Неозброєні і безпечні. Поки що...

У січні цього року Петро Порошенко дав інтрев’ю польському каналу TVN, у якому зазначив, що Росія значно переважає Україну у військовому відношенні. «Ми створили нову армію, яка може стримати терористів, але військовою силою не завершимо цей конфлікт. Росія має мільйон солдатів, має найбільшу та найсильнішу армію у світі, ми не в змозі протистояти їм», — говорив Порошенко. Згодом він дав зброярам України завдання: пробитися у п’ятірку найбільших експортерів продукції оборонно-промислового комплексу. Та чи усвідомлює глава держави, наскільки непросто це зробити? Є й інше питання: навіщо це потрібно в принципі? Якщо заради престижу та іміджевих плюсів — це одна річ. Якщо заради того, щоб дати стимул для розвитку української економіки, то слід зважати на те, що навіть у таких розвинених країнах, як, наприклад, Німеччина, оборонна промисловість має обмежене значення для модернізації економіки. Примітивно кажучи, самою лише «оборонкою» від стагнації не захиститися. Тож тут також українська влада береться за вирішення проблеми дещо не з того боку.

А тепер розглянемо детальніше, що собою представляє українська військова промисловість. Було б перебільшенням казати, що ми — безнадійні аутсайдери. Все-таки у період 2010—2014 рр. Україна посідала дев’яте місце у рейтингу європейських експортерів зброї, маючи 2,7% від загального обороту. Попереду були Італія та Іспанія з 2,9%. Теоретично їх можна було б обігнати, піднявшись на 1-2 сходинки вище. Можливо, оперуючи цими цифрами, Петро Порошенко і висловив сподівання на вихід України у першу п’ятірку. Однак слід враховувати, що на шостому та п’ятому місцях у рейтингу — Британія та Франція з частками у загальному обороті 4,4% та 5,2% відповідно. Обігнати їх буде вельми і вельми проблематично. А якщо вже й зовсім відверто — то просто нереально.

Однак є ще один вагомий нюанс. Оприлюднені дані обмежуються 2014 роком. А це важливий нюанс. Бо якщо для Іспанії чи Британії рік 2014-й, iмовірно, мало чим відрізняється від року 2015-го, то для України різниця є колосальною. За рік війни з Росією Україна відмовилася від російського ринку збуту — не відразу і не без шаленого спротиву, який чинили такому рішенню приватні виробники зброї, але таки відмовилася. 16 червня 2014-го Порошенко дав розпорядження РНБО повністю припинити співпрацю з Росією у військовій галузі. Тобто вже рік як експорт у цю країну припинено.

Це означає, що «Мотор Січ» більше не поставляє Росії двигунів для військових гелікоптерів (теоретично це так, хоча гендиректор «Січі» В’ячеслав Богуслаєв недавно, навпаки, говорив про розширення співпраці з РФ — попри війну, котру він до уваги не бере). Це також означає, що київський завод «Арсенал» не співпрацює з РФ у галузі постачання головок самонаведення до ракет класу «повітря-повітря», «Зоря-Машпроект» не продає Москві газових турбін для військових кораблів, конструкторське бюро «Південне» не обслуговує російських балістичних ракет, а черкаський «Фотоприлад» і харківський «Хартрон» не відправляють за російський кордон устаткування до керування бронетехнікою та авіацією.

Те, що російський ринок збуту втратив для українських виробників пріоритетність, є дуже позитивним чинником — навіть попри фінансові мінуси. Навіть якщо залишити в стороні аморальність торгівлі з ворогом, відмова від російського портфеля замовлень є добрим стимулом для того, щоб роззирнутися довкола в пошуках інших можливостей. Адже будемо відверті: Україна успадкувала від СРСР не тільки частину його ВПК, а й контакти замовників зброї. А це — країни Азії, Африки та Близького Сходу. Європи в цьому переліку нема. А це означає, що нам поки рано думати про серйозну конкуренцію з Британією, Францією та Німеччиною, котрі мають і потужну військову промисловість, і великі ринки збуту.

Отож завдання номер один для України — це вихід на нових партнерів. А за ними полюють не тільки усталені гравці, а й, деякою мірою, нові претенденти на місце під сонцем — такі, наприклад, як Туреччина та Південна Корея, котрі також мають амбіції щодо входження до числа найбільших експортерів зброї. Завдання номер два — навчитися бути надійним партнером, не зриваючи контрактів і не працюючи на власну антирекламу (ідеться про поставки до Іраку та Таїланду танків та бронетранспортерів, котрі мали були виконані протягом 2012—2014 років, але так і не відбулися).

Завдання номер три — впритул зайнятися модернізацією тих зразків техніки, які виставляються на продаж. Адже відсутність новітніх розробок — одна з найбільших лакун українського ВПК. Окремі успіхи в цій сфері є, і фахівці, вочевидь, недарма нахвалюють український бронеавтомобіль «Дозор», який дешевший за світові аналоги. Свою частку компліментів отримує і протитанковий ракетний комплекс «Корсар», що стріляє на ту саму відстань, що й знаменитий американський Javelin. Та попри це, за останні чверть віку Україна дуже мало витрачала на наукове та практичне вдосконалення зразків своєї зброї. Тож цілком очевидно, що можновладцям вартувало почати з оприлюднення конкретної суми, котра закладатиметься в держбюджет на подібні витрати. А вже потім мріяти про нездійсненне.

Щоправда, війна, яку розв’язала Росія, стала у нагоді бодай тим, що тепер потребу у новаціях стимулюють реальні бойові дії, а розробки конструкторів проходять випробування в польових умовах. Перший заступник гендиректора «Укроборонпрому» Сергій Пінькас говорить про те, що після спілкування з людьми, котрі займаються експлуатацією техніки в зоні АТО, до її конструкторської документації вже внесено понад 900 «поправок». Техніка, яка пройде випробування війною, буде більш конкурентоздатною, аніж будь-яка інша, — у цьому є певний плюс, якщо говорити про плюси в даному випадку не є аж надто цинічним.

І, нарешті, про останнє, четверте завдання. В усьому світі існує практика, коли цивільні технології виступають локомотивом для розвитку оборонної промисловості. Ідея, яка народжується в «мирних умовах», згодом отримує застосування у військовій царині. Розпад СРСР перевернув цей принцип iз ніг на голову — саме на колишніх оборонних підприємствах, які втратили своє значення, почали виробляти цивільну продукцію, орієнтуючись на актуальний ринковий попит. Покінчити з подібною практикою — у наших силах, проте це завдання не одного десятиліття.