Рілля у зоні АТО

14.07.2015
Рілля у зоні АТО

Відновлення господарського комплексу в районах, наближених до зони АТО, стикається з найнесподіванішими перепонами.

Скептики в нашому регіоні стверджують: оскільки Україна вперто не бажає відроджувати свою власну економіку, то все одно, як ми будемо самознищуватися далі, — з Донбасом чи без. Різниця насправді невелика... Зараз ще занадто рано судити про першопричини і наслідки. Але деякі висновки, спостерігаючи за подіями і в країні в цілому, і у нас, по сусідству із зоною АТО, напрошуються самі собою.
Вітчизняна економіка, м’яко кажучи, тріщить по швах. Кількість людей, що покинули свої будинки, тільки за офіційними даними, перевищила мільйон. Кожен день на лінії конфлікту гинуть наші люди... Водночас політики всіх рівнів продовжують висловлювати глибоке занепокоєння та, захлинаючись, відстоюють свої варіанти виходу України з кризи.

Бенкет стерв’ятників

Нас, українців, постійно змушують вибирати, позбавляють власного вектору розвитку, не допускаючи навіть думки про те, що такий вектор узагалі може існувати. Всі особливо переймаються нашою долею, а старші брати розглядають нас лише як суто сировинний придаток. Щоб роздобути ласий шматок у центрі Європи з найбільшою різноманітністю корисних копалин у світі, з унікальними чорноземами і дешевою робочою силою, в хід iдуть будь-які доступні методи.

Загальний борг України вже зараз оцінюється приблизно в 50 млрд. доларів. У 2014 році він становив 71% ВВП, а в 2015 році, за прогнозами Нацбанку України, досягне 93%. Це «доларова петля», закидаючи яку, «благодійники» просто скуповують наші території, цинічно використовуючи прагнення народу до створення своєї незалежної держави. Нашiй фінансовiй елітi, яка стоїть при владі, вигідно не помічати і не обговорювати можливі наслідки такої дружньої фінансової підтримки в майбутньому.

Утiм головним трофеєм організаторів фінансової атаки на Україну стане не переділ української власності або усунення нашої держави як конкурента у високотехнологічних галузях. Своєрідним «гран-прі» від фінансової атаки на Україну будуть найкращі у світі чорноземи, скасування мораторію на купівлю-продаж яких намічено на 2016 рік. Чим це загрожує українцям? На жаль, якщо ситуація розвиватиметься за наміченим сценарієм, то, швидше за все, вже найближчими роками нашу країну чекає доля Аргентини — багатющі поля, огороджені парканами й охороною, вирощують в основному технічні швидкоокупні культури, а весь продовольчий урожай вивозиться за кордон — більш платоспроможним клієнтам. Тепер Аргентина, переживши найбільший в історії дефолт, кількаразову зміну уряду, масові голодні бунти зі стріляниною на вулицях, намагається знайти свій шлях розвитку, побудований на національному виробництві, переробці та експорті. З урахуванням стійкої тенденції до підвищення цін на світовому продовольчому ринку, повторення в Україні аргентинського дежа вю цілком імовірне, причому найближчим часом. Хоча, погодьтеся, дико навіть уявити голодуючих українців на найродючіших чорноземах світу, на рідній землі, яка, за щучим велінням, стала раптом чужою власністю.

Щоб Україна не почала наступати на п’яти країнам, які заявляють про себе вже більш тривало і голосно, нашу національну економіку стали методично розхитувати. А як найшвидше добитися дестабілізації? В епоху СРСР говорили, що найправильніший спосіб втратити гроші — це жінки, казино і сільське господарство. Нині сільське господарство в Україні, на загальний подив, «підвело» і виявилося прибутковим. Це вже аж ніяк не спосіб закопування грошей. Тому до нашої країни був обраний інший — надійний та перевірений часом спосіб, який завжди нівелює будь-які грошові надходження і методично погіршує фінансове становище будь-якої країни — війна.

Росія розглядає нас тільки як власного сателіта. Крім того, у разі відмови Путіна від так званої «ДНР» (що вже частково відбулося) це означатиме кінець Росії як такої. Ця країна ніколи не буде імперією без України. Точно так само як Польща, втративши свого часу Україну, втратила статус найбільшої європейської держави і на кілька століть була приречена на анархію і занепад.

