Нагадування Мовного майдану 2012 року. (автора.)
У Києві не була давно, з часів останніх революційних подій. Тож iз вокзалу — зразу ж на майдан Незалежності, Грушевського, там уже відновлена бруківка, відремонтований вхід до стадіону, де ще рік тому я знайшла на колоні автографи своїх земляків — конотопців iз 2-ї сотні. Інститутська, де і мені довелося відчути «пахощі» омонівського «терену», — довго видихала. На стовпах ліхтарів та на стовбурах дерев ще залишилися сліди від куль. Може, чиїсь збережені життя? Тоді звідусіль з’їхалися українські патріоти, щоб захистити право вибору цивілізованого шляху розвитку для своєї країни.
Із цікавістю придивляюсь, як зараз у столиці, що змінилось. Згадую, як у 91-му мої колеги просвітяни з тривогою запитували, чи ще майорить прапор біля Київради. Нині кияни святкують День свого міста. В центрі людно, дехто у вишиванці. Гучно, на весь Майдан запрошують відвідати Межигір’я, ніби це найцікавіше місце в столиці, її візитка. Кілька днів тому освячена Стіна пам’яті загиблих в АТО. Не запрошують... На сходах Українського дому проводять заходи для дітей. І знову оголошення, пісні з мультфільмів лунають російською. Трохи далі столики з різними ласощами, сувенірами. Назви їх теж, звичайно, російською. Не втрималась, запитала: «Ви що, з Росії це все привезли?» Не зрозуміли, здивувалися: «Што ви, ми кієвскіє». То я на Арбаті чи в Києві? Картинку доповнював величезний ведмідь, що гордовито походжав біля Монументу Незалежності.
Гуляючи Оболонською набережною, зауважила, що вивіски на кав’ярнях, ресторанах теж переважно російською. Нею ж зі мною спілкувалась наступного дня лікарка державної медичної клініки, де я проходила обстеження, а моя українська її, здавалось, дратувала. То ж і записала в картці, теж російською: «Пацієнтка неадекватно воспрінімаєт мєтодіку». А гроші за непроведене дослідження я заплатила чималі.
Російською зі мною спілкувалися і продавці в магазинах, музейні працівники, незважаючи на мої зауваження, що я розумію українську. До слова, в Росії, як і в інших країнах, іноземці мусять здати екзамен з державної мови. В Україні навіть для вищих посадовців знання української мови не обов’язкове. Законопроект щодо даного питання був провалений у Верховній Раді.
«Буду гаваріть на язикє, котрий вам більше панятний»,— почула від депутата на одному з радіоканалів. Але ж нам, українцям, більш зрозуміла рідна мова, і для нас, на відміну від росіян, російськомовних та інших, які за їхнім висловом, «думают по-русскі» немає у світі іншої країни, крім України, де б ми, за логікою, мусили б мати україномовне середовище. Я ж не зобов’язана знати мову сусідньої держави, то чому ж постійно порушують мої права на отримання інформації мовою моєї держави?
Про любов до України стало модно говорити російською. В одному зі своїх недавніх виступів Президент зазначив, що десь половина бійців АТО російськомовні. Це досить сумна статистика. Чому українським громадянам, що все життя прожили в цій країні, вивчали українську в школі, комфортніше спілкуватися мовою агресора? Щось не знаходжу в історії подібного прикладу. Адже патріотизм проявляється і в тому, щоб знати мову своєї землі, сприяти її розвитку після багатовікового нищення. Чую до болю знайоме: «Да какая разніца, на каком язике?» Мабуть, велика. Бо не видала б Російська імперія кілька десятків указів про заборону української мови, не розстрілювали б у 1918 р. киян за почуте українське слово озвірілі більшовицькі варвари-муравйовці, як і нині вбивають за те ж російські найманці на захоплених східних землях. Росія активно підтримує і розвиває свою мову як у своїй державі, так і за її межами. Далі — діє придумана нашими зажерливими сусідами загарбницька теза: «Гдє рускій язик, там наша земля» і привід для вторгнення — «захист» своїх. В Україні, на жаль, мовними проблемами переймається в основному громадськість.
Певно, знову почую: «У нас двуязичіє, так історіческі сложилось». Та не «сложилось», а «сложилі», десятками років знищуючи українську мову та її носіїв. Як наслідок, тривожні цьогорічні результати ЗНО з української — 23 тисячі випускників узагалі не змогли виконати завдання.
Живемо за сумнозвісним мовним законом Колесніченка — Ківалова. Саме проти нього голодували українські патріоти на Мовному майдані в 2012 році, боронячи рідне слово від знищення. А вже під час кривавих лютневих подій Революції гідності отримав смертельне поранення комендант Мовного майдану Сашко Капінос та втратив руку його активний учасник, сотник 15-ї сотні Андрій Жупник. Чи не наругою над пам’яттю героїв є те, що цей закон, який нищить українську мову, досі діє? Звісно, скасувавши його, слід було негайно прийняти новий, який, перш за все, сприяв би відродженню української мови. І саме відсутність інформації, чіткої роз’яснювальної роботи вміло використала проросійська пропаганда, звинувативши намагання скасувати цей абсолютно недолугий закон причиною подій на Донбасі та Криму.
Мова — духовний стрижень нації, її об’єднуюча основа. Тому й ведеться проти неї неоголошена війна. Боронячи рідну землю від агресора, маємо захистити і нашу мову, без якої існування України як незалежної держави неможливе.
На десятому Київському безпековому форумі, організованому фондом Арсенія Яценюка «Відкрий Україну», молодь поставила запитання різного характеру українському публіцисту, письменнику й журналісту Віталію Портникову. >>
На передовій захищаючи Україну загинув актор Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Шевченка Петро Великий. >>
Відеоролики, які презентують в інформаційному просторі Сновську громаду Чернігівської області, досить видовищні й змістовні, тому можуть сміливо претендувати на статус професійних. >>
Згідно офіційної статистики ООН, щонайменше, 12,1 тисячі цивільних українців загинули від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, ще понад 26,8 тисяч отримали поранення, втім реальні цифри можуть бути набагато більшими. >>
«Ходить гарбуз по городу, питається свого роду...» — цей вірш знайомий кожному українцю змалечку, більшість вважає його народним, інші приписують його авторство Олені Пчілці — матері нашої славної Лесі Українки, а насправді його написав царський генерал Володимир Александров. >>
В справі про напад на військового у Дніпрі охоронець Миколи Тищенка визнав свою провину та погодився свідчити проти народного депутата. Тому суд звільнив Костянтина Цуберу від відбування покарання. >>
