Мистецтво бути художником

Віктор Михайлович Цапко скільки себе пам’ятає, завжди любив малювати і каже, що на першу серйозну роботу він замахнувся іще хлопчаком, вдало скопіювавши картину Брюллова «Італійський полудень». Довгий час, вже будучи відомим, він жив у Росії та Канаді, а повернувшись в Україну, художник зауважує, що нарешті оселився в раю. Сьогодні його роботи головно патріотичного штибу прикрашають будинки багатьох відомих людей, а майже всі кошти, отримані від їхнього продажу, ідуть на допомогу бійцям, пораненим в АТО.

«Люди помиляються, коли думають, що митці гроші гребуть лопатою»

— Сьогодні, після стількох років життя за кордоном, ви все ж зробили вибір на користь України, зайнявши активну громадянську позицію: з перших днів були на Майдані, активно займаєтесь волонтерством та благочинністю...

— Війна зачепила кожного, тому залишатись осторонь не можна. Ми, митці, долучаємось до боротьби по-своєму. Так, першими в Україні започаткували збір коштів від митців для АТО в Полтаві. У галереї «Арта» було продано чимало творів полтавських художників, у тому числі і моїх. До речі, в часи Майдану на барикаді у Полтаві був мій «Мамай-Змієборець». Правда, кудись зник потім після перемоги. Мабуть, пішов у люди і, думаю, це добрий знак. Наприклад, у Івано-Франківську є художник-імпресіоніст Богдан Бринський, який, з підтримки Миколи Палійчука, депутата облради, організував мистецьку акцію — Міжнародний живописний пленер «Гуцульська Україна» у Ворохті. Він відбувається вже п’ять років. Збирати кошти на потреби армії — їхня головна мета сьогодні. Нещодавно і я віддав туди свої роботи на аукціон. Одну навіть підписав, аби, коли продасться, кошти перерахували на лікування Піддубному Олександру, місцевому воїну... Взагалі, художники краю добровільно дають їм по три кращі картини, а ті займаються реалізацією, пропонуючи їх бізнесменам. Ціни дуже різні, наприклад, є картини, які виставлено за 14 тисяч гривень, а є і за 1 200 грн... На отримані кошти ініціатори купують для військових харчі, бронежилети, передають на лікування пораненим бійцям тощо. Що знаково — буквально перед нами все перевіряють, ми маємо змогу все контролювати. Зараз вони вже вийшли в інтернет, бо бізнесмени не можуть весь час викуповувати картини. Та чи й мусять? Наразі активно виходимо на громаду Америки та Канади. Пробуватимемо ще таким чином... Кошти нашим військовим дуже потрібні.

— Довгий час ви жили в Канаді. Існує міф, що діаспора дуже лояльна до своїх, тому власне талант — необов’язкова вимога для митця, аби ним там захоплювалися...

— Я не сказав би, що діаспора добре ставиться до всіх. У них дуже високі вимоги. Зокрема і до рівня патріотизму. Часто буває, що митці гарні, та мови не знають... Це велика проблема в Канаді. Більше того, от є таке поняття як «російський живопис». Якщо на українського художника налiплять цей ярлик, його картини там просто ніхто не купуватиме! Мене, наприклад, вони в українське товариство дуже щиро прийняли. Пощастило спілкуватися з прекрасними митцями. Наприклад, iз Галиною Новаківською (винаймали з дружиною цілий третій поверх будівлі, вона сама працювала на другому). В неї за плечима Краківська академія мистецтв. У Канаді вона була на дуже особливому рахунку. До речі, у свої 80 років вона все робила, ніби граючись — надзвичайно емоційною була і швидко працювала; навчила цієї легкості праці і мене. Також спілкувався я і з 80-річним Андрієм Бабичем, знаним митцем, який дістав майстра світу в пастельній техніці. Він прекрасний портретист, пейзажист, я не раз бував у нього... А як скульптор і як людина вразив мене Лео Мол (псевдонім Леоніда Молодожанина. — Ред.). Він дуже успішний, закінчив Петербурзьку академію мистецтв. До слова, в Канаді у місті Вінніпеґ є ціла алея його скульптурних робіт... Свого часу він подарував пам’ятник Шевченка в Петербург, куди ми, діаспора, також доклали своїх рук, хоча і багато проблем, правду кажучи, виникало. Наприклад, пригадую, той пам’ятник Шевченка роками на кордоні з Росією очікував. Дуже багато тяганини з ним було: то його розмитнити не могли, то комісія все не могла визначитися з місцем, де ж його встановлювати... Українці там не дуже багаті насправді, тому 500 доларів — середня ціна за картину. Звичайно, є такі роботи, за які люди, але головно місцеві канадці, готові платити і по 2-3 тисячі. Але це все на замовлення, не мистецький напрям. Люди помиляються, коли думають, що митці там гроші гребуть лопатою. Так, одного разу, коли Іван Марчук приїхав iз виставкою робіт, розказували, що одну зі своїх картин він оцінив на 5 тисяч доларів. Та йому підказали, що це надто дорого навіть для такого відомого, як він. Тисяча — межа.... Знаєте, нашим у Канаді дуже важко працюється. Переважна більшість тамтешніх українців, зокрема й митців, насправді працюють і на будовах. До речі, мені самому часом маляркою займатися доводилось, аби виживати...

