Полігон державних змін

«Люди Донбасу приваблювали щирістю...»

— Родина була велика, дружна, прадіда кликали «дід Калина», був він у Кубанському війську, в чині урядника... — розповідає військовий. — Ще за царя майже всі в сім’ї отримали вищу освіту: той став агроном, інший інженером, один в офіцери вийшов, навіть жінки мали свій фах — учительки, лікарі. Працювали й на землі. А після більшовицького перевороту — розділилися... Двоюрідний дід червоним бронепотягом командував. Потім його свої ж і розстріляли. Мій дід утік на Донбас. Сховався, прижився. Воював за свою землю під час Другої світової, мав орден «Слава».

Свого батька Віталій не пам’ятає. Батьки розлучилися, коли він був ще маленьким. Виховували хлопця мама, бабуся, дідусь.

— На людей мені щастило, — згадує пан Віталій. — Добрі люди навчили бути чоловіком, а не ганчіркою. Захищати своє, обстоювати інтереси своєї родини, своїх близьких. Захищати слабкого. Домагатися справедливості.

— До війни ви були командиром підрозділу ВО «Тризуб ім. Степана Бандери». Як на Донеччині вам вдалося стати українським патріотом?

— У 1990-му мені до рук потрапила ОУНівська література. Почав цікавитися, читати Степана Бандеру. Познайомився із засновником «Тризуба» Василем Іванишиним. В 1994-му вступив до Конгресу українських націоналістів. Заснував кілька організацій — Сіверську міську організацію та Артемівську районну. Сформував на Донеччині та Луганщині дві сотні «Тризуба», з «рускоязичних» шахтарів.

До речі, коли ми в 1990-х роздавали газету «Бандерівець», вона розліталася, як гарячі пиріжки. Біда, що там від початку українська влада не проводила жодної державницької пропаганди. Зате російська пропаганда була завжди. Так, регіон складний. Ким заселявся Донбас? Не рахуючи тих, хто ховався, як мій дід, туди виселяли примусово — люмпенів, криміналітет... Жили в халупах, непогані гроші, які заробляли тяжко, — пропивали. Філософія шахтаря: сьогодні живий — живи на повну, бо завтра може тебе не бути. На пенсію виходили рано, але довго підвищену пенсію не отримували — кілька років і... понесли. Попри особливу специфіку, люди Донбасу приваблювали щирістю: якщо він за тебе, то він «за», а якщо «проти», то відверто... З ними можна було і треба було працювати.

«Не оглядатись ні на Захід, ні на Схід...»

— У нас у Дніпрі націоналістам часто закидають, що вони виборюють незалежність, прагнуть культурних висот, але не мають практичного — економічної програми, стратегії розвитку держави. Чого ви хочете для України, за яку б’єтеся на Донбасі?

— Незалежну формально Україну ми маємо. Свідоме українське суспільство в нас зараз лише формується. Нам потрібен уряд патріотів, але справжніх, готових життя віддати за Україну. Треба змінити ставлення держави до національного виробника, щоб не бути сировинним додатком чи ринком збуту, а розробляти своє. В усьому світі величезний попит на натуральні сільгосппродукти. Справжній «чистий» продукт коштує дорого. У багатьох країнах продукти вирощують за спеціальними технологіями (хімічні, генномодифіковані) через те, що в них бракує території, а в нас території вистачає. Ракети, літаки, зброю — теж вміємо робити. Наукових розробок, ідей та розумних голів, за які іноземні компанії платять шалені гроші, — також вистачає. Ми за те, щоби не оглядатись ні на Захід, ні на Схід, не підлаштовуватися, а задовольняти потреби свого суспільства, спираючись на власні ресурси. Економічна програма та стратегія розвитку розроблялася нами ще в «Тризубі» та відображена в програмі ПС.

— Ви брали участь у Майдані 2004-го та Євромайдані. Можете їх порівняти?

— У 2004-му наш тризубівський підрозділ стояв на перехресті Хрещатик—Прорізна, забезпечували порядок, виконували функції комендатури всередині табору. Силовий спротив владі готували. Коли мене питали: «Ви за Ющенка?», особливо на Західній Україні, я казав: «Ні». У людини одразу ніби «заслонка» на очі опускалася: «За Януковича?!» Я кажу: «Ні, ми за Україну». Але люди спрощували реальність: або, або... Це залишки рабської психології: «Треба поставити царя, а він потім усе нам дасть». Результат — через рік вони стоять, розчаровані в усьому: «Нас кинули». Так ви ж нічого не вимагали!

