Нове вино в старі міхи Пирогова

У Пирогів — на ретро-автобусі

Музей у Пирогові — одне з улюблених дітищ академіка Петра Тимофійовича Тронька. 12 липня, на Петра і Павла, відомому вченому і державному діячеві виповнилося б 100 років. Тоді, в 70-ті, за будь-яке зацікавлення українською історією та культурою могли «пришити» націоналізм, однак Тронько наполіг на необхідності такого музею. Робота у ті часи була зроблена колосальна. Музейники їздили Україною, знаходили найдавніші та найцінніші експонати та перевозили їх у Пирогів. Хати, клуні, церковні каплички розбирали на подвір’ї господарів, а вже у музеї конструкцію відновлювали, ідентично складали кожну її деталь. «Тому ми можемо говорити про те, що у нас практично стоять оригінальні архітектурні форми. Це будівлі, які ще дихають життям своїх господарів», — пишаються корифеї музею. У хатах немає показної вишуканості, там усе те буття, яким жив українець щоденно. Меблі, посуд, одяг повністю передають особливості побуту та стиль життя кожного регіону України.

Нині в експозиції музею — близько 300 експонатів. З них майже два десятки вітряків, 5 церков, водяні млини, церковно-парафіяльна школа, шинки, клуні, повітки, сажі — і це ще далеко не весь список автентичних пам’яток XVI-XX століття, що відтворюють життя наших предків. На 130 гектарах скансена просто неба розкинулися соціалістичне село 1960-70–х років, Полісся, Карпати, Буковина, Слобожанщина, Донбас, Крим. Відтворювати довелося не лише будівлі, а й ландшафти різних регіонів. Так, наприклад, на рівному полі Київщини виникли справжні Карпати — довелося і гори насипати, і смереки висаджувати. «Ця частина Пирогова має сильну енергетику. Адже територія довгий час належала Києво-Печерській лаврі», — розповідає старший науковий співробітник музею Олег Ануфрієв.

Відчути атмосферу тих років можна буде в екскурсійному ретро-автобусі, який дирекція музею планувала запустити від станції метро «Виставковий центр». Музейники нарікають, що нерідко люди йдуть у Пирогів, як у парк відпочинку, тож чимало відвідувачів минає експонати архітектури та культури. «Ми хочемо зацікавити гостей відвідати музей як історичну спадщину. Дозволити собі розкіш перевозити усіх бажаючих їхати на пікнік у Пирогів ми не можемо», — зауважує Юрій Бойко. Під час екскурсії можна буде побачити історію музею у світлинах, які прикрашатимуть чи не весь салон ретро-автобуса, а ще відчути атмосферу робочих буднів тих, хто закладав підвалини тої чи іншої української автентичної хатини. Однак, коли запрацює такий автобус, у музеї не знають.

Повернення автентики

За минулі роки автентичні роботи народних майстрів у Пирогові частково замінили китайські підробки. «Майстрам просто виставляли такі умови, що їм невигідно було їхати до Києва і тут торгувати», — говорить отець Андрій Власенко, настоятель Свято-Михайлівської церкви в Пирогові, який свого часу разом з отцем Юрієм відроджував богослужіння у скансені. Тепер же тривають переговори з визнаними умільцями, щоб саме їхні роботи можна було придбати в музеї.

Цікавою є і унікальна виставка національного одягу, вивезена з Луганщини, із зони АТО, бійцем батальйону «Айдар» Миколою Павлюченком, розгорнута в донецькій хаті, що в експозиції сучасного села. Щоб уберегти старовинні костюми від випадкового знищення, боєць викупив їх у народної майстрині Єлизавети Главацької і передав музею. «Фактично класичний крій, оброблена оксамитом юпка, характерна орнаментика», — описує вишивані костюми завідуючий відділу народного мистецтва і фольклору музею Олександр Босий. Окрім національного одягу, Павлюченко привіз і фотографії, що ілюструють повоєнне життя райцентру Новосвітлівка Луганської області. Світлини передають ще зовсім свіжі рани селища: зруйнована церква, бібліотека, житлові будинки. У музеї розповідають: чимало співробітників перебувають у зоні АТО. Передають звідти фотографії, вивозять експонати, навіть викуповують їх за свої кошти, аби вберегти цінні речі від безжального знищення з боку ворога.

А ще — в музеї взялися руйнувати корупційні схеми, які існували досі. «Якби ви знали, скільки фільмів тут знімали, переважно гидоту, що виставляє українців недолугими і смішними. Той же «Останній москаль» знімали не в Карпатах, а у нас. Тепер усі гроші йдуть у бюджет музею», — ділиться отець Андрій.