А взагалі, бачу, сьогодні художникам і тут важко — виживають на кошти, отримані від спецзамовлень. Не скажу, що головно замовляє еліта та і тенденції немає — смаки абсолютно різні: комусь подобається щось експресивне, сучасне, а хтось обожнює типово українське. Наприклад, мене чомусь постійно просять Мамаїв домальовувати, на них справді є попит (сміється). А от один мій друг робить копії на релігійні теми. Це реалізм, дуже копітка робота і, власне, самі полотна об’ємні, та платять копійки — якихось дві тисячі, а ще ж треба платити за оренду майстерні. Взагалі нашій діаспорі більше 120 років. Тому, зрозуміло, її вплив досить потужний. Наприклад, Канада найпершою у світі визнала незалежність України, вона активно допомагає і в нашій нинішній боротьбі.

Чи всі мають розуміти мистецтво однаково?

— Ви навчались у студії Василя Ілліча Суворова в Санкт-Петербурзі, хто в цей, найважливіший період формування у вас мистецької особистості, справив найбільший вплив?

— Однозначно Феодосій Гуменюк. Уперше я побачив його роботи в журналі «Наука і культура». Це було відразу ж після навчання в училищі, в період мого творчого пошуку. А взагалі, тоді я багато всього пробував, багато всього хотів, та найбільше — знайти своє. Спершу захопився пейзажами Куїнджі, шанував Васильківського, Колєснікова. Також мене окрилювало мистецьке філософське бачення Анатолія Дручило, Миколи Томашенка, цікавого графіка з українським патріотичним спрямуванням, який відомий дуже великою кількістю робіт по Гоголю. Цікавив мене і петербурзький скульптор Леонід Кулибаба, автор накладного каменя Тарасові Шевченку на Смоленському кладовищі, який потім ввезли в Україну. Оригінальним був і Тарасюк зі своїми сучасними роботами. Були і петербуржці, яких я дуже шанував: Павло Філонов, В’ячеслав Михайлов...

