Письменник, що не збігся з часом

      Іван Карамазов у Достоєвського не без зловтішності говорив: «Російські хлопчики... теревенять про світові питання. Не інакше: чи є Бог на світі... А котрі в Бога не вірують — ті про соціалізм та про анархізм, про перероблення усього людства». Іронія історії — не пройшло й сорока років, як навздогін цим «російським хлопчикам» уся Росія по вуха загрузла у вирішенні цих же «світових питань». Але вже не в смердючих трактирах, а на мітингах, у траншеях громадянської війни. Однією з найвпливовіших трибун, на яку за будь-яких катаклізмів небезпідставно покладалися всі «перетворювачі», було друковане слово.

Правдивість вигадки

      Художникам слова, ровесникам революційних років, нащадкам Атлантиди Срібної доби, яка погрузла у каламутних чорториях історії, залишалося лише підлаштовуватись під нові обставини. Чесний письменник (хто вцілів), залишаючись «самотнім вовком», не линув до «тісних лав» правильних співців «революційної доцільності». Намагаючись відтворити блискавичний подієвий потік сучасності, він розумів: засобами «звичайного», правдоподібного реалізму неспішну еволюцію людської свідомості не описати. Потрібен «фантастичний реалізм», художня «алгебра» замість «арифметики». Надалі ця потреба стає все нагальнішою. Наші часи позначилися популярністю «нової хвилі» європейської та латиноамериканської прози, грою «молодої крові» романтизму, замішаного на містиці, наркотичній звабі «магічного реалізму».

      Тим більшу увагу викликає таке загадкове явище світового значення, як фантастичний, казково-гротесковий реалізм Андрія Платонова. Доля, яка «вкинула» у світ цього письменника з даром рідкісної проникливості, оригінального слова, навічно прирекла його на напіврозуміння, на подвижництво без визнання. Як і Пушкіна, його «угораздило родиться в России с талантом». Найзначніша частина творчості Платонова теж «пішла під воду». Йому не випало лаврів «шукача трагізму буття» — трагічне саме знаходило його. І все ж історія явила нам свою загадкову бережливість: його книги-вигнанці не згоріли, не зникли у забутті.

      Уродженець воронезької околиці, Андрій Платонов був старшим із десяти дітей у робітничій сім'ї. У неповні чотирнадцять він почав трудову діяльність, трохи пройшов i громадянську війну. У 1921—26 роках з'являються його перші науково-фантастичні повісті. Працюючи меліоратором у Тамбовській губернії, в листі до дружини він зазначає: «Мені здається, справжнє мистецтво, справжня думка лише й можуть народитися у такому закапелку». Саме у цей час почали народжуватися в його свідомості сюжети майбутніх творів, які незабаром увійшли до першої збірки «Єпiфанськi шлюзи» (1927). У 1926—28 роках з'являється повість «Ямська слобода», збірка (за назвою повісті) «Сокровенна людина» (1928). Наступні сатиричні оповідання й хроніки: «Сумнiви Макара» (1929), «Державний житель» (1929), бідняцька хроніка «Взапас» (1931) зазнали нищівної критики за прямою вказівкою Сталіна. Платонова звинуватили у найстрашнішому гріху — «проповіді гуманізму». Адже «насадження слинявої, розслаблюючої інтелігентності» було геть протипоказане пролетарським  масам.

      «Критичний буревій» середини 30-х поховав також усі наступні шедеври платоновської прози — роман «Чевенгур» (1929), повісті «Котлован» (1930), «Ювенiльне море», «Джан» (1935). Однак молодий ідеаліст не прислухався до порад осягнути своє «пролетарське первородство», на відміну від «назавжди білого» Михайла Булгакова. Позбавлений читача, Андрій Платонов опинився в становищі генерала без армії. У 30-ті роки, коли у пролетарській республіці «жити стало краще, жити стало веселіше», він був змушений жити неначе у двох світах.

      Саме тому головною для письменника тоді стала тема істинної людської свободи, протесту проти смирення. В юності він свято вірив у невідворотний «рай воєнного комунізму» на землі. Але неспокій мислителя і художника привiв його до гіркого прозріння. Інтонації творів Платонова стають трагічними, надривними. Наступні свої роботи — критичні статті про творчість західних письменників — Ернеста Хемінгуея, Річарда Олдінгтона, Карела Чапека — він опублікував під псевдонімом «Ф. Чєловєков». Далі в його доробку — антифашистські оповідання — «Смiттєвий вiтер» (1934), «По опiвнiчному небу » (1938), філософська проза — повісті «Такир» (1934) та «Джан» (1935), психологічна проза. З 1942 року він — кореспондент військової газети «Красная звезда», де були опубліковані його численні воєнні оповідання.

      У післявоєнному оповіданні Платонова «Афродіта» герой шукає дружину, яку загубив у роки воєнного лихоліття. Його прагнення знайти її — це мрія відродити, як у міфі, втрачений, занепалий і покривджений світ. Загалом усі герої Платонова перебувають у цих вічних пошуках, приречені на призначену їм «радість-страждання» (за Блоком). Саме такою радістю-стражданням був життєвий і творчий шлях письменника Андрія Платонова.