— У 2014-му було інакше?

— У людей був більш рішучий, наступальний дух, навіть у обивателів, хто активної участі в збройному протистоянні не брав. Гайки закрутили вже настільки, що соціальний вибух був неминучий. На Євромайдані не було лідера, але була вимога суспільства — євроінтеграція на противагу Митному союзу. Хоча насправді люди стояли за кращий (у розумінні мас — європейський) рівень життя, за соціальну справедливість, проти свавілля влади... Ми не задоволені тим, як ці вимоги втілюються. До влади прийшли люди, які стримували революційний протест: «Ніжайше просім услишать нас, Государь-імпєратор. Боярє плохіє, хочем достукаться до вас...». Зміна цього уряду необхідна, і вона відбудеться. Головне, щоби не на шкоду державі.

«Увійти до ЗСУ цілісним підрозділом...»

— Чи є шанси, що ДУК «ПС» увійде до Збройних сил України?

— Ми цього хочемо. Але вимагаємо одного: увійти до ЗСУ цілісним підрозділом, який довів свою боєздатність. А не так, як нам пропонують: поодинці, через військкомати, щоби наших побратимів розкидали по різних частинах...

— Чи були серед полонених, яких брали ваші хлопці, російські військові?

— З російських штатних військових — лейтенант і сержантик попалися. З найманців — татарин із Уфи. «Приехал бороться с фашизмом». Коли його спитали: «А ти фашистів тут багато бачив?» Каже: «Как-то нет». Виявився дуже балакучим, бо хотів додому повернутись. Чеченця спіймали, снайпера. Казачки російські були — «тьорскіє».

— Як до вас ставилися місцеві?

— По-різному. Були такі, що відкрито допомагали харчами, інформацією, машини нам ремонтували. Вони знали, що ми «Правий сектор». Деякі допомагали таємно, боялися. Деякі вороже ставились: «Панаєхалі».

— У вашому батальйоні багато хлопців родом із Донбасу?

— І з Донбасу, і з Криму. У нас узагалі інтернаціональна бригада. Є і росіяни, і білоруси, і татари, є люди з Хорватії, Польщі, Канади...

— А як же стереотип, що націоналісти визнають тільки українське?

— Такі стереотипи ми ще в 90-ті легко спростовували. Почитайте «Перспективи української революції» Степана Бандери. Провідник казав: «На цій землі місця вистачить усім, хто хоче будувати Україну». Наше ставлення до інших національностей побратимське — до тих, хто разом із нами будує Українську державу. Толерантне — до тих, хто живе поруч і не протидіє нашій боротьбі. Вороже — до тих, хто вороже ставиться до ідеї української державності. З нами співпрацюють представники різних народів — євреї, узбеки, казахи, вірмени... Вони воюють за Україну, вони наші побратими.

— Розкажіть про своїх бійців, яких можна назвати героями.

— Один ось, перед вами (пан Віталій кладе руку на плече В’ячеслава, який сидить поруч). Друг Смок закрив собою гранату, щоби хлопців не посікло.

Друг Памір, як у полон потрапив, то «сєпари» хотіли його використати як камікадзе. Сказали, що будуть обмінювати на своїх, посадили в машину і відправили: «Їдь на свій блок-пост». А в машині — активована вибухівка... Так він по дорозі примудрився її деактивувати. Приїхав — передав своїм і машину, і вибухівку.

Друг Тарас та «Бєлий» із Рівного... — пан Віталій замовк і відвернувся. Помовчавши хвилину, продовжив. — Загинули під Іловайськом, прикриваючи хлопців із батальйону «Донбас». Друг Тарас — людина поважного віку. Служив на флоті, підводний диверсант, а загинув у степах Донбасу, захищаючи друзів. Група, яку вони прикривали, встигла відійти.

— Пане Віталію, війна закінчиться, що будете робити потім?

— Для мене вона закінчиться, коли повернемо і Крим, і Донбас.

— А може, хай забирають — нам легше буде?

Пан Віталій прикро дивиться на мене. Донеччина — його рідний край. Я не витримую погляду, опускаю очі.

— Після війни я б зайнявся національною безпекою, — каже Віталій Применко. — Владу, силові структури потрібно очистити від запроданців та корупціонерів і замінити їх людьми, які ризикували життям за державу та за ідею.