Син не приїхав

Останнім часом звична пасторальність сільської прози виявляється неабияк розведеною або етнографічним глянцем з обов’язковим додатком магічного реалізму, або відвертим кітчем сільськогосподарського зразка. Таким чином, село — це або не люди, або навпаки — піднесені на крутих оборудках типажі з оповідання «Син приїхав» українського класика-шістдесятника — ось яку маємо нині «народну» прозу. І лише роман «Суча дочка» Валентини Мастєрової подекуди врівноважує терези у цій рахманній темі нашого споконвіку красного письменства, якого роки радянських лихоліть все-таки не зробили «червоним».

З одного боку, герої цього роману ніби вимандрували з кращих зразків української літератури згаданого періоду, і лише свята переконаність авторки в тому, що справжні «сільські» стосунки — вони не такі, рятує його від потрапляння в обойму чергової стилізації під шістдесятницьку моду на «українське село». Як на гріх, цей самий згаданий період якнайкраще відображений у романі, коли з села до міста їхали не так охоче, як на чужу цілину, або на пізніший в часі, але не менш нерідний БАМ. Приїхавши додому, ставили платівку з піснями Магомаєва, у той час як у селі грала зовсім інша музика життя. І драми з трагедіями розігрувалися не гірші за міські, чи пак шекспірівські.

Та й яка могла бути в селі музика, окрім жування за столом, що влучно ставало космосом у творах київської школи вже сучасного періоду? «У хаті всі познімали теплий одяг, поскладали на полику біля печі. Тит Феодосійович дістав із кишені куфайки пляшку «Столичної», а Параска Микитівна почала викладати з кошика домашні гостинці».Так само в «Сучій дочці» Валентини Мастєрової життя в селі — це насамперед ферма, ланка і байстрюки, які поповнюють лави радянської армії. І разом із цим — зморені працею батьки, баби-знахарки, чорнороті сусідки. Зокрема батько зневаженої, упослідженої, святої героїні, який «тільки співати любив, і то лише мелодію — не любив Микола слів». А якщо малюють у цій прозі, як загалом у житті, то так само здебільшого чоловіки, яких через це, звісно, вважають неробами, бо коли малює жінка, то зазвичай або в хаті для краси, або на писанках, тобто хоч-не-хоч, а для їжі. «Діду твоєму аби нічого не робити. Він тільки б малював та на Десні ґав ловив», — підтверджують у романі.

У такий спосіб згадану «червону» силу перемагає в радянському селі хтонічна сила народного мистецтва — мовчання, музика без слів, нескінченна чорна праця, мов писання одного з героїв-сімдесятників, «який пише без початку і кінця», як охрестив його Павло Загребельний. Тепер ось тягне свою трагічну ноту, чи пак тихенько мугикає немудрящу сільську пісеньку-приповідку й авторка «Сучої дочки». Молодь у її романі або іде в колгоспні прийми, або вступає до інституту, тікаючи iз села, але зовсім не поголовно, як бачимо. А цілком вибірково, якщо важити за суто людськими почуттями і тихою мораллю у вищезгаданому «космічному» застіллі.

Чи не в тому самому, спитаймося, де радять кохатися чорнобровим, та не з москалями? Утім якимись особливими москалями в долі головної героїні в романі Мастєрової не дуже пахне, і мова наразі про своїх рідних селюків, хіба що відгонить гірким болем зайшла з чужого боку пам’ять про радянську владу, яка, власне, й насадила оцю немудрящу схему, за якою місто iз селом обов’язково мали зійтися. А зійшовшись, обійнятися і перетворитися на одну спільноту з назвою «радянський народ», який не дасть новонародженому байстрюку загубитися у враз зчуженілому світі. В якому, у свою чергу, він ніколи не приїде до рідної матері — лише до сурогатної неньки-батьківщини.

Здається, всі гадали, що образ Катерини давно перетворився на архаїчний штамп iз репертуару етнографічної хроніки століть? Хай там як, але в романі Валентини Мастєрової він лише вкотре вбрався у строкаті шати міського контексту. Залишившись, по суті, таким самим вразливим, діткливим і щемким, наче сумнозвісна «песня на украинском языке» з доробку київського класика. У виконанні, на щастя, аж ніяк не Магомаєва.