Анестезія утопії

      Цей шлях — звивиста дорога паломника, на якого покладено «послух» — пошук світової гармонії — запоруки осмисленості власного місця на землі. Юний «соціальний екстреміст», який у статтях 20-х років закликав до всезагальної «знеосібненості» людства, перетворився на художника, що усвідомив усю загрозливу реальність таких перетворень. Переживаючи муки пекельних сумнівів, він художніми засобами досліджує ситуацію, у якій ця утопічна перспектива майже реалізувалася.

      Віровчення, яке сповідував молодий Платонов-публіцист, можна назвати релігією пролетарської ненависті. Це свого роду зворотне християнство, де замість любові до ближнього — ненависть до класового ворога. В ранні 20-ті в оповіданні «Христос i ми» Платонов пише: «Не покірність, не мрійлива радість і молитви змінять світ, а полум'яний гнів... Червоний солдат вищий за святого». У статті «Про нашу релiгiю» він говорить: «Ми знайшли того Бога, заради якого буде жити комуністичне людство. Однак заради цього «бога» будуть не любити, а ненавидіти, і такою страшною ненавистю, що з неї народиться сенс життя всіх». Ось такою він бачив «нову релігію» — творення нового світу за рахунок нищення.

      Художні стосунки, що склалися у змужнілого Платонова-письменника з дійсністю, поставили під сумнів багато логічних побудов молодого Платонова. Світ постав перед ним об'ємно, в усій своїй плинності й протиріччі. Тепер він уявляє батьківщину як «поле, на якому ростуть люди, схожі на різнокольорові квіти, і немає серед них жодного, схожого на інші». Платонов-письменник середини 30-х відрікся від Платонова-публіциста 20-х із його соціальними екстремами. Лише зрілому художнику відкрилась трагедія відчуження «масових» явищ від окремих «приватних осіб», з яких і складається народ.

      На вершині творчості письменника, в романі «Чевенгур» — соціально-філософській утопії,  ідеї його ранніх статей скасовані, будучи доведені до свого піку — абсурду, тобто практично здійснені в художньому світі степового містечка. Героїв — радше жертв, а не злочинців, об'єднує саме «нова віра» класової ненависті. Вона стає головним мотивом їхньої важкої праці з «вибраковки людства». Гротескова утопія письменника передрекла сучасні ідеї генетичного «покращення людського матеріалу». Вигаданий фарс міг перетворитись і на трагедію. Адже роман написаний колишнім «чевенгурцем», який прозрів саме напередодні повної перемоги «розвиненого чевенгуризму».

      Апофеоз утопії за Платоновим виглядає інколи романтично й зворушливо. Але головним відчуттям залишається післясмак жахаючої моделі, яка могла стати реальністю. Герої Платонова наївно сподіваються, що «соціалізм десь ненароком трапиться». Для «надання очевидності комунізму» в Чевенгурі зібрали найзлиденніших людей, названих Платоновим «прочие». Вони — ніхто, «безбатьківщина», голота , босяки й волоцюги, які втратили навіть зовнішні національні ознаки. І тому — мрія усіх диктаторів, «люмпен-народ», позбавлений спорідненості й пам'яті. Вести такий народ без коріння можна куди завгодно, він і не пискне. Саме таку соціальну селекцію здійснили в художній реальності проповідники нової віри — залізною рукою загнали цей «недонарод» до раю регламентованого комунізму, своєрідної антидержави, навіть антисуспільства. Одержимість героїв абстрактною ідеєю раю світової революції, який твориться без людей, робить таких псевдоромантиків сліпими, нечутливими до болі інших людей, до культури, сім'ї, усього живого. «Ти гадаєш, ці люди існують? Ого! Це одна зовнішня шкіра, до людей нам ще далеко йти...». Чевенгурці здійснюють експеримент над самими собою заради пошуків «речовини існування».

      Художній простір роману — це примарний простір мрії, сну, де нічого робити логіці, пересічній свідомості, де революція начисто «виполола» закапелки, в яких була культура. Історія і час тут геть безпорадні. «А куди підеш, коли навкруги безмежність!» Гротескний пафос власної нікчемності в суспільстві, де важить лише маса, а не одиниця, — найбільша цінність «Чевенгуру» для вдумливих читачів наступних поколінь. І все ж, якщо героїв об'єднувала б лише ненависть і відчуття пустки на місці сердечних порухів, роман не відбувся б. Вийшов би паноптикум, колекція покручів, «чорний роман» жахів, а не один з найвеличніших трагічних творів літератури ХХ століття. Є у платоновській утопії і казково білий «лицар сумного образу», «князь Мишкін сьогодні», чия дитяча віра в людей протистоїть хаосу духовного самознищення, — Сашко Дванов, Гамлет революційної доби.