Із жалем треба констатувати, що квiтуча Україна — це мрія тiльки українських ідеалістів. Боротьба матеріалістів і прагматиків ведеться переважно за магістралі енергетичних потоків, що йдуть через Україну. І це логічно. Адже той, хто контролює цю територію, в майбутньому неминуче буде контролювати постачання всього газу і нафти в Європу з Середньої Азії. Найвигідніші маршрути — як і в минулі часи «шлях із варяг у греки» — як і раніше, йдуть через Україну. Її територію при транспортуванні енергопотоків не вдасться обійти навіть при бажанні. І це — одна з основних причин, через яку нашу країну зараз рвуть на частини.

Порятунок потопельникiв...

Наша країна зараз, хоч як неприємно це визнавати, майже на 90% залежить від західних фінансових вливань. При цьому кошти не вкладаються у стратегічний розвиток реального сектору національної економіки, а банально «проїдаються». Погодьтеся, мало сенсу в тому, щоб вирощувати зерно і купувати при цьому сільгосптехніку за кордоном. Більше того, навіть якщо закордонні інвестори почнуть відкривати підприємства і за рахунок дешевої робочої сили збирати свої машини на нашій території, це теж не поліпшить нашого становища. Справжній успіх настане лише тоді, коли центр усіх фінансових потоків виявиться усередині країни, коли держава зможе контролювати їх рух. Отже, перше, що нам треба будувати, — це незалежну фінансову систему. Без неї ми просто нікуди. Це наш фундамент у процесі становлення нової моделі національної економіки.

Відновити металургію, хімію, верстатобудування в повному обсязі (які останніми роками забезпечували понад половину всіх валютних надходжень) у нинішніх умовах, на жаль, швидко не вийде. Це взагалі малоймовірно, поки Донбас і Україна розділені. Єдиноможливим локомотивом для швидкого запуску економіки зараз є агропромисловий сектор — сільське господарство, поставлене на промисловий потік. При цьому ми чудово розуміємо, що без металургії, хімічного виробництва та інтелектуального потенціалу Україна так і залишиться в ролі постачальника сільськогосподарської сировини для більш розвинених країн. Становлення сильної агропромислової держави без індустріальних регіонів неможливе. А тому проблему окупованої частини Донбасу треба роз’язати якомога швидше.

Тому задумайтесь, чи варто воювати, відстоюючи ідеї, нав’язані нам кимось зі сторони? Якщо так, то чи варто вирішувати цю проблему лише силовим методом? Чи можливе повне фізичне знищення суперника без значних втрат зi свого боку? Прийшов час заново усвідомити своє становище, змінити ставлення до всього, що відбувається, і зрозуміти непорушні істини.

Вдумайтеся і дайте відповідь чесно ще на одне питання: рік тому 35 осіб захопили будівлю Слов’янського міськвідділу міліції. Скажіть, невже не знайшлося роти солдатів, щоб ще тоді навести в місті порядок? Ні, наказ не надійшов, тому що війна вже була спланована, ролі розписані, а ляльководи, вивчивши сценарій, уже завозили необхідний реквізит.

Рік війни, звичайно, не пішов на користь національній економіці. Але він, безумовно, змусив нас замислитися і згадати про те, ким ми є насправді. Він підштовхнув нас, громадян цієї країни, до активних дій, мобілізував сили для рішучого ривка вперед, в ім’я нашого спільного майбутнього. І наші старання, що прикладаються протягом цього року, не пройшли даремно, вони вже зараз починають прокльовуватися першими паростками на полi нової національної ідеї. Спочатку один, потім другий, третій, потім, за одним iз законів Всесвіту, кількість обов’язково перейде в якість. І одного разу настане той день, коли ми озирнемося і побачимо, що все навколо зелене. Кожне наше слово, дія, вироблене зараз, у майбутньому визріє і сформує правильний вектор для розвитку України. А ще через кілька років ми почнемо збирати перший урожай по-справжньому незалежної економіки. І це аж ніяк не відірваний від реальності оптимізм. Попереду в нас ще багато болю, крові і поту. Нам належить колосальна робота над собою. Але це не скасовує того, що, в кінцевому підсумку, все обов’язково буде добре. Обов’язково. Тому що ми щиро любимо свою землю. І, хто б що не говорив, ми, як і раніше, привітна і мирна нація. Ми зупинимо цю війну. Інакше й бути не може.

Дмитро КОЗАЦЬКИЙ, керівник аграрного підприємства,
депутат Слов’янської районної ради