Та в період пошуку саме роботи Гуменюка надали мені особливої жаги творити. Надто тоді, коли пощастило з ним познайомитися особисто. Вiдтодi я часто бував у нього в майстерні, він багато всього показував мені і розказував. До слова, українці були там дуже згуртовані, мали чимало організацій, зокрема «Товариство імені Тараса Шевченка». Але потім стало гаряче. Гайки почали закручувати все більше і більше. Знаєте, як буває — спеціально знаходили таких людей, які намагалися всіх пересварити між собою. Можливо, це саме служба КДБ працювала, бо нерідко якісь люди приходили до нього в майстерню, шукаючи в роботах щось таке, чого ніяк не могли знайти... Так, обираючи голову товариства, художники хотіли, аби його очолив Гуменюк, але був такий один письменник, який всіма правдами і неправдами домігся цього крісла, та в результаті геть розвалив цю культурну організацію. Проте ініціативні хлопці, 14 художників, у 1989-му створили інше товариство, назвавши його братство «Кобзар». Тоді, в колишньому Музеї етнографії народів СРСР у Петербурзі відбулась наша перша виставка. Це була дуже грандіозна подія. Привезли маленьку гармату і вистріляли з неї дуже багато ядер. Донька і дружина Гуменюка — Уляна Гуменюк і Наталя Павленко — розписували просто неба писанки... Пізніше ми і до Києва привезли свої роботи — кожен витворив свого Мамая. Знаєте, з того часу я так захопився тими Мамаями, що донині вони мене не відпускають. Скажу навіть більше, вони мене якось навіть заряджають, адже це майже міфічна постать. Я дуже хотів би, щоб у кожній хаті був свій Мамай. Я знаю, що раніше він, як і портрет Шевченка, висів нарівні з іконами в червоному куті хати, будучи своєрідним охоронцем родини, якимось оберегом чи що. Думаю, якщо в нас ця традиція відновиться, то жоден ворог нас не зламає.

— Ви у своїх роботах слідуєте традиції, а як ставитеся до сучасних тенденцій?

— Це тема постійних суперечок. Я таке не дуже розумію, хоча визнаю — потрібно мати. А взагалі, світ більше цікавить наше етнічне, власне національне, яке ідентифікує нас серед інших. Тому, переконаний, якщо братися створювати щось новітнє, то обов’язково на базі своєї культури. А взагалі, мушу підкреслити, українському мистецтву в нас належної уваги немає. Навіть Феодосій Гуменюк про це говорить. Кілька років тому в одному музеї була виставка українського бароко. Попросили дати на експозицію картину і в нього. Пізніше Гуменюк дуже шкодував, казав, якби попередньо знав, які там будуть особи, то відмовився б. Я забув прізвище художника, який його просто шокував, але на його картині зображено двох оголених хлопчиків, які тримають одне одного за пісюни, а назва картини «Україна і Галичина». Ну, скажіть, кого і до чого ви таким мистецтвом привабите? Але такий зараз світ настав, як кажуть. Щоправда, таке вже давно триває насправді... Пригадую, ще живучи в Петербурзі, привіз до Москви у виставковий зал «Манеж» свої роботи. Відбір там завжди дуже швидко відбувався, та я чомусь очікував за зачиненими дверима хвилин десять. Уже не знав, що й думати. Коли мене нарешті викликали, то роботи похвалили, зауваживши, що галерейний рівень, проте... взяти не можуть. Як зараз пам’ятаю: «Нам потрібні компрометуючі роботи!» Пізніше, обходячи зали, я з великим подивом оглядав, які ж роботи вони відібрали. Так от, були там, наприклад, зображення собаки, що більше нагадує свиню в її огидних жирових складках, бідацькі люди-каліки, проте найбільше вразив художник-графік, що експонував серію з 60 картин, на яких зобразив... жіночі статеві органи. Так що в кожного, мабуть, своє розуміння, яким насправді має бути мистецтво.

— Виявилося, імениті українські художники — ваші нинішні сусіди... Чи організовуєте спільні мистецькі завсідини і як реагують місцеві на вашу богемну тусовку?

— Вийшло так, що найпершим, майже 25 років тому, поселився тут Бородай — дуже зачарувався цією прекрасною місцевістю. Пізніше радив це місце іншим своїм друзям... Зрозуміло, ми всі між собою дуже тісно спілкуємося і часто збираємося всім селом на якісь масові гуляння. Люди стараються популяризувати місце, як можуть. Наприклад, в нас не один рік поспіль діє дитячий табір «Козацька фортеця». Тут, у справжніх козаків своєї країни, діти отримують патріотичний вишкіл. Серед організаторів і вчителів є Тарас Лемешко, який є майстром з бойового гопака. Він, до речі, нещодавно з родиною придбав тут малесеньку хатку... Зараз прикликали в АТО, а дружина Марина займається питаннями організації допомоги військовим краю. Сюди приїздить дуже багато патріотів і справжніх синів України. Наприклад, заслужений артист України кобзар Тарас Силенко та інші. Це неабияк піднімає патріотичний дух у нас, місцевих.