне, такими Свашенко і зіграв головні ролі у трьох поспіль Довженкових фільмах «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Його герої — люди великої внутрішньої сили, духовної та фізичної краси. Настільки великої, що ці персонажі сприймаються як люди месійної сили, здатної перетворити навколишній світ. Думаю, це відповідало авторському задумові. Українські визвольні змагання початку минулого століття зазнали фіаско внаслідок слабкощів самого руху. Натомість більшовики перемогли, оскільки були просто сильнішими. Відтак народився український націонал-комунізм, до нього й належав колишній вояк УНР Довженко. Завданням було витворення нової України, котра б синтезувала національну та комуністичну ідеї. Убогі носії українського духу висміювалися з екрана, їм і протиставлявся, у першу чергу, герой Свашенка. Котрий був сильний, красивий, упевнений у собі настільки, що й справді виглядає месією: ідея поселилася в самому його єстві.

      Грати такого героя неймовірно важко. Адже тут на психологічних нюансах не виїдеш. Тут синтез. Судячи із спогадів, Довженко і не працював методом підказок чи показів на знімальному майданчику. Він ніби заражав актора певним духовним станом. Перед самою зйомкою міг зненацька заговорити про щось далеке, не пов'язане з тим, що належало зіграти. Про коней, наприклад, їхню ніжну і світлу душу. Хоча одного разу, вже на зйомках «Землі», фільму, що став одним із непроминальних шедеврів світового кіно, епізод передсмертного танцю Василя пророблявся дуже докладно. Ще б пак, ішлося про чи не найважливішу, найзначимішу точку картини — герой гине місячної ночі, повертаючись із побачення. Не одну ніч ходив Свашенко вулицями села Яреськи, що на Полтавщині, вирощуючи в собі кожен рух, кожен душевний обертон. «Ходжу серед тої тиші, на секунду зупинюсь, ніби в якому роздумі, заплющу очі й починаю танцювати. Спочатку поволі, плавно, ніби лечу уві сні, потім дедалі швидше. Тільки легка курява огортає мене, а серце стукає радісно, дзвінко. Відчуваю, як моє тіло наливається могутнім щастям, і мені хочеться від радості серед тієї нічної тиші гукнути на всю силу: «Жити! Жити! Як хороше жити!». Але стримую себе, аби не порушити урочистої гармонії ночі».

      Отакими почуттями насичували роль, тому і не дивно, що вийшла отака стрічка, що тягне на відтворення цілого українського космосу. Фільм удостоївся уваги і поваги іншого космосу — культурного. Європейські, а пізніше й інтелектуали інших континентів визнали «Землю» однією з найбільших картин світового кіно. От тільки виконавці головних ролей, Свашенко та Масоха, навіть звань ніяких не отримали. За однією з версій, Юлія Солнцева, Довженкова дружина, поламала такий намір, сказавши: «А хіба ж то актори? Вони статисти, типажі...». Хоча де був у такому випадку сам режисер, чому не захистив і не прихистив? Тільки за два роки до смерті, аж у 67-му, Свашенко одержав звання заслуженого артиста Російської Федерації, а Масоха так і помер рядовим акторського «війська». Хоча, як на мене, всі оті звання шеляга порядного не варті, не за званнями судять про митців їхні нащадки.

      Свашенкова подальша доля склалася нібито благополучно. Постійно знімався, нерідко у фільмах помітних, достойних: «Перекоп» Івана Кавалерідзе, «Фата моргана» Бориса Тягна, «Біля самого синього моря» Бориса Барнета, «Донецькі шахтарі» Леоніда Лукова, «Овод» Олександра Файнциммера, «Тихий Дон» Сергія Герасимова, «Балада про солдата» Григорія Чухрая (епізод, у якому Свашенко зіграв роль діда, що їде у поїзді зі своїм сімейством), «Війна і мир» Сергія Бондарчука... Роль старого солдата в екранізації роману Льва Толстого стала останньою у творчій біографії актора, котрий усі постдовженківські, скажемо так, роки лишався в тіні, бо ж ролі здебільшого були другого плану, бо з 1945 року жив і працював у Москві (там і помер у 1969-му), і з Україною зв'язки було послаблено. Та й накриває його інша тінь, самого Довженка — її гігантські, вселенські розміри...

      Ще драматичнішою є доля Петра Масохи. Народився він 16 вересня 1904 року на Черкащині, одначе доволі швидко батьки переїхали до Києва. Жили на лівому березі, на Трухановому острові. Практично кожної весни острів підтоплювало і картинки нагадували ті, що описав Довженко в «Зачарованій Десні». Вчився у вже згадуваному Інституті імені Лисенка, потому в «Березолі». Затим знімався в кіно і продовжував працювати в театрі. Війна застала його в Харкові. Трапилося так, що застряг на окупованій території і не полишив акторської професії, працював у театрах Житомира, Дрогобича... Наприкінці війни разом із дружиною, Марією Болховською, опинився в Берліні. З приходом радянських військ дає концерти для бранців концтаборів, солдатів. Повернувся до Києва. Годі розказувати про те, як ставилися до тих, хто перебував на окупованих територіях. А вже до тих, хто ще й працював при німцях... Отож Масосі ще пощастило. Йому всього-на-всього заборонили працювати в столичних театрах та зніматися в кіно. Отаборився в Дніпропетровську, де упродовж років грав провідні ролі в місцевому музично-драматичному театрі. Потому нарешті вдалося переїхати до рідного Києва. Одначе там — тільки місце у філармонії і можливість виступати з літературними композиціями — за творами Тараса Шевченка і Олександра Довженка. Рівно в шістдесят його спровадили на пенсію і постаралися забути. Навіть у новостворену Спілку кінематографістів прийняли тільки в роки горбачовських перемін, перед самою смертю (помер наприкінці липня 1991 р.).

