Під «градами» «вижив» лише березовий хрест

Серпень 2014 року. Харків. 5-та година ранку. Військовий капелан із перших днів війни доставляє передачі та ще й сам збирає допомогу бійцям в АТО. Я навіть не знаю, де отець більше проводить часу: в своєму приході, на передовій або ж у дорозі. Його троє діточок татка бачать зрідка. Легкова машина мого «перевізника» напакована доверху. Всюди — коробки та згортки: в багажнику, на задніх сидіннях та навіть у мене під ногами. Ми ледве прилаштовуємо закуплене від громадської ініціативи «Єдина країна—Единая страна: Підтримай захисника» (www.facebook.com/armyborisova). Рушаємо складним маршрутом. Спочатку їдемо Донеччиною, потім — Луганщиною. Роздаємо допомогу нашим хлопцям. Під вечір прибуваємо в розташування нашого 3-го батальйону поруч із селищем Побєда. Звідси до українсько-російського кордону 50 кілометрів та 90 км до Луганська. Вивантажуємо «найціннішу» передачу: два ящики з яблуками та грушами. Коли ти воюєш у полі, то свіжі овочі та фрукти стають на вагу золота.

Військовий капелан — це не професія. Це — стан душі, стиль життя. Свідомий вибір та покликання. Священики на передовій змінюють ряси на камуфляж. Проходять із бійцями всі кола пекла. Вони воліють залишатись у тіні, хоча бачили та відчували стільки лиха, скільки й рядові бійці. А часом — і більше. Вони благословляють кожен бойовий виїзд та зустрічають захисників, коли ті повертаються з передової. Вони не лізуть у душу. Просто коли тобі важко, вони тебе вислухають. Мовчки...

У центрі наметового містечка — два особливі намети. В одному бійці облаштували капличку, в іншому — світлицю. Навколо стоїть сильний гуркіт. Вітер намагається постійно знести намети. Заходжу в капличку. Протяг робить приміщення каплички затишним та прохолодним. Підлога застелена соломою. Збоку під стіною стоять дві розкладачки. Стеля намету вистелена вишитими рушниками. Причому за візерунками та орнаментами зрозуміло, що вишивали їх майстрині з різних куточків України. Тут скрізь рушники та ящики з-під боєприпасів. З них побудували престол. З них зробили столи та лавки. І прикрасили рушниками. Дві великі ікони, між якими стоїть червоно-чорний прапор.

Праворуч від престолу на двох великих ящиках лежать церковні речі, які можуть узяти собі бійці: іконки, вервички, хрестики, захисні пояси, ладан, молитовники та церковна література. На мене сильне враження справили дитячі малюнки, ретельно причеплені до кожної стіни. Читаю написи на них, старанно виведені маленькими українцями: «Не бійся нічого. Моя молитва тебе береже», «Повертайся живим та неушкодженим. Ми чекаємо на вас»...

Під час мого огляду до каплички заходить боєць. Він мовчки складає руки та молиться. Надворі чутно сигнал машини. Хлопець тричі осіняє себе хресним знаменням та вибігає з каплички. Я продовжую огляд. Між дитячими малюнками висить величезна карта Луганщини з позначками. Найбільше вражають ікони, намальовані дітьми. Капличка стає моїм прихистком на весь період, допоки я живу в батальйоні. За цей час навчаюсь правильно відкривати та закривати вікна, зашпиляти подвійні двері. Дивовижне відчуття, коли ти відкриваєш вранці очі та найпершими бачиш ікони...

Допоки я роздивлялася навколо, у дверях з’явився отець Андрій Хомишин. Військовий капелан з Гарнізонного храму Львова. Отець приїхав на добу, а залишився на тиждень. Каже, що йому важливо було відчути на собі все, через що проходять наші захисники. Владика Богдан Манишин, єпископ-помічник Стрийської єпархії УКГЦ, біля наметової каплички встановлює та освячує березовий хрест.

