«Іди, козак, і каламбур!»

Колись батько українського і російського футуризму Давид Бурлюк прилюдно похвалив свого «учня» Маяковського: «Це великий талант». Відтак, одвівши Маяковського вбік, сказав йому особисто: «А тепер – пишіть, адже Ви ставите мене в незручне становище!». Про учня ми знаємо чимало. Однак що ми знаємо про вчителя і зачинателя футуризму Давида Бурлюка?

Народився на хуторі Семиротівка (певно, засновник хутора мав чималу сімейку аж на сім ротів!) – тоді це була Харківська губернія, нині – Сумська область. Жив в Україні, Росії, Японії, закінчив шлях земний на острові Лонґ-Айленд (штат Нью-Йорк). Проте де б не був, його поетична і малярська творчість мала густий відтінок України. Те саме стосується і творчості його молодшого брата Миколи.

Але чи знаємо ми, земляки Бурлюків, їхню поетичну творчість? «Знаємо, але не всі і не всю», – відповів Олександр Вертіль і переклав та впорядкував книгу «Поети брати Бурлюки. Тонкофінґерпринт», яку оприлюднило столичне видавництво «Ярославів Вал».

Є різні підходи до теорії перекладу. Часто переклад розглядають як змагання із автором і, безумовно, в цьому є раціональне зерно. На моє переконання, добре, коли перекладач є письменником, а отже – співтворцем автора. Утім схоже, що О.Вертіль, перекладаючи Бурлюків, не мав на меті змагатися зі славнозвісними «зачинателями футуризму», радше йому йшлося про максимально точне відтворення настрою, ритміки і стилістики оригіналів у мові українській.

Зрештою, що таке поезія (і взагалі література) – як не (передовсім) інтонація+несподіваність? Завдання перекладача передати цю інтонацію рідним словом. Тут маємо згадати Умберто Еко і його книгу «Сказати майже те саме», де перекладача порівняно з маляром-копіїстом. Наскільки вдалося О.Вертілю сказати суголосне братам Бурлюкам – вирішувати читачам і критикам. Але одне можна сказати напевно: наш перекладач доклав неабияких зусиль, аби спробувати передати оригінальну інтонацію, а творчість – це і є спроба.

Як визначити місце поета ХХ століття в столітті ХХІ? Передовсім, дізнавшися наскільки він актуальний сьогодні:

Крим неначе квітучий лобок;

Тайна ніг у булькатій пучині,

І, напевне, з цієї причини

Тут бували і Пушкін і Блок.

Його стегна – крутий Тарханкут

І крутий Казантип. І, попарно,

Там росли-дозрівали татари,

Плодоносив кацапокугут,

В море греки впадали і Грін

Розбавляв Феодорине горе,

Мінотаври жили на просторі

І щипали плакучий раввін.

Це – Давид Бурлюк про наш теперішній фантомний біль – Крим. Здається, тут навіть є часткова відповідь, чому «кацапокугут» зробив те, що зробив…

А ось рядки, писані 1923 року, хоч цілком могли датуватися й 2015-м чи, скажімо, 2017-м: «Ніч ненаситно мацала поляни, / А дрібен дощик із останніх сил / На труп борця – забруднений, у плямах, / Так мудро й зосереджено мрячив / Війна пройшла, та осінь невідбутна… / Свобода й вітер – результат повстань». Писав Давид Бурлюк і про те, що десь витає «неозначений Месія / Іще не створених годин».

Поезія – це (окрім нарощування сенсів і творення образів) недомовленість. Повне висловлювання вбиває поезію, нівелюючи її художність, позаяк зникає метафора; тому мистецтво завжди має люфт, маневр для домислення читачем –співтворцем авторського тексту. Складається враження, що Олександру Вертілю таки вдається не сказати зайвого у своїй інтерпретації поезії Бурлюків: «Мінливе все! І віроломні зводи, / Які на схов тебе взяли від бур! / В усім і скрізь – красивість хиткомоди / Щасливий, цинік, ти! Іди і каламбур!»

Зайвого у своїй передмові та післямові не сказали й відомий культуролог Вадим Скуратівський та мистецтвознавець Дмитро Горбачов, які детально висвітлили літературну та малярську грані таланту Давида і Миколи Бурлюків (між іншим, книжку прикрашає блок репродукцій картин Д.Бурлюка). Зокрема, Д.Горбачов згадує, що він свого часу, працюючи в Музеї українського образотворчого мистецтва, листувався з Давидом Бурлюком, і в одному листі наприкінці 1960-х Давид Давидович пропонував улаштувати художню виставку до свого 80-річчя й дуже хотів, аби це сталося саме в Україні, як він писав – «в пику москалям». Однак не так сталося, як бажалося; тоталітарна країна кривавого недокомунізму не була готова зустріти свого земляка, тож виставка поїхала до Чехословаччини, де мала неабиякий успіх.

Відтоді минуло багато літ, й оце нарешті брати Бурлюки попри все повертаються до нас книгою «Тонкофінґерпринт», аби сказати словами Миколи Давидовича: «Стекли в струмки живлющі води / Збережений проживши знак / На березі німім природи, І я – заблуканий козак».

Замість P.S. Читаючи книгу-білінґву «Поети брати Бурлюки» (де переклад можна порівняти з оригіналом), часом ловиш себе на відчутті, що деякі переклади здаються експресивно виразнішими і, можливо, навіть художньо переконливішими, ніж оригінальні тексти. Це можна було б пояснити винятково багатством «оркестрації» української мови, якби не одне «але»: у поезії Давид Бурлюк збирався перейти на рідну мову, однак діаспорне буття, вочевидь, не сприяло цьому «поверненню до джерел». І тільки тепер брати Бурлюки – після мандрівного кола по світах – повертаються до нас (і до себе) цими перекладами.

Кожна одіссея рано чи пізно закінчується вдома.