Під ПРЕСом війни

Спеціально для «України молодої» — із зони АТО

Керівник Західного регіонального медіа-центру Міністерства оборони України Олександр Поронюк нещодавно повернувся зі сходу, де виконував обов’язки начальника прес-центру штабу АТО. За відмінну службу та бездоганну роботу в зоні проведення АТО йому було присвоєно звання полковника. Наша розмова розпочалась iще там, де посеред поля розташоване наметове містечко...

Краматорськ. Польове містечко. Такі ж намети, як на передовій, максимально закопані в землю. Такий же вітер, що завиває. Спартанські умови. Військові журналісти облаштовують свій побут. У ящиках з-під снарядів облаштовують тумбочки. І зручно, і захист від маленьких хвостатих мешканців (маються на увазі миші. — Авт.) Щодня у військових журналістів — виїзд на передову: Водяне, Піски, Попасна... В одній руці фотоапарат, в іншій — автомат. Сьогодні ледве дотягнули до бази. Дорогою пробили одразу два колеса в «Сарочки». Так бійці назвали міні-бус, що ледве дихає, яким їздять військові кореспонденти. Навіть офіцерам штабу АТО важкувато без волонтерської допомоги. З Італії дві жіночки-заробітчанки Марія та Валя передають через львівських волонтерів організації «Єдина країна — Единая армия: Підтримай захисника» гроші на купівлю коліс, а разом з ними найцінніше — теплі листи з молитвами. Жіночки написали їх понад сотню.

— Ми дуже плідно співпрацюємо з волонтерами, які живуть на сході, — каже Олександр Поронюк. І продовжує: — Ця тема взагалі не розкрита вітчизняними журналістами. Наскільки важко працювати волонтерам iз Луганщини та Донеччини на своїх теренах. Краматорський волонтер Сергій Гаков провів у полоні терористів 22 днi. Він пробуджує свідомість людей, підтягує до себе молодь та виховує справжніх патріотів. Я знаю волонтерів із Лисичанська, які допомогали військовим у критичних ситуаціях та навіть під час окупації міста. Зараз вони принципово вивішують на своїх будинках прапори, публічно заявляють про свою належність до українців.

Офіцери уважно переглядають кожен лист. Вражає вік дописувачок: 63, 66, 67 тощо.

Кілька годин бездоріжжям — і ми в населеному пункті Водяне. Чути, як працює ПКТ, на звуки якого практично ніхто не звертає уваги. (ПКТ — кулемет Калашнікова танковий. — Авт.). На горизонті видніються зруйновані вишки Донецького аеропорту. Хлопці захищаються в напівзруйнованих будинках, обставлених по периметру мішками з піском. Поруч стоять автівки з написами населених пунктів Хмельниччини та Вінниччини, колеса яких накрутили не одну сотню фронтових доріг. В очах військовослужбовців проглядається сміливість та дещо хлопчача бравада. Починаєш спілкуватись і пересвідчуєшся, що бійці розуміють своє призначення: вони тут, аби захищати Батьківщину. Відкриті до неможливості та емоційні. Передаємо листи та шкарпетки. Бачимо, що листи декого розчулюють до сліз. Молитва — найцінніша та найдієвіша зброя. Дорогою Олександр Поронюк, вправно маневруючи «Сарочкою» між вибоїнами, ділиться враженнями:

— Ти  помітила, як їхні очі ставали вологими? Знаєш, на перший погляд, звичайні листівки, звичайна передача тих же шкарпеток. Але солдати їх беруть із великим розумінням того, що жінки, які купили та передали, відірвали від свого сімейного бюджету частину заробітку, аби підтримати їх тут, на фронті. Люди на передовій ходять під Богом. Я познайомився з лейтенантом, випускником (iз лютого) Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Він на посаді командира роти. Його дружина зараз на 4-му місяці вагітності. Молодий офіцер намагається якомога рідше спілкуватись із дружиною, аби вона зайвий раз не хвилювалась. Відправляє СМСки: «Все ОК». Це говорить про те, що за нами правда і ми непереможні.

