Янголи революції, або Пісня про тривожну молодість

Кінофестиваль у Південній Пальмірі добігає кінця. У суботу — закритття і вручення призів: як у міжнародному, так і в національному конкурсах. Найсильніше враження на мене справили два фільми — «Зеніт / Zvizdan» 40-річного хорватського режисера Далібора Матеніча і «Ангелы революции» росіянина Олексія Федорченка.

«Мы умерли и теперь пришли за вами...»

Федорченко, чия схильність до проблем етнокультури (нагадаю лише його останній фільм «Небесні дружини лугових марі») є загальновідомою, влучив, що називається, у яблучко. У своїй новій стрічці «Янголи революції» сценарист і режисер досліджує (чи реконструює) проблему зустрічі / незустрічі цивілізацій. Нам це нині, може, найцікавіше. Бо те, що маємо сьогодні в Україні, є зіткненням — даруйте за банальність — двох цивілізаційних установок: кажучи дещо умовно, східної і західної. Вони зійшлися не вчора і навіть не позавчора, так було, скажімо, ще у 1920-ті. Адже саме тоді відбувся перший, у ХХ столітті, раунд боротьби за повернення Україні і українцям європейської ідентичності.

«Мы умерли и теперь пришли за вами», — говорить на самому початку картини Поліна (Дар’я Єкамасова), що є самим втіленням Революції, навоювалась-бо за її ідеали досхочу, всюдибіч пострілюючи з нагана. Поліну й надсилають на чолі бригади художників авангардного штибу до хантів і ненців, аби подолати їхню невіру в благовісність перетворень. «Вони бояться, що ми зробимо їх росіянами»! — пояснює героїні стрічки один із начальників культурницького фронту. А хто би не боявся — р-революція ж, ломка всього з незрозумілими перспективами. І в Україні тоді, в українському селі передовсім, у 1920-му — на початку 30-х не всім хотілося перетворюватись на росіян. Навіть голодом довелось морити, аби дійшло найтупішим...

У фільмі Федорченка грають переважно актори знаменитого «Коляда-театру» з Єкатеринбурга. Є подібні театри і в нас — в основі, наскільки я розумію, відкриття першообразів, першоатомів культури, їх прочитання в просторі сучасної — театральної передусім — культури. Шаманський, можна сказати, театр. Може, звідси в «Янголах революції» майже не прихована симпатія до хантійських шаманів, які не захотіли віддавати владу авангардистським зайдам. Хоча відомо ж, що російський (та й український теж) авангардизм так само прагнув іти до глибин, в архаїчні шари колективної свідомості — передусім для того, аби добути, актуалізувати інструменти гіпнотичного впливу на маси. В кіно знайшли такий — монтаж короткими планами, вийшло ще й як здорово, маси повелися на більшовицькі придибенції. Одначе ж не всі.

В окремих епізодах Федорченко просто глузує з авангардистів. Наприклад, тоді, коли вони пробують налаштувати хантів, виставляючи їм то «Чорний квадрат» Казимира Малевича, то «Червоний». А коли постає трикутна фігура, до когось із глядачів «доходить»: «О, на мою дружину схоже».

Погано ця історія закінчується. Шаман одкриває просту істину: духи не хочуть от сей авангардизм. І мистецьку команду перестріляли. Потому перестріляли тих, хто понищив митців. Будь-яка революція включає механізми помсти, розкручує криваву м’ясорубку.

«Герої фільму, — пояснює Федорченко, — спробували нав’язати іншій цивілізації свою. А у хантів культ — значить чорт, і культбаза (вона є у фільмі. — Авт.) сприймалась як місце, де живе злий дух. Червоний чум у міфології — чум, де живуть мерці... Наш фільм — про те, що не можна підходити до всіх народів з одними лекалами. Про те, що ти не завжди маєш рацію, навіть коли ти — за своїми уявленнями — ту рацію маєш».

Фінал картини такий: уже наші дні, з глибини кадру йде на нас старенька і немічна бабуся, тримаючись за інвалідський ходунок, наспівуючи знамениту в радянські часи «Песно о тревожной молодости». Та бабуся, сповіщає титр, є дівчинкою, що народилася першою за тих «авангардних» часів. Виспівує «жила бы страна родная, и нету других забот», от тільки як живе та «страна родная» — велике питання.

