Повернення церкви

Хрест із льоду

Історія цієї церкви засвідчує, що навіть кілька завзятих людей можуть здійснити, здавалося б, неохопно-незбагненні речі. Дорогу літківців до храму починало світлої пам’яті подружжя: громадські активісти-рухівці Лідія і Василь Шусті. У 1996-му Лідія стала переконувати родичів і друзів: «У нас уже є незалежна держава, є своя армія, свої гроші, символіка, своя мова. Потрібно, щоб була і наша українська церква». Автокефальна церква і УПЦ Київського патріархату на той час уже існували. Однак у сусідніх селах усі церкви були «московські». Лідія Прокопівна дізналася, що у Броварах є церковця Київського патріархату. І поїхала туди. Броварський священик отець Феодосій познайомив літківців з отцем Любомиром. Той розповів активістам, що потрібно для створення парафії.

«Я побіг по родичах, сусідах — запросив їх увійти до церковної громади, — згадує брат Лідії Прокопівни, відомий громадський діяч, музикант, керівник церковного хору і пономар літківського храму Віктор Терещенко. — Зібралося із двадцять осіб. Зробили заяву про створення, скликали збори, обрали голову церковної ради, скарбника. Потім повезли документи в Київ. Звідти довго не було відповіді». Отож Лідія Прокопівна пробилася до народних депутатів Миколи Поровського і Леся Танюка. Вони написали листа — і вже за тиждень була позитивна відповідь з обласної інстанції «у справах церков».

Тим часом у Літках уже розпочалися богослужіння. 19 січня 1997-го новостворена громада справила свято Водохреща. «На річці Любичі вирубали льодяний хрест, — каже Віктор Прокопович. — Були Шусті, Садовий, Власенко, Музиченки. Лід був товстелезний, а хрест довжиною метрів у три. Випиляли, підтягли його до ополонки. Піднімать — а він важкий, понад півтонни. Василь Шусть — він же був фермер, — узяв трактора, ми прив’язали до нього хреста і, затамувавши подих, пильнували...». Надалі щонеділі в селі відправляли служби Божі просто неба на снігу українською мовою. Лідія Прокопівна знайшла фото старої церкви. Вирішили правити на місці, де вона стояла. Люди принесли покривала, отець Любомир позичив у когось кадило. Невдовзі збудували капличку: деревину дав для неї Василь Шусть, шифер для покрівлі назбирали по сусідах.

Істина з архівів

Спершу не знали, що і як співати — півча навчалася на ходу. «Отець Любомир ноти і тексти привозив. А з Броварів приїжджала Марія Яківна з дочками, вони співали службу, і ми в них училися», — згадує регент Наталя Терещенко, дружина Віктора Прокоповича. Тим часом стало відомо, що будівля поряд, де був «Ремонт взуття», — незаконно приватизована. Віктор Терещенко з парафіянами Олександрою Костенко і Валентиною Кузьменко поїхали в Бровари в адміністрацію. Цікаво, що керуючим справами райвиконкому був Володимир Маруняк, колишній директор школи, в якій рухівець Віктор Прокопович працював учителем музики. Директор як переконаний комуніст гатив йому тоді догани за «буржуазний націоналізм». Тепер же пообіцяв допомогти. Пішла назустріч і тодішня голова сільради Зінаїда Шарафан. Посприяла і нинішня голова сільради Ольга Сивуха.

Час минав, священики в Літках змінювалися. Якийсь час служив тут отець Роман Яцірук. Тоді зародилася ідея побудувати нову гарну церкву. Тодішня голова сільради Лідія Аркадіївна Пінчук узялася в цьому допомогти. Лише наполягла: яка була тут церква, таку й будемо будувати. Але ж хто тепер пам’ятає, коли було тут храмове свято? У книжці «Золота очеретина» — своєрідній енциклопедії про Броварський район — написано, що церква в Літках була Свято-Миколаївська. Але ж у селі було дві церкви...Тоді саме розпочали ремонтувати будівлю старої аптеки (збудованої на місці другої церкви) і відкопали могилу. Там зазначалося: «священик Яків Олександрівський», але не вказувалося, якому святому була присвячена церква.

«Дружина отця Романа, Марія Вікторівна, була пробивна», — згадують парафіяни. Вона зібрала всю документацію на нову церкву. Отримала дозвіл попрацювати в Центральному історичному архіві і знайшла документи, що Яків Олександрівський був похований біля Свято-Миколаївської церкви. Тоді ж парафіянка Олександра Іванівна Костенко пригадала: храмове свято в церкві, яку взялися відновити, було на Покрову. Її батько був старостою цієї церкви, і на Покрову — на храм — у гості приїжджало багато священиків. І ярмарок великий на Покрову був неподалік, біля річки Любич. Стало зрозуміло, що ця церква була Свято-Покровська.

