На війні людей зустрінеш частіше

Здавалося, тисячоліття жахів скінчило кривавий тан масакри українців в 1991-му. Та агресія Росії на Донбасі довела, що боротьбу з продовжувачами московсько-татарської орди не завершено. У тому числі — у колективній пам’яті. Міфи та псевдонаукові теорії про російсько-українську «спільну колиску» і споконвічну «братню» дружбу вже понад двадцять років спростовує відомий дослідник Першої національної революції Роман Коваль. Його нова книга «Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії» — уже сьома в серії «Отаманія ХХ століття». Відтак сто миттєвостей української весни, декілька сотень імен — з темряви нашої непам’яті. З тих часів, коли протягом 15 років (1914–1930) неозорі українські простори — від Гуцульщини до Північного Кавказу й Кубані — рясно скроплювалися кров’ю борців за волю України.

Цю розвідку, як і всі інші книжки Р.Коваля, можна назвати альтернативною історією: в тому сенсі, що зіперта вона не на мемуари-виправдання невдало-недолугих чільників УНР, Директорії й Гетьманату, а на свідчення рядових героїв — козаків, стрільців, отаманів. Воїнів, для котрих, як для подільського отамана Якова Гальчевського (Орла), був один смисл життя: «Краще смерть для людини з вояцькою честю, чим співчутливі й докірливі погляди жінок і дівчат свого народу». Не словом — життям підтверджували козаки щирість цих слів.

Воювали не лише чоловіки, а й дівчата. Гімназистка Саша Соколовська, донька дяка і сестра священика, після загибелі у боротьбі з московськими окупантами трьох братів, набрала у кубанку жорстви, винесла на Дівич-гору й промовила: «Нехай кожний камінь цей впаде на голову ворогам! За Україну без жидів і комуністів!». Спускалася отаманом Марусею.

Належність до двох імперій змусила українців битися між собою. Братовбивство розпочалося на фронтах Першої світової, продовжилося під час Національної революції: українці воювали у війську УНР, у червоних і білих арміях, у Махна, поляків, повстанців. Трагізм цього розпорошення добре усвідомлювали прості козаки. Один із них згадував відступ 1920-го: «За Збручем теж Україна, але не та... Й господарювали тут не брати-галичани, а вороги України, — на сором, наші союзники. Та й по цей бік Збруча розпаношився хижий ворог, тільки червоний».

Спричинили втечу з рідної землі керівники УНР, яким бракувало волі та державницького хисту. Ще в листопаді 1919-го Армія Директорії опинилася у «трикутнику смерті»: між поляками, більшовиками і грабармією Дєнікіна. Отаман Омелян Волох, командир Гайдамацького полку, «людина інтуїтивно-чутливо-розуміюча настрої мас», поговорив із козаками з куреня охорони Головного отамана, внаслідок чого більшість «синків Петлюри» перейшла на бік Волоха. «Командир кулеметної ватаги просив дозволу відкинути Волоха вогнем, але Петлюра не наважався. Тим часом «ставка вже згорнулась» і від’їжджала на Чорторию, наказавши кінноті 3-ї дивізії прикрити відхід державних установ... Петлюра тікав від власного війська». То був найтяжчий момент. Тоді ситуацію врятував Михайло Омелянович-Павленко, котрий зібрав залишки тих, хто не змирився з поразкою, й повів їх у легендарний Зимовий похід, продовжуючи існування України.

Голодні й босі, обірвані та брудні — козаки стояли на смерть із дрібкою зброї й набоїв та не втрачали жаги боротьби, віру в себе, у перемогу й в Україну. А в цей час «провідники» домовлялися з «союзниками» і гендлювали майбутнім людей і держави: «Лукава для нас доля ще раз над нами насміялась. На вимогу поляків, які підписали з москалями в Ризі таємний мирний договір, Петлюра зупинив наступ українських дивізій. Це дало можливість більшовикам впорядкуватися, отримати підкріплення. І після короткого перемир’я перейти в наступ». Як би цього не хотілося, а паралелі із сьогоднішньою війною на сході мимоволі стають навіч.

Роман Коваль завжди пише з однією метою: збудити суспільство, показати сучасникам, що Росія — ментальний нащадок угро-фінських племен і державний спадкоємець монгольської орди — ворог. На прикладах історії він учить очільників держави (коли їх взагалі можна чомусь навчити) бути гідними викликів часу. У 2014-му народ почав будувати армію. Далі справа за владою. Дай Бог не перетворитися їй на таку саму, як її бачили бійці 1920-х: «Головнокомандувач та міністр оборони з’являються на фронті як гості, до слова, всім забезпечені».