За словами Олександра Поронюка, Україна подібна до пружини: спершу стискалась під вагою подій, а тепер випрямляється на повний зріст. Якими б нас дефолтами не лякали, залишається категорія громадян, у яких докорінно змінилась свідомість. Нам буде важко. Безперечно. Нашу країну чекають важкі випробування. Проте позитивного буде набагато більше, і ми це все застанемо у своєму житті.

Наші бійці — люди відверті. Вони можуть одночасно і серйозно розмовляти, й іронізувати, і кепкувати, говорити щиро, іноді спонукаючи до відвертих розмов. Полковник пригадує, як приїхали представники Міністерства інформаційної політики. Один із бійців запитав:

— Я перебуваю на території України. На передній лінії оборони. Скажіть, а чи є якась цілеспрямована та наступальна інформаційна політика нашої держави? Чому так мало позитиву з нашого боку? Невже в нас не вирощують хліб, не будують дороги, не відновлюють школи, не народжують дітей? У нас є все, за винятком позитиву, який повинен iти від мас-медіа...

Олександр Поронюк погоджується з ним. Військовослужбовці ставлять цілком логічні запитання. З того боку ллється надзвичайно агресивна популістична пропаганда. Слід згадати, що більшість прилеглих до зони АТО населених пунктів та ті, які перебувають у зоні, не мають змоги дивититися та читати вітчизняні ЗМІ. Якщо в тебе немає супутникової антени, то ти позбавлений як радіо, так і телебачення. Місцеві газети, в чому я змогла пересвідчитись на власні очі, взагалі уникають писати про події, що відбуваються на сході. З нашого боку пропаганди та контрпропаганди немає. І це на другому році війни!!! Олександр Поронюк вважає, що за величезну ділянку інформаційної політики повинна відповідати конкретна посадова особа, як би до цього не ставились представники деяких ЗМІ, що вважають, ніби таким чином буде запроваджено цензуру. Наразі за всю інформацію із зони АТО відповідають та отримують частенько на горіхи військові журналісти.

— Точився бій під Мар’їнкою, — розповідає начальник прес-центру штабу АТО. —  Я знаю ситуацію, але, допоки не маю повної інформації, не можу коментувати. Я подаю лише достовірну та перевірену інформацію, як офіційна посадова особа. Мені заборонено робити припущення, висловлюватися про можливі наслідки тощо. Адже йде реальний бій, а не гра в шахи! Зрозуміло, що, окрім офіційного джерела, я отримую додаткову інформацію безпосередньо з місця події. Для прикладу, від прес-офіцерів бригад. ЗМІ ж хочуть усе і негайно. Інформація вже поширюється соцмережами. Характер її традиційно негативно-панічний: все пропало, нас злили, кинули, все керівництво — негідники. При цьому від того ж керівництва вимагають офіційної інформації! На щастя, бій під Мар’ їнкою завершився на нашу користь. Момент істини настав тоді, коли до мене передзвонив прес-офіцер та повідомив: «Ми встояли. Пережили обстріли мінометні та артилерійські, в тому числі і з «градів». Тепер «лускаємо» сепарів, як у стрілецькому тирі, адже ті наступають по відкритій місцевості...»

Щоденна робота військових журналістів — це ще й аналіз інформації, якою «годують» наше суспільство. Переглядають також сайти сепаратистів. На них чимало повідомлень, притягнутих за вуха. За годину-другу дезінформація отримує ґрунтовне спростування з нашого боку. Олександр Поронюк наводить конкретні випадки. Один із них: сепаратисти заявили, що українські артилеристи стріляли по Горлівці. Показують у сюжеті жінку, яка каже про загибель своїх родичів тощо. Сам сюжет розклали по поличках і побачили, що факти грубо підтасовані. В той час, коли заявляли про обстріл, в нашій артилерійській частині перебували представники ОБСЕ. Миттєво поставили нашу інформацію та закрили брехливий рупор.

