Георгій Іваницький: У спорті в нас із росіянами війни немає

«Бронза» снилася до «бронзи»

— Нинішній рік — передолімпійський, і великі змагання є не просто місцем боротьби за медалі, а й полем відбору на Олімпійські ігри. Ви ж у Копенгагені програли вже в першому раунді...

— Так. Тепер доведеться втратити чимало нервів і здоров’я, аби потрапити на Олімпіаду в Ріо-де-Жанейро. А ми так хотіли здобути путівки саме в Данії. Ех, вийшли б до чвертьфіналу — і зняли б усі питання. Та й психологічно було б набагато легше готуватися до Ігор. Тепер же доведеться мордуватися на інших стартах.

— Де саме?

— Останні чотири індивідуальні ліцензії розіграють на чемпіонаті Європи вже наступного року, стільки ж командних — у рамках Кубка світу. Добре, хоч Вітя Рубан вже «відібрався». Але ж завдання на ЧС-2015 було вийти командою.

— Тим більше, на Європейських іграх у Баку ви були взірцем «зіграності» й здобули історичне «золото».

— Так-так-так. Від тих змагань залишилися великі й приємні враження. У нас справді напрочуд дружна команда, хоча Віктор Рубан та Маркіян Івашко й значно старші за мене.

— Коли в Баку було важче: у півфіналі з голландцями чи у фіналі з іспанцями? І там, і там, до речі, все вирішили твої фінішні «десятки».

— Як на мене, то з італійцями у чвертьфіналі. До цього ми їм програли в Анталії, а в Баку у їх складі було два олімпійські чемпіони Лондона. Та вони такі ж люди, як ми, і можуть помилятися. Ми ж того разу відстрілялися влучніше.

— Окрім перемоги з командою, ви з Лідією Січениковою здобули ще й бронзову нагороду в міксті...

— Неймовірно, але щойно я приїхав до Баку, мені весь тиждень постійно снилася «бронза». Спочатку — бронзова медаль перед очима, потім засинаю — бронзові ложки. А як виграли медаль, усі видіння пропали. Я аж сам себе знервовано спитав: «Оце й усе, типу, одна медаль — бронзова?». Зітхнув із полегшенням, тільки коли «золото» з хлопцями вибороли. А з Лідкою цікаво було стріляти.

— Свою перемогу ваша команда присвятила воїнам АТО. А як воно — змагатися з росіянами на спортивному ристалищі?

— Нас часто запитують останнім часом, як ми ставимося до росіян, як вони дивляться на нас?.. Моя відповідь така: у спорті війни немає. Може, і вони також не винуваті, просто керівники їхні трошки щось собі знають одне, а ми знаємо собі щось інше. Звичайно ж, неприємно що така ситуація склалася на Донбасі, жахливо, що гинуть люди...

У нас був масажист із Горлівки. Так дядькові довелося залишити свою хату і взагалі виїхати за кордон. Йому там запропонували роботу, а в нашого міністерства не було можливості прилаштувати людину. Прикро...

— Футболіст Артем Федецький заявив: «Як і кожен українець, я військовозобов’язаний і в разі потреби візьму до рук зброю». А ти зможеш?

— Ой, тяжко відповісти...

«В око білці не влучив би. Хіба що в саму білку»

— Ще донедавна тебе називали новачком збірної, вчорашнім юніором. Там ти був титулованим: у 2007-му став чемпіоном Європи, наступного року — бронзовим призером у своїй віковій категорії...

— Певне, це були найкращі юніорські часи. От ви згадали сьомий рік, це Португалія, взагалі мій перший виїзд із молодіжною збірною. Було класно. Як і в Іспанії, й у Франції — це вже «по дорослих», всюди різна архітектура, люди...

— А правда, що в юніорах ти настільки хвилювався перед змаганнями, що обов’язково мав із кимось поговорити, що навіть до суперників чіплявся з балачками?

