Одеський Атос і його філософія

«Я перезавантажився. Італієць — ні»

— Графік у цьому сезоні напрочуд щільний, — пояснював Андрій. — Щойно у Швейцарії завершилася континентальна першість, а нас уже чекали на Європейських іграх у Баку. Після того поїхали до столиці Угорщини, на підготовчий збір перед чемпіонатом світу (ЧС проходить у Москві з 13 по 19 липня. — Авт.).

— Андрію, хотів розжитися в інтернеті якоюсь додатковою інформацією про тебе, але щойно вбиваєш у пошук «Ягодка фехтування» — всі сайти одностайно видають: «Чемпіон Європейських ігор». Тебе так само завалили привітаннями? Харлан із дівчатами-шаблістками розцілували?

— Було діло (посміхається). Поздоровлень було багато. Приємно. Родичі й друзі писали «смс-ки» про те, що дивилися у прямому ефірі, всі нервували, переживали.

— Потім, певне, допитуватилися: «Як ти примудрився? Як тобі вдалося?» Адже, тільки не ображайся, ти не часто тішиш призовими місцями на великих турнірах. Тому з-поміж усіх наших шести золотих медалей на Євроіграх твій успіх був найбільш несподіваним.

— Що значить «примудрився»? Вдалося і все. Так, не скажу, що результат такий уже й закономірний. Але ж ми готувалися до цих змагань!

Хоча, знаєш... Готуєшся завжди, а програєш перший бій — і все, вилетів. А буває ось так, як у Баку. Цього разу поталанило, зірки зійшлися. Я не знаю, пальцем у небо — і якраз в серединку влучили...

— Тобі дістався 13-й номер «посіву». Не переймався?

— Абсолютно. Я в цьому сенсі не забобонний.

— Але ж сам потім бідкався: «З ранку день складався не зовсім вдало». Що, сніданок пересолили? Чи «невдалість» стосувалася тільки фехтувальних боїв?

— Насамперед їх. Але й загалом, я якось важко почувався, невпевнено в собі. У ранкових, групових, сутичках деякі дії взагалі не вдавалися, тому й програв дві з п’яти. А вигравав — напружено.

— Зате потім, у «плей-оф», фортуна була на твоєму боці. Спочатку дістався не дуже сильний угорець Раваш — 15:9, потім, програючи в 1/8 фіналу італійцю Муроло — 2:8, ти «перевтілився» і зробив рахунок 10:9, зрештою, 15:13...

— В усіх перемогах завжди присутня дещиця везіння. Щодо суто технічних моментів, то мені вдалося перебудувати свої дії, мобілізуватися. Тоді як італієць продовжив фехтувати, як і в першій половині. Можливо, не відчув, що я «перезавантажився». Утім, я ж не знаю, що відбувалося в його голові. Мені навіть важко сказати, що в моїй коїлося.

— Під час тайм-ауту ми бачили, як самовпевнено посміхалися Массіміліано Муроло зі своїм тренером. А ось у наставника нашої збірної Гарніка Давидяна обличчя було не дуже добре. Що він тобі сказав?

— Дослівно? (посміхається). Ну, він був трішечки незадоволений моїм фехтуванням, сказав, як тепер вести бій — щоб уважніше захищався.

— У чвертьфіналі ти буквально «заколов» румуна Бадю — 15:8. Те, що раніше двічі його перемагав, додавало впевненості?

— Розумієте, фехтування така штука, що сьогодні ти перемагаєш противника, а завтра можеш програти йому, причому розгромно. І навпаки. Це ж не легка атлетика, де в тебе є дистанція і твої секунди, і ти наперед знаєш, як біжиш. Тут у тебе дуель із живою людиною, котра теж має, що тобі протиставити.

Певна річ, що досвід боїв із цим румуном став у пригоді. Знав, чого від нього чекати, і він виправдав мої сподівання: показав саме те, на що я й очікував. Розрахунок виявився правильним.

— Вибач, але після твого виходу до півфіналу подумалось: «Все, «бронза» є, тут Ягодка й зупиниться. Тим більше, суперники лишилися сильні».