— Буквально два дні тому зіштовхнувся з однією агенцією, яка зробила перепост заяви дружини одного військовослужбовця, якого ще не демобілізували, — ділиться Олександр Поронюк. — Є таке поняття, як національна безпека. Ми не можемо кинути військову техніку, залишити передній край оборони з однієї причини: потрібна зміна. Ви ж знаєте, як важко проходила п’ята хвиля мобілізації. А ще ж потрібно якісно підготувати солдата до виконання своїх обов’язків. На це все потрібен певний час. Я розумію хвилювання родичів бійців. Постійно спілкуюсь із родинами та пояснюю це. Якщо наші солдати не будуть захищати схід, то на інших територіях України працюватимуть ворожі «гради» та керуватимуть мотороли...

Позитивно те, що почали принципово ставитись до військової дисципліни в лавах Збройних сил України та інших силових формувань. За словами полковника Поронюка, якщо командир роти, батальйону, бригади чи сектора не забороняє вживання спиртних напоїв підлеглими, тоді рішення приймається стосовно нього. Якщо солдат, сержант чи офіцер вжив спиртні напої, то штрафується судом на 4 тис. гривень і позбавляється премії в зоні АТО. Дуже дієвий засіб! Правопорушень стало менше в рази.

— За період незалежності України в нас з’явилася сила-силенна науково-дослідних інститутів з питань стратегічних досліджень, націальної безпеки, — говорить Олександр Поронюк. — Їх можна знайти в інтернеті багато. За кошти платників податків вони давали свої пропозиції уряду, Президенту про ймовірні загрози нашій державі. Чомусь вони не побачили головної небезпеки та не понесли жодної відповідальності за шкоду державі. В офіцерському середовищі давно обговорювали загрозу з боку нашого північного сусіда. Водночас не пригадую, щоб до початку АТО проводились навчання в Збройних силах України, в яких би вірогідним противником виступали збройні сили Російської Федерації. Хоча всі решта сусідів такими були. Чомусь все це залишається без відповіді? Де ж дослідники? Навіщо такі «учьониє», які не подавали конкретних пропозицій, що треба і як зробити? Ці інститути працюють донині. Але коефіцієнт корисної дії таких наукових осередків потребує переоцінки. Назвіть мені прізвища людей, які публічно заявили про ту чи іншу ситуацію? Володимир Гулима, Віталій Юрчук. Вони розкладали все по поличках: що треба зробити, як буде... Їхні прогнози збувались упродовж 3-6 місяців. Чому державні інституції, які живуть за рахунок державного бюджету, не мають подібних прогнозів?

Зараз триває шоста хвиля мобілізації. Все частіше можна почути в транспорті або просто на вулиці розмови жінок, які категорично не хочуть відпускати своїх чоловіків та синів в армію. Наостанок нашої розмови цікавлюсь, наскільки вдало буде виконано план із мобілізації та чи скоро хлопці, мобілізовані рік тому, повернуться до своїх домівок? Полковник Олександр Поронюк каже:

— Працівники військових комісаріатів працюють у вкрай важких умовах. Вони нагадують чимось поштальйона Пєчкіна, який приходить і ніяк не може вручити посилку, а вони не можуть вручити повістку. Вимушені бігати за військовозобов’язаними. Мабуть, настав той час, коли законодавчий орган повинен ухвалити такий закон, щоб він відповідав вимогам сучасних реалій. Кожний військовозобов’язаний повинен знати, коли і в яку військову частину має прибути. Якщо він не прибуває у визначені терміни, вживаються засоби впливу. Приміром, діти навчаються в школах безкоштовно. Треба порахувати, скільки це коштує, і дати оплату цих всіх послуг тим, чий тато не хоче йти в армію. Так само і з вишами тощо.  Людина, яка перебуває в окопах, вирвана зі свого середовища, зі зброєю в руках захищає державу, тож повинна бути максимально захищеною. Такого поняття, як затримка грошового забезпечення, продовольчого чи речового, просто не повинно бути. Не хочеш захищати Батьківщину — плати...