— Різні періоди були (посміхається). Траплялося, що справді треба було з кимось просто побалакати, аби вгамувати нерви, якось відволіктися. Як подорослішав — то вже мовчу перед стартом.

— На «загальному» Євро-2011 в Іспанії чоловіча команда у складі Рубана, Івашка та Гавелка виграла «золото», а ти — з юніорською збірною «бронзу». Зрозуміло, що мріяв потрапити до «старших», а реально бачив себе там?

— Природно, що титуловані дядьки не збиралися так запросто посунутися й дати мені місце в основі. Ось я і йшов хвилинка за хвилинкою, у 2012-му був уже четвертим у збірній. Знав, що на Олімпіаду поїдуть Івашко, Рубан, Грачов, звісно, їхні результати були на голову вищими за мої. Але життя іде, час біжить. Треба рухатися, вдосконалюватися. І сьогодні я дуже пишаюся, що захищаю честь України на таких турнірах [серед дорослих].

— Минулого року вже ти разом із Рубаном та Івашком виграв чемпіонат світу у приміщенні у французькому Німі. Це найбільший твій успіх?

— Якщо рахувати після «золота» Баку, то, мабуть, так. Саме в командних змаганнях. Бо цього року, також у залі, я виграв і особисте «золото» на чемпіонаті Європи у словенському Копері.

— Які вони — «дядьки-наставники» Рубан та Івашко?

— Звичайно, є деякий віковий бар’єр, різниця ж у віці чимала. Але вони дуже розумні люди, завжди дадуть пораду, підтримають.

— Якось ти обмовився: «У нас «сухий закон». Що, жодного разу, навіть пива з таранею не випили?

— Чого ж не випили. Звісно, пили. Коли є час, можливість і немає допінг-контролю. Всі ми люди, тож на зборах можна дозволити собі трішки відпочити. Але ж трішки, а не як, буває, люблять українці, із розмахом. А на змаганнях про спиртне й мови бути не може!

— Кажуть, у лучників — дуже добрий «окомір», тому вони не лише з луком, а й зі стрілецькою зброєю чудово вправляються. Наскільки ти впевнено почуваєшся з рушницею в тирі? Білці в око влучив би?

— Думаю, це перебільшення. З одного пострілу, без тренувань точно не поцілиш. Але якщо зброя пристріляна, то в саму білку точно влучив би (сміється).

Із мисливською зброєю я так і не потоваришував. Якось, ще в дитинстві, мені тренер дав стрільнути. Я з двох курків як «зарядив» — так і гепнувся з тією рушницею на землю. Ну, малий ще був, а віддача ж велика.

І з пістолетів пробував, це 13-й рік був. В мене в Києві друг є, ми й пішли в тир постріляти саме з вогнепальної зброї. Там і «беретти» були, і «глоки», і «пустельні орли». Не пам’ятаю калібр, але дуже великі, деякі я навіть до рук не брав — подумав, ще голову собі ним «відзаряджу», настільки теж віддача б’є. Проте цікаво.

Сольфеджіо з прийомами дзюдо

— Георгію, багато хто знає, що перед тим як обрати лук, ти закінчив музичну школу за класом фортепіано. Та мало кому відомо, що відтоді ти майже не сідаєш за інструмент. Чому?

— У мене взагалі було цікаве дитинство — я займався паралельно і музикою, і дзюдо! Класу до шостого тривало це «поєднання», здавалося б, несумісних речей. Якесь замкнуте коло виходило — на борцівських тренуваннях просив хлопців: будь ласка, тільки не по пальцях, бо граю на фортепіано, а на музиці зізнавався викладачам —мені так пальці натовкли, що сьогодні, напевне, буде дуже важко грати. Старався, звичайно, і там, і там. А потім вийшло, що я й дзюдо закинув, і нарешті закінчив цю музику.

— А перспективи були? Адже, наскільки я знаю, в тебе дуже музикальна сім’я.