Легенди і дійсність

У часи УНР та в перші роки радвлади цей храм належав до Української автокефальної православної церкви, тут правилося українською мовою. У 1937-му церковного старосту Івана Костенка чекісти арештували й розстріляли у Биківні. А церкву літківські «незаможники» розібрали собі на хати. Сходи з церкви прилаштували до великого магазину неподалік руйновища. «Церква була дерев’яна, батько розказував, що дуже красиве було в ній різьблення. І бабуся моя була парафіянкою цієї церкви, — розповідає Наталя Терещенко. — Є багато легенд, що по хатах досі зберігаються хрест та ікони зі старої церкви. Нам приносили в церкву великі образи, мальовані на металі — це ж точно церковні, не хатні».

За майже 20 років існування у Літках парафії Київської церкви тут служило чимало священиків, майже всі — із Західної України. Подовгу не затримувалися, адже літківці від церкви «відучені». Щоб їх повернути до духовності, слід докласти чимало часу й зусиль. Хоча в громадських заходах, які організовує церковна громада, участь беруть охоче. А це — молебні на День незалежності, біля обеліску та на братській могилі загиблих у ІІ Світовій війні. А також відправи на кургані воїнів УНР, що полягли в бою в Літках у 1918-му.

Наразі, вже близько дев’яти років служить у селі отець Миколай Іванець зі Львівщини. Спершу дивувався: «Як мало людей у церкві!». Та нарікати не став, прийняв ситуацію як даність і... закотив рукава до праці. «Отець Миколай об’єднав нашу громаду. Ввічливий, пунктуальний, мудрий, про кожну людину пам’ятає», — кажуть парафіяни. Коли отець Миколай прибув до Літок, тут уже була «коробка» церковної будівлі, без дверей. Отець став звертатися до багатьох відомих людей, народних депутатів із проханням допомогти коштами. Чималий внесок зробили й самі парафіяни. «Раз пройшлися селом — дають люди гроші. Другий раз через місяць — знову дають. Третій раз — усе одно дають, хто скільки може», — згадує Віктор Терещенко.

Чималі суми передавала колишня голова сільради Лідія Пінчук. Тоді люди переоформлювали землю сільськогосподарського призначення для будівництва і, щоб отримати відповідний документ, треба було передати кошти «на потреби села». Голова передавала їх на ремонт лікарні, школи та на будівництво церкви. Допомогла й Катерина Ющенко (мама якої родом із Літок), і працівник Кабміну Валерій Омельчук, який наразі є головою церковної громади.

Видавець сільськогосподарського журналу Микола Дивак каже, що літківці, беручи участь у будівництві свого храму, об’єдналися. Сам він ще в 2005-му подарував церкві дзвони. Збирав із дружиною кошти, щоб перекрити хату — дах протікав. Натомість, за ті шість тисяч доларів придбав дзвони. «Ми з чоловіком хотіли повінчатися, при чому в новій церкві, — розповідає дружина пана Миколи Катерина. — А на церкву треба було зібрати кошти. Отож поставили дзвони, щоб, символічно, пробудити й скликати людей, аби церква постала на старому місці».

Ліки від комунізму

У церкві вже правиться, утім чимало ще треба доробляти, знову потрібні кошти. Слід пошпаклювати, зробити поручні біля сходів та пандус для «колясочників» — у Літках такі є. Перенести на дзвіницю дзвони. Поставити гарні ворота й огорожу, посадити дерева й квіти. У програмі-максимум — побудова трапезної і приміщення недільної школи: цегла для цього є.Отець Миколай упродовж року провадить недільну школу в старому церковному приміщенні. Закупив парти, розробив цікаві заняття. Ходить сюди поки з десяток дітей — і то вже чималий поступ. Адже довгий час старання тоталітарної держави йшли на те, щоб повністю «відлучити» людей від Бога, особливо дітей. «Комуністи переконали дуже багатьох, що церква — то «мракобісся» і марна трата часу, — каже активний парафіянин Іван Гудз, будівничий храму і хорист. — До людських душ достукатися важко. У неділю працюють — копають, косять, будують... Зневіра пустила свої корені, як рак. Вирізати це, ніби скальпелем, неможливо. Лише великою працею — передовсім, священика».

Коли служби ще правилися в хаті, люди казали: «Ми сюди не підемо, бо тут була пошта, сидів чоботар, у цьому приміщенні матюкалися». Та ще й батюшка з московської церкви постійно пускав чутки по селу, що тут «розкольнікі», «неблагодатні» і взагалі, «націоналісти». У літургії постійно брали участь 10—15 осіб. Хоча на Великдень, Трійцю, Спаса, коли відбуваються освячення просто неба — приходили сотні. На відкриття ж нової Покровської церкви прибуло до півтисячі осіб. Подію довго обговорювали в селі. Навіть ті, хто десятиліттями не переступав церковного порогу, захоплено переказували одне одному про надзвичайну красу й піднесену атмосферу нового храму. Тепер щонеділі на літургії — близько 50 вірян, до причастя стають по 10-15 дітей. І з московської церкви люди вже потроху сюди переходять. «Тепер, коли правиться не в обладнаній під церкву хаті, а в храмі — стало більш урочисто, натхненно. Тут інша акустика, — ділиться Любов Борисюк, яка упродовж 15 років є парафіянкою літківської Української церкви. — Хоча Бог є у кожної людини у душі. Просто треба, щоб у людей мінялася свідомість. Будемо дружні — збудуємо храм».