«Щоб перекрити дах однієї хати, треба до 150 тисяч гривень»

Утім давні проблеми музею як були, так і лишилися. І найнагальніша з них — необхідність реставрації об’єктів, яким більше ста років. «Дуже багато будівель у катастрофічному стані, особливо дахи. Зона Полісся буквально сідає в землю. Щоб перекрити одну хату, треба від 100 до 150 тис. гривень, причому перекриття потребує половина хат. Бюджет музею такої суми не має», — говорить директор музею Юрій Бойко. Зависло і питання про будівництво розважального центру в охоронній зоні музею, навколо чого свого часу було зламано чимало списів. Тоді музей вдалося відстояти, однак дозвіл на будівництво досі не скасований, стверджують музейники.

І все ж, попри брак фінансування, у музеї взялися за відновлення занедбаних пам’яток. Нещодавно нове життя отримав полтавський вітряк із села Лютенські Будища. «Встановили крила, його було піднято з руїн. Адже вітряки — це окраса села, його гордість. Символ хліборобської праці», — розповідає науковий співробітник музею Людмила Главацька. Ще одна гордість музею — нещодавно відреставрований водяний млин із Закарпаття, який датується кінцем ХІХ — початком ХХ століття. Млин повністю дерев’яний, зведений практично без жодного цвяха. Обертати колеса такої конструкції змушує лише вода, яка потрапляє на лоток і рухає колесо. «Відновити млин хотіли ще у 1970-ті роки, але з різних причин не вдавалося цього зробити. Минулого року звернулися по допомогу до «Миронівського хлібопродукту», і вони профінансували проект «Хліборобна Україна», — каже Сергій Вишнюк, заступник начальника відділу з питань розвитку музею. Щоб млин ожив, будівельна бригада працювала три місяці. Відновили і запустили обидва колеса. Найважче було відтворити таку течію річки, щоб та могла крутити жорна. Сергій сміється: «Борошно ми не отримуємо, але дерть у нас є».

Частково з реставрацією допомагають ентузіасти. Зокрема, майстер своєї справи Петро Вовченко, котрий опанував технологію покриття хати соломою і ще у 1980-х роках перекрив соломою чотири будівлі музею. Він використовує «метод м’ятої соломи», яким колись покривали стріхи на півдні України. Така екологічна покрівля служила щонайменше 25-30 років. Пан Петро запевняє, що навчитися цього неважко, однак таких майстрів не те що в музеї, а й в Україні практично не лишилося. «Іноді музей запрошує майстрів із Закарпаття — їм, якщо пояснити, що треба, то вони зроблять. Однак традиції автентичного дерев’яного будівництва в Україні практично зникли. Водночас у Румунії вони активно розвиваються — нещодавно там звели дерев’яну церкву на 78 метрів без жодного цвяха», — каже о. Андрій Власенко.

Через музей — в іншу цивілізацію

Корифеї музею визнають: поза проблемами матеріальними існують і духовні. «Перед нами зникає останнє покоління носіїв автентичної етнокультурної спадщини. Як тільки воно зникне, ми залишимося сам на сам із голими пам’ятками, які намагатимемося зрозуміти лише світоглядом сучасника», — переконаний архітектор Сергій Верговський, який стояв біля витоків скансена у Пирогові.

За словами народознавця, уже зараз ми маємо інформацію переважно лише про зовнішнє призначення того чи іншого предмета, а внутрішній, духовний сенс нам важко зрозуміти. «Це не просто село Пирогів. Це — центр грандіозного святилища, поруч із яким гора Церковщина з дуже давніми печерними комплексами, — наголошує пан Сергій, — ця територія, і в туристичному сенсі, і в історико-культурному, є унікальна. Тут проходять і Змієві Вали, і Пирогівське городище». І завдання музею — «не просто показати пам’ятки минулого, а показати іншу цивілізацію».

Утім нині в музеї триває війна між цією «цивілізацією» та «цивілізацією шашличників». «Я була з донькою в музеї на Івана Купала і отримала шок. Усе співоче поле було встелене килимками, на яких сиділи люди, які жували м’ясо, пили і голосно розмовляли. Навколо стояв стійкий запах шашликів, які смажилися тут же, на мангалі. Посеред поля на підставці лежав ноутбук, із якого лунала якась зарубіжна попса. Вдалося побачити і кілька фольклорних гуртів із віночками, однак за загальним гомоном їх практично не було чути», — розповіла наша колега Ярослава Музиченко. Тож чи вдасться передати наступним поколінням сакральну інформацію наших предків про їхній побут та звичаї, чи не витіснять інформаційні війни пам’ять про наше багатодуховне минуле, покаже лише час та наше усвідомлення того, що українська культура настільки унікальна, наскільки багато ми про неї знаємо. Поки що м’яч, очевидно, не на полі музею.