— Гадаю, якщо й були, то невеликі. Сама спеціалізація — фортепіано — дуже подобалася, а ось сольфеджіо — це був просто жах, я його ненавидів, ходив через раз. Але мама попросила закінчити «музичку», я ж уже займався років зо п’ять, жаль було кидати. Закінчив, одержав диплом — і все, як кажуть, слава Богу.

— А дзюдо на якій стадії закинув? Постояти за себе чи за дівчину в підворітті зможеш?

— Коли в секції дзюдо мене перевели до середньої групи й почали товкти все, що тільки можна, я зрозумів: треба звідти «рвати кігті», бо можна залишитися «вообше без тєла» (сміється). Я не те щоб утік із дзюдо, а почав халявити. Словом, не витримав. Щось пішло не так, і я зрозумів: все, досить.

Що ж до вуличних бійок, то дівчину, певно, й так захистити зможу. Але для цього рукопашний бій потрібен, а не дзюдо. Там зовсім інакший контакт. Ви собі уявляєте: десь на вулиці валятися по асфальту й намагатися зробити якийсь «больовий» дзюдоїстський прийом? Я думаю, поганий варіант (посміхається).

«Якби не лук — все одно з чогось стріляв би»

— І все ж ти зв’язався зі спортом...

— Приблизно рік у мене була перерва, а треба ж було чимось займатися. Якось ганяли з однокласником на велосипедах, і він каже: «Все, маю бігти, справи — тренування, стрільба з лука». Це було недалеко від мого будинку, тож і я вирішив спробувати. І настільки полюбив це діло, що, навіть якби не лук, то займався б якоюсь інакшою стрільбою!

— Твій перший тренер Василь Ткачек любить згадувати трагікомічну історію про зламаний тобою напередодні чемпіонату Львівської області лук. Ніби ти вдома хотів похизуватися перед батьками, вийшло незграбно, ще й новенький склопакет, встановлений батьком, розтрощив...

— Може, в той момент то був хороший лук, але він дійсно зламався. І вікно також... Такої шкоди наробив. Та й потім проблеми були: мені дали важчий лук, із тугішим розтягом. У мене просто «зламалася» вся техніка стрільби. Вже багато часу пройшло, а я й досі борюся з тими наслідками.

— Для твого другого тренера, Тетяни Образцової, ти й досі Жорік...

— Вона мене не тільки тренувала, а й виховувала, це як друга мама. Хоча й дуже соромно зізнаватися, та я не завжди був організований у плані відносин із тренером. Відтоді, як потрапив до збірної, бували такі моменти: прийшов у номер, поїв, і знаєте, як після того хочеться страшно спати. От заснув, прокинувся, пішов на тренування, а ввечері, годині о десятій — йо-ма-йо, забув подзвонити тренеру! Вона не те щоб сильно ображалася, просто їй було приємно почути мій голос, знати, що в мене все добре. Але, якщо десь провинився, то обов’язково зателефоную, вибачусь, букет квітів подарую. Це ж жінки, з ними інакше не можна.

— Ти такий різноплановий хлопець. Певно, маєш хобі? Чим займаєшся, крім лука?

— На жаль, зараз часу вільного немає. Багато чого змінилося після татової хвороби — два роки тому він переніс інсульт, тож основне навантаження зараз — на зарплату, на роботу, на гроші в сім’ю — на мені й на мамі. А як подумаєш, як він там, то якось не до відпочинку. Хочеться більше часу проводити з батьком, допомогти щось вдома.

— Чи маєш авто?

— Маю, я його називаю «маленька феррарі» — ЗАЗ «Славута». Мій хороший друг, Юра Копій, лучник-паралімпієць, віддав її мені майже задарма. Мовляв, ось твій конструктор «Лего», їздь собі, і деталі недорогі (сміється). Для мене це дійсно просто засіб пересування: може, й не так багато комфорту, як хотілося б, зате чотири пакети чи сумки не в руках перти.