Скажете, це проблематика винятково російська? Тільки вони мають отаку схильність (імперську почасти, а почасти й ні) нав’язувати свій устрiй, свій світогляд іншим? Нє скажитє-с... У нас теж нині відбулася — ніби відбулася, бо час покаже, що то є, — революція, чим прийнято дуже пишатися (пишаються, щоправда, ті, хто до Майдану боявся й підходити). Знову прищеплюємо західні цінності, знову «Чорний квадрат» сунемо в «єйниє морди». А морди одвертаються вбік, чвиркають слиною через плече і крадуть собі далі — хто відрами, хто копанками, а хто й мільйонами чи мільярдами. І вираз їхніх облич вельми промовистий: та пішли ви зi своїми малевичами, довженками, курбасами, параджановими з іллєнками разом, з культурою так званою — с-срать будемо на ваші майдани і на ваших майданах, як це й робили досі. І вже ось-ось покличуть шамана — щоби спектакль заграв, на потіху публіці, щоби ту европу погнав сраною мітлою. Ні, дуже раджу подивитись фільм Федорченка, варто-варто.

Код ненависті

Хотілося, аби і фільм «Зеніт» хорвата Матаніча побачили наші глядачі — і не тільки фестивальні. Картину зроблено у вигляді трьох історій, новел про кохання. Кожну наступну відділяє від попередниці 10 років — 1991, 2001, 2011. Двоє героїв щоразу — він і вона, їх грають ті самі актори. Щоразу їх розділяє національність. Так, в останній він — хорват, вона — сербка. Він покинув її з дитям під тиском родичів. І от тепер — у фіналі — все ж повертається. А історії попередніх двох новел — драматичні...

Матаніч опісля показу фільму говорив надзвичайно точні речі. Про те, що «код ненависті» продовжує працювати й відтак нові війни нам гарантовано. Попри два десятиліття, що минули після війн на Балканах, мало що змінилося. Особливо для політиків, які продовжуть накачувати людей ненависництвом. Фільм iще не показували — ні в Хорватії, ні в Сербії (картина спільного виробництва), бо про любов, а в країнах, що входили колись до Югославії, здебільшого кіно війні присвячують... Що казати, тут за 130 останніх років — 19 воєн...

Про український фільм «Пісня пісень» Єви Нейман (бере участь і в міжнародному, і в національному конкурсі) коротко. Стильна, така собі медитативна картина єврейського життя (стрічка за мотивами творів Шолома Алейхема). Період iз 1905-го по 1920-й, історія кохання — спершу дитячого, а потому й дорослого. В другій, дорослій, частині фільму, діалог закоханих має якусь неповторну фонографічну гамму: смачна, дзвінка російська мова, що лине з глибин душі, ліричне начало ніби загнано в підтекст... Трохи нуднувато виходить, але — треба визнати — режисерка вміє тримати стильову рамку і не піддаватися на спокуси глядацького кіно.

У фестивальній програмі ще ціла купа українських фільмів. Та й інших подій. Зокрема, з вівторка працює секція Film Industry, де фахівці з багатьох країн діляться своїм баченням розвитку кіноіндустрії — в Україні передусім. Працює Літня школа, в якій, зокрема, чимало майстер-класів і лекцій на найрізноманітніші теми. У середу на зустріч iз директором Каннського кінофестивалю Тьєрі Фремо прийшло близько чотирьох сотень людей.

А увечері тієї ж середи в головному фестивальному палаці, театрі Музкомедії, майже 1200 глядачів з колосальним інтересом дивилися добірку фільмів братів Люм’єрів — тих, що й винайшли 120 років тому кіно як таке. Вони зняли десь близько 1500 стрічок, абсолютну більшість — статичним планом тривалістю близько однієї хвилини. Фремо (він iще й директор Інстуту Люм’єрів) усівся просто на сцені і заходився коментувати — надзвичайно дотепно, під регіт молодої аудиторії — кожен фільм. У фіналі на екрані з’явилося фото братів-засновників. Овація залу, стоячи, кілька хвилин... Для мене, кінематографіста, це була надзвичайно хвилююча мить. Кіно живе, його люблять — от сі молоді зовсім люди, яких тут більшість.