      Аби якось компенсувати творчу нестачу, Петро Омелянович починає писати. Виявилося, що в нього є літературний дар. Написав книгу «Два Олександри» — про Довженка та Курбаса. Звісно, не видали. Написав багато інших статей та спогадів. Відзначався непоступливістю поглядів, у спогадах не поливав єлеєм класиків. Це подобалося не всім. Солнцевій зокрема — буквально кілька днів тому я надибав в архіві її запис щодо спогадів Масохи: мовляв, неточний він, «своєвольнічаєт». Ще б пак. Міг дозволити собі, наприклад, доволі різко критикувати фільм «Зачарована Десна», поставлений Солнцевою за Довженковою кіноповістю: за повну відсутність контакту з матеріалом українського патріархального життя, повне нерозуміння його. У ті часи такого ніхто не міг собі дозволити.

      Міг вишпетити і самого Довженка. В одному з текстів, видрукуваних уже посмертно (журнал «Сучасність», 1994, № 12), дозволив собі дискусію зі своїм улюбленим режисером. Бо ж прочитав, як Довженко покладав на нього провину за невдачу (багато в чому уявну) «Івана», де Масоха виконав головну роль. Отут і пригадалося все: як Солнцева робила все, аби посварити чоловіка зі своїми друзями, як частенько він віддавав керування роботою знімальної групи до її рук, як, зрештою, бував неуважним до своїх колег, у першу чергу до геніального оператора Данила Демуцького. Пам'ятаю, яких зусиль коштувало мені випросити у вдови Масохи, Марії Євгенівни, той текст для публікації. Вона боялася, що то все зашкодить авторитету і Довженка, і її чоловіка, пам'ять про якого вона свято берегла до останнього свого подиху.

      У Довженка Масоха знявся в кількох фільмах. Головні ролі в «Землі» (куркуль Хома Білокінь, той самий, що місячної ночі убиває Василя-Свашенка) та «Івані». Епізоди в «Арсеналі» та «Щорсі». Згадував, як по прочитанні сценарію останнього фільму відверто сказав Довженкові, що текст надто вже довгий, переобтяжений батальними епізодами... «Він мовчки взяв у мене сценарій. Навіть не подякував. А потім запропонував мені робити пробу — спочатку на Щорса, а коли я не підійшов, тоді узяв мене на Дубенка». Роль Дубенка була однією з центральних у стрічці, одначе невдовзі прототипа героя заарештували, а потім і стратили, так що роль довелося скоротити...

      А зніматися почав ще від 1927 року — у картині Георгія Стабавого «Лісова людина». Потому були «Напередодні», «Мірабо», «Фата моргана», «Інтриган», «Тринадцять» (один із найпомітніших фільмів середини 30-х у режисурі Михайла Ромма), білоруський «Соловей», «Вершники» Ігоря Савченка (за романом Юрія Яновського)... По війні — заборона зніматися, і тільки в роки «відлиги» зіграв кілька невеликих ролей у фільмах «Над Черемошем», «Кривавий світанок», «Скільки літ, скільки зим!».

      До речі, рідний брат Петра Омеляновича, Лаврентій, був не менш відомим актором. «Я люблю» Леоніда Лукова, «Щорс», «Олександр Пархоменко», «Два бійці» і багато інших відомих фільмів, аж до останньої ролі Шольца, ад'ютаната Мюллера у славнозвісних «Сімнадцяти миттєвостях весни». Акторська слава його почалася від картини «Велике життя» («Большая жизнь») Лукова, де виконав недоброго воріженьку Макара Ляготина — того самого, що співає шлягерну пісеньку «Спят курганы темные».

      Акторська професія така химерична. Особливо в кіно. Успіх, навіть великий, в одному фільмі аж ніяк не гарантує прихильності мистецької долі. Молоді літа бувають такі оманливі у своїх обіцянках. Петро Масоха не без гумору пригадував свій дебют у кіно і те, як були «випущені для продажу фотокартки із зображенням моєї персони — такого собі «красеня» з цигаркою в роті», як «поглядали на мене цікаві обивателі». Та ба, пішовши з театру, він утрапив у якусь яму, зону якогось відчуження. Робота в кіно — річ захоплююча, одначе ж тут чимало й такої собі фабричної, рутинної праці. Відтак він зробив правильно, знову підшукавши роботу в театрі. А кіно завжди лишалося знаком романтики. «То ми їдемо від сонячних берегів Чорного моря кудись на шахти і забираємось під землю, то з-під землі піднімаємося на літаках у небесні високості, то забираємось у непролазні хащі лісів та боліт, мчимо верхи на конях або спускаємось під воду. По-всякому буває в роботі кіноактора: то він сміється, то плаче; то він горить у пожежі, то сам гасить її, когось рятуючи. А скільки зустрічей з людьми! Скільки знайомств! Скільки несподіваних вражень...».

      Любив він цю професію. Знімальний майданчик снився, марився йому. Але кіно, оте «важнєйшеє із всєх іскуств», лишалося недосяжним. Про нього міг тільки згадувати або ж виступати в ролі стороннього спостерігача. У нашій країні навіть довге життя не гарантує повноцінного визнання. Тож згадаймо сьогодні тих, чий талант далеко не у всьому було зреалізовано. Одначе й зробленого досить, аби лишитися, — сподіваймося, що назавжди.