У дніпропетровській топоніміці нове старому буквально наступає на п’яти.
Після виходу у світ закону про декомунізацію Дніпропетровську та Кіровограду серед усіх обласних центрів пощастило найменше. Адже їм, окрім усього, доведеться змінювати ще й свої назви. На честь натхненника «червоного терору» не тільки дотепер зберігається сама назва обласного центру, а й величезний пам’ятник йому прямісінько на привокзальній площі, на який буквально наштовхується кожен, хто прибув до міста потягом, ще ніхто не звалив. Більше того, ім’ям Григорія Петровського названа й сама ця площа, а на додачу — ще й один із найбільших проспектів. Тобто, має місце явний перебір.
Та й хіба тільки в цьому? Адже навіть центральний проспект Дніпропетровська дотепер імені Карла Маркса, який тут, певна річ, жодного разу не бував, нічого не збудував, але невідомо за які заслуги такої честі удостоївся. А ще у місті є вулиці Карла Лібкнехта, Рози Люксембург, Ляшко Попеля, Дзержинського, Хуліана Грімау, Постишева, Косіора і навіть проспект імені Газети «Правда».
Проте найскладніше буде саме з назвою міста. Хоча, здавалося б, є на заміну нинішньому неоковирному для вимови Дніпропетровську цілком логічна, адже вистраждана десятилітями. Це — Січеслав. Ввели її у неофіційний вжиток ще на початку минулого століття місцеві інтелігенти на чолі з Євгеном Вировим. А коли наприкінці 80-х років у краї розпочалися демократичні процеси, які, зрештою, привели до проголошення у 1991 році незалежної України, від самого початку вони проходили під назвою Січеслав. Січеславська «Просвіта», Січеславський Народний рух і т. д. міцно вкорінилися у словесному вжитку. Та й самих дніпропетровців на всіх поважних і представницьких демократичних заходах відтоді вважається за правило хорошого тону називати саме січеславцями. Отож ідеться справді про назву, перевірену часом.
Згідно з соціологічними опитуваннями, які поки що доводиться сприймати на віру, саме ця назва на сьогодні й лідирує, але з одним чи навіть з двома «але». Все активніше поширюється думка про те, що більшість дніпропетровців виступають за назву ... Дніпропетровськ, на даний час формально заборонену, а на другому місці за популярністю — Дніпро. І навіть для декомунізації, так би мовити, обхідні шляхи знаходять. Немовби місто назване зовсім і не на честь Григорія Петровського, а на честь ... святого Петра. Хоча знову виникає питання: а до чого тут святий Петро?
З назвою Дніпро таких запитань виникає ще більше. Бо, мовляв, чи є міста з назвами Дунай, Амазонка, Ніл, Рейн і т. д.. Щоправда, наводяться контраргументи і безпосередньо з теренів Дніпропетровської області. Адже саме тут розташоване місто Новомосковськ, що має історичну назву Самара. Так само називається і річка, яка там протікає.
Але тут постає ще одне питання. На Дніпрі розташовано багато міст, у тім числі, і на теренах Росії, і столиця України Київ. То чому, мовляв, саме Дніпропетровськ на назву річки має отримати, так би мовити, монополію?
Отож можна передбачити, які пристрасті очікуються у серпні, коли у приміщеннях усіх 8 районних рад обласного центру заплановані громадські слухання саме на тему перейменування.
Куди простішою, здавалося б, видається ситуація з перейменуванням вулиць. Змінити свою назву мають близько 300 з 2400 наявних в обласному центрі. Отож, мовляв, вистачить для всіх. Бо як не прославляй козацьку минувшину міста, з імен, що її уособлюють, хоча б набрався десяток.
Так само не набратися близько 300 назвам, які б підкреслювали українське начало Дніпропетровська. Отож особливих суперечок не виникає щодо увічнення в обласному центрі таким чином імен Костя Гордієнка, Мелетія Смотрицького, мецената Терещенка, Василя Стуса, Миколи Хвильового, Івана Багряного, Пантелеймона Куліша, Івана Сокульського і особливо Василя Макуха, який у 1968 році саме з Дніпропетровська, де тоді мешкав, вирушив до Києва для того, щоб живцем себе спалити просто на Хрещатику за незалежну Україну.
Проте, судячи з усього, без «іноземщини» теж не обійдеться, хоча, зрозуміло, не на кшталт різних карлів марксів. Цілком імовірно, у Дніпропетровську можуть з’явитися вулиці Магдебурзького права, західних підприємців Шодуарів, які збудували в місті низку заводів, Джузеппе Гарібальді, Яна Гуса і навіть автора Декларації незалежності США Томаса Джеферсона... Що характерно, ім’я останнього пропонується присвоїти вулиці з назвою справді для здорового глузду незбагненною — Героїв ... громадянської війни.
Навряд чи виникнуть особливі дискусії і щодо повернення назв колишніх, які, звісно, не можуть бути імперсько-комуністичними, а тому площі Жовтнева, Дем’яна Бєдного, Красна знову можуть стати Соборною, Успенською, Троїцькою.
Найпринциповіші дискусії, звісно ж, ведуться щодо перейменування центрального проспекту Дніпропетровська. На противагу Карлу Марксу постали двоє справді «важковаговиків» — історик, «батько козацтва» Дмитро Яворницький і підприємець, який масштабно розбудовував край, Олександр Поль. Що характерно, обом їм на центральній магістралі міста встановлено пам’ятники. І хоч ніхто не сперечається з приводу того, що обидві кандидатури є справді гідними, вибір доведеться зробити на користь одного з них.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