— А ось я тоді вже ні про що не думав. Важко передати свої відчуття... Я не те, щоб налаштовувався винятково на перемогу, ні. Просто виходив і фехтував, не думаючи, якого ґатунку буде медаль.

Просто почувався вже набагато краще, ніж у чвертьфіналі. Той поєдинок був переломним, додав мені чи то впевненості, чи то мобілізував організм і той уже почав працювати в такому режимі. Тому з італійцем Альберто Пеллегріні у півфіналі мені справді було легше фехтувати, що й відобразив рахунок — 15:11.

— А опонента у фіналі румуна Тіберіу Долнічану ти, як і інші, вважав фаворитом? Віце-чемпіон лондонської Олімпіади...

— Аякже! Він і один із лідерів світового рейтингу, і в класифікації Євроігор ішов першим номером. Беззаперечний фаворит всього турніру, що вже казати про наш двобій.

— Ти вів у рахунку 6:3, на перерву пішов програючи 7:8. Проте вкотре зламав хід поєдинку — спочатку 11:10, потім узагалі 15:10! Твій тренер знову вимовив «чарівне слово»?

— Звичайно. І я трішки додав після перерви. А ось у румуна закінчився резерв, я відчув, що він трохи «віддалений». Чи просто втомився.

«По Баку не гуляли, сувеніри не купували»

— Коли сам зрозумів, що здійснив, — відразу чи вже на п’єдесталі?

— ...Усвідомлення того, що зробив, приходило достатньо довго, остаточне — тільки наступного дня. Спочатку взагалі не сприймав, що Європейські ігри для мене завершилися, що я переміг.

— Тренери борцівської збірної брали з собою до Баку українське сало, пригощали підопічних, щоб на килимі дужчими були. А ваші наставники для підняття бойового духу що з собою прихопили?

— Себе вони прихопили. Для підняття нашого бойового духу (усміхається).

— А як тобі Баку? Ти кудись відлучався з олімпійського селища, окрім «Кристалл-холлу», де проходили змагання фехтувальників?

— Нікуди. Ніколи було. Тільки коли з делегацією їхали на машині через центр міста, через вікно оцінив бакинські вулиці й краєвиди.

Бо ми вже там почали готуватися до московського чемпіонату світу. Тому, завершивши виступи на ЄІ, наступного дня я включився в тренувальний процес.

І ні про які святкування, якщо раптом ви хотіли запитати, й мови не було. Навідувався тільки до зали, де ще тривали змагання шаблісток, уболівав за наших чемпіонок.

— Дії Ольги Харлан у фіналі з італійками — це чудеса?

— З одного боку, так, це чудо. З іншого — Оля дуже сильний боєць, саме від неї очікували цієї перемоги, вірили, що вона витягне. Але всім чомусь здається, що це так просто. Насправді ж було видно — ці подвиги даються їй дуже важко. Та вона молодець, пишаюся нею!

— Усі спортивні об’єкти Ігор коштували скажених грошей, церемонія відкриття обійшлася приблизно в 100 мільйонів доларів, закриття, яке ти бачив на власні очі, — ще в стільки ж. Це було варте величезних грошей?

— Я не знаю, скільки воно все коштувало. Та це вражало уяву. Природно, що по телевізору не все можна передати, якось уривками виходить. А ось із трибун — це було видовище, масштабне й неймовірне!

— Який сувенір придбав на згадку про Баку?

— Ні, я не по цих справах. Медаль ось прихопив (посміхається).

— А преміальний «доважок» від уряду вже отримав? (Спершу Мінмолодьспорт обіцяв за «золото» Євроігор 25 тис. грн., а вже після змагань Прем’єр-міністр пообіцяв подвоїти премії. — Авт.)

— Ні, гроші ще десь у дорозі.

«Ловимо кураж по черзі»

— Андрію, рівно п’ять років тому, в липні 2010-го, ти здобув першу дорослу нагороду: «срібло» на чемпіонаті Європи в Лейпцигу в командних змаганнях. Потім згадував, що росіян у півфіналі обіграли суто на куражі — 45:44. Після того з Дмитром Бойком, Олегом Штурбабіним і Дмитром Пундиком ви взяли ще континентальну «бронзу» у Загребі-2013, і все... Куди поділи кураж?

