Майстер-клас зі створення ляльки-мотанки. (автора.)
Один із помітних опішнянських майстрів, котрий належить до учнів знаного гончара Трохима Демченка й чаклує над глиною вже понад 30 років, Олександр Шкурпела демонструє на ярмарку справжні шедеври гончарного мистецтва — вироби великих форм: підсвічники, вази, баранці, куманці, плесканці. Усе традиційне, опішнянське. Відточував майстерність Олександр Петрович на заводі «Художній керамік», а коли той розпався, почав працювати в парі з сином Анатолієм. Вироби, виготовлені на гончарному крузі, оздоблюють ліпленням традиційного опішнянського орнаменту — в результаті від них неможливо відвести очі. А колір їх, пояснює Шкурпела-старший, залежить від того, де виріб стояв у печі. От, скажімо, кришка на супниці з перепадами кольору, як хліб, з одного боку «підпеклася» дужче, а з іншого — менше. Тобто колір виробів батька й сина — то вже фантазія вогню: як останній захоче, так кераміку й «підфарбує».
«Великі речі, як правило, робимо на замовлення, — розповідає Олександр Шкурпела. — Якось, іще коли працював на заводі, одному замовникові захотілося півтораметрових декоративних риб із кераміки для свого басейну. То він зауважив, що його басейн більший, ніж наш завод. Нині крутих замовників значно поменшало, бо всі багаті, як ви знаєте, сидять на валiзах і очікують, яким буде розвиток подій в Україні. А в бідних людей і на комунальні послуги коштів не вистачає, тож їм, на жаль, не до мистецтва».
Цікавлюся цінами. Виявляється, метрова ваза від Шкурпел коштує 7 тисяч гривень, баранець — 3 тисячі, куманець —1,5—2 тисячі. Дорогувато, але вони того варті.
Подружжя опішнян Мар’яна та Віктор Грисенки виготовляють посуд та сувеніри з глини разом. Запитую, який же в них розподіл праці. Виявилося, що пані Мар’яна гончарює й розписує вироби, а чоловік їх випалює, обточує, до того ж привозить глину. Їхня «фішка» в тому, що свої вироби вони покривають поливою тільки ізсередини. А зверху Мар’яна Грисенко розписує їх емалевими фарбами. Це нелегко, бо емаль має таку властивість, як текучість. Тож, аби зберегти візерунок, потрібно спіймати момент, доки вона не розтеклась, і — в піч! А посуд із червоної глини подружжя приноровилося покривати спеціальним бальзамом, виготовленим за стародавнім рецептом на основі льняного масла