      Одразу після створення роману «Чевенгур» спроби його публікації були приречені, а самий роман був потрактований видавцями як класово ворожий. В епоху «першого потепління», коли класова ненависть перетворилася на «класове занепокоєння», коли стало можливим опублікувати деякі твори Ахматової і навіть «Майстра і Маргариту» Булгакова, — видати платоновські «Чевенгур», «Котлован» чи «Шарманку» було неможливо. Але вони вже потрапили на Захід і поверталися додому в самвидавських передруках. Саме так, із Заходу і прийшла до Платонова слава «билинного сказателя» нового часу.

Невмируща влада слова

      Пореволюційна Росія, яка перед тим «корчилась, безъязыкая», нарешті набула дару мови і голосно заговорила, відроджуючи епічний жанр, билинну мовну традицію. Фольклорна, балаганна, лубкова мова натовпу стала співзвучною часові. Літературний пошук Андрія Платонова не був стилізацією «під народ». І хоча в його мові іноді бачили своєрідне естетське кривляння, маску, юродство, частіше, проте, захоплювалися її народною виразністю, гнучкістю. Прагнучи почути все різнобарв'я оточуючих голосів, треба самому майже оніміти, думати так, як твої герої, виробити мислення, народне за стилем. Суміщаючи далеченькі за змістом поняття, думка платоновського героя відливається у фразу, де сполучені різновеликі, різномастні слова,  традиційні й застарілі  поняття з ідеями революції.

      Адже народ прагне осмислити революцію по-своєму, своїми словами. Високі поняття завжди знаходять у народному сприйнятті втілення, образне й точне за змістом. Мужицький «ядрёный лапоть» виявляється найнадійнішим еталоном життєвості. Відтворюючи свободу переміщення героїв з утопічного світу у світ реальний, Платонов не лише підкоряє себе мові епохи — він створює унікальну мову для різних світів, які інакше неспроможні спілкуватися. У прозі зрілого Платонова поняття стає рухомим і багатозначним, ширшим, ніж просто поняття, стає образом-поняттям. «Неправильна» гнучкість мови Планотова, її кострубатість та спрямлення, характерні для народної вимови — це своєрідне мислення вголос, коли думка ще лише народжується, примірюється до дійсності. Гнучкість, свобода мовної стихії — найвища ознака істинної народності письменника. Однак уже в 20-ті роки «люди в галіфе» швидко засвоїли термінологію доби і побудували своєрідну філософію бюрократичного упокорення стихій, протиставили канцелярію народним стихіям, анархії та поезії: для них «...найгіршим ворогом порядку є природа, в якій «завжди щось трапляється».

      Платонов слідом за Сент-Екзюпері може сміливо стверджувати, що він — з країни своєї юності, з того щасливого часу, коли революція лише починалася. Тому рання проза Платонова несе стилістичні й мовні ремінісценції Щедріна, Лєскова, Гоголя, перегукується з казковою літературою 20-х років і, звичайно, з прозою улюбленого Достоєвського, а через неї — зі скарбами народних вірувань. Адже народ сприймає революцію по-своєму — в дусі біблійних міфів про створення світу. Сам роман «Чевенгур» став осучасненою переповідкою старовинної розкольницької притчі. Старовіри вірили, що Господь живе «на дорозі», і можна ненароком знайти щасливе місце на землі — Біловоддя, «блаженну землю». Релігійна символіка, яка оздоблює революційну ідеологію, неодноразово зображується в платоновській прозі. У сцені з оповідання «Сокровенна людина» ...один плакат перемалювали з ікони, де архістратиг Георгій уражає змія. Георгію приробили голову Троцького, а змію-гаду — намалювали голову буржуя. Платонов, у 20-ті роки полум'яний «іконоборець», у свій «золотий період» з тривогою писав про бездушних принижувачів Христа. Тому так багато паралелей до роману Платонова зустрічається у сповненому високої духовності романі Германа Гессе «Гра в бісер», у прозі метрів «магічного реалізму»,  у творах німецького монаха-містика XIII століття Майстера Екхарта.

      Мовна стихія Платонова могутньо вплинула на прозову творчість «дєрєвєнщиків» 60—70-х років. Особливо «грає» платоновський колорит у прозових рядках Василя Шукшина, чиї герої- диваки  так само, як і платоновські персонажі, викликають розуміння і співчуття, яке нерідко перетворюється на захват. Сьогодні відроджений ним «гоголівський» прийом «парадоксального синтезу» різновимірних понять, які відтворюють сутнісно неспівмірні життєві площини, став найулюбленішим засобом літературного постмодерну. Але мало хто з сучасних пост... авторів «відмороженого» стьобу міг би так «смачно» сказати: «Риси його обличчя стерлися об революцію».

      Достоєвський словами Івана Карамазова стверджує, що мета істинно високого духу — прагнення до «безкровної гармонії». Проживши неспокійне життя, спізнавши найрадикальніші людські пристрасті, де думка несамовито палає, спопеляючи почуття, Андрій Платонов врешті прийшов до такого ж висновку: права розуму треба обмежити серцем. Своє неповторне життя він не погодився б прожити як «експериментальне». Відтак жив і писав «набіло». Світ, врешті, так і «не спіймав» цього істинного Художника. Саме тому Андрій Платонов не лише наш сучасник, а й сучасник усього людства в усi епохи.