— Це ж командні змагання. Потрібно, щоб усі четверо його спіймали, або, мінімум троє. Але, бажано, одночасно. А в нас входить, що ловимо його по черзі. Відповідно й фехтуємо...

— Якось ти зізнався, що у вашій команді немає такого явного лідера, як Харлан у жіночій шаблі. Чом би тобі ним не стати?

— Повірте, я дуже стараюся. Рухаюся вперед, розвиваюся. Але ж і фехтування, і суперники не стоять на місці. Причому не тільки з провідних країн, а й із тих, що вчора ще пасли задніх. Побачимо, що буде далі, ось чергове випробування — чемпіонат світу. Є бажання поборотися, привезти з Москви медаль, а як воно вийде — покаже життя.

— На минулорічному ЧС у Казані ти в особистій першості став 25-м, із командою — 13-м. Та й цьогорічний чемпіонат Європи в Монтре не вдався: 22-ге і 6-те місця відповідно.

— Мені здалося, що до швейцарського Євро ми підійшли трішки не у формі, причому всією командою. Особисто я почувався невпевненим у собі, слабким, не було того резерву, як у сутичці з Муроло, який можна було б витягнути й показати супернику, дати йому бій.

«Хлопчачу вечірку» прогуляв

— Пригадується, ти вже був міжнародним призером, а все ніяк не міг стати чемпіоном України. Але ось уже два роки поспіль Ягодка — кращий шабліст країни.

— Це, звісно ж, приємно. Але прикро, що внутрішні змагання збирають лише три десятки учасників, з яких на перше місце претендують максимум четверо. А на міжнародних стартах ледь не кожен з півсотні спокійно може зазіхнути на медаль. Відчуйте різницю.

— У цьогорічному домашньому фіналі ти в один укол переміг хмельничанина Бойка. Скажи, а коли Дмитро з Олею Харлан минулого літа оголосили про своє весілля, фехтувальна збірна не здивувалася?

— Фехтувальна збірна було до цього готова. Вони достатньо довго будували свої стосунки, а ми ж усі один в одного перед очима, все прекрасно один про одного знаємо. Тому ми просто за них пораділи.

— Оля влаштовувала дівич-вечір із «золотими» олімпійськими партнерками Хомровою, Жовнір, Пундик. А Бойко «хлопчачу вечірку» організував?

— Авжеж. Тільки я дуже безсовісно її прогуляв...

«Для мене спорт і політика несумісні»

— Андрію, нещодавно Одеську область очолив новий «губернатор». Що кажуть за Саакашвілі на Привозі?

— Ну, відтоді як призначили Саакашвілі, я був в Одесі щонайбільше чотири дні. І, кажучи відверто, політика мене цікавила менш за все. Мені треба було відновити хоч трішки сил й зібрати речі на наступну поїздку. А політикою нехай займаються ті, хто в цьому тямить.

— Минулого сезону «Чорноморцю» навіть домашні матчі чемпіонату України забороняли грати в Одесі, а зараз Саакашвілі гарантував безпеку і люди розкуповують квитки на Суперкубок. Значить, не бояться?

— Якщо хтось наведе лад і спокій у нашому місті, то одесити, гадаю, тільки «спасибі» скажуть. Що ж до футболу, то я, вибачайте, не фанат. Хіба що коли збірна України грає, можу поцікавитися. Мені ближчий баскетбол місцевого значення: із задоволенням бігаю, коли в нас «ігрові» тренування.

— І про політику насамкінець. Торік навесні вся фехтувальна збірна України на чолі з тренерами на знак протесту проти окупації Криму бойкотувала змагання в Москві...

— Ми не бойкотували. Ми просто боялися туди їхати, злякалися ситуації — вона ж була на межі війни. Буквально напередодні в Криму застрелили нашого, українського офіцера!.. Ніхто не хотів їхати до Росії, тому й не поїхали. Але, будь ласка, я вас дуже прошу не змішувати політику й спорт. Для мене це речі не сумісні.