Ранкове шикування. Разом із бійцями в строю отець Орест. Він практично від самого початку перебуває з нашим батальйоном. Цікавий співрозмовник, який максимально уникає піару. Побував у багатьох гарячих точках фронту. На момент, коли я приїхала, речі капелана залишились на одному з блокпостів, де він стояв разом із бійцями. Хлопці в таборі дають бойовому побратиму свій камуфляж. Після виступу командира батальйону отець благословляє особовий склад на ще один день, проведений в АТО.

Збираємось на виїзд аж під самий кордон із Росією. Напередодні звідти повернулась колона. Обстріляна вантажівка нагадує про небезпеку в тих краях. Отець Орест вдягає рясу. На неї — бронежилет із написом «капелан» і каску. Все «витримано» в чорному кольорі. Хрест у руках іще раз нагадує про сан отця. Поруч із ним стоять відерце та всі речі для освячення. Кажуть, що перед виїздом бійці не фотографуються. Отець робить для мене фото.

Вергунський роз’їзд, Весела гора... Потрапляємо під обстріл. У невеличкому бліндажі ховаємось усі: бійці та два собаки. Коли трапляється перерва між обстрілами, отець Орест пропонує: «А давайте я вам освячу бліндаж». Десь там чутно постріли. Пісок зі стелі постійно та рясно посипає наші голови. Отець неспішно читає молитви та кропить приміщення. Вибухи стихають на якийсь час. Виходимо зі схованки. Отець наливає у відерце нашої «Моршинської» води, бо іншої немає на цьому блокпосту, та йде освячувати позиції бійців. Тільки встигає повернутись, як розпочинається черговий обстріл...

Ми так само, як приїхали раптово, так і здіймаємось по команді та поспішаємо в «таблетку» (стара медична машина). Дорогою пригадуємо, що на тому блокпосту забули відерце. Дрібниці. Дорогою додому, а домом став клаптик поля поблизу Побєди, жартуємо. І говоримо про дітей. Отець Орест каже про призначення жінки та інформує про те, що може хрестити діточок. Натяк зрозуміла...

Липень 2014 року. Голе поле з травою вище пояса перетворилось на військове містечко: намети, закопані максимально в землю, бліндажі, комунікації, електрика, труби для водогону, військова техніка та капличка.

Вересень 2014 року. Потужний обстріл знищив усе, що було так ретельно побудовано нашими бійцями. Згоріло геть усе. Коли наші бійці повернулись за кілька днів, то побачили неушкоджений березовий хрест та розсипані навколо згорілої каплички вервички...

Січень 2015 року. Наші захисники повертаються після ротації в зону АТО. Тепер це 3-й окремий мотопіхотний батальйон 24-ї окремої механізованої бригади. Щодня вони їздять на Побєду, прибирають поле від уламків снарядів. Розчищають місце для побудови дерев’яної каплички. Як розповіли українські військові, вони вирішили будувати з розмахом: капличку запланували розміром 4 на 4 метри. Дітки з центру дитячої творчості «Веселка» (Львів), які займаються в художній студії «Барви», спеціально намалювали ікони та підписали кожну. Яких тільки ікон немає: Богородиця Ніжності, Ісус Христос-Суперзірка, ангелик, Спаситель світу, архістратиг Михаїл, святі Анна та Марія, святий Пантелеймон-цілитель, святий Миколай... Питаю в місцевих мешканців: «Ви доглядатимете капличку?» Чую у відповідь: «Звичайно...»

Я повертаюсь на велику землю. Ми оминаємо блокпости та шукаємо нову дорогу на Харків, аби зекономити час. Накрапає дощ.

«Війна — це не жіноча справа, — каже отець (той самий, що привіз мене в АТО). — Вам не треба йти служити. Краще допомагайте хлопцям та приїздіть у гості. Розумієте, жінці слід залишатись, особливо в наш час, берегинею. Чоловіки мають відчувати міцний тил. Моя вам порада: продовжуйте займатись тим, чим ви займаєтесь зараз. Бійці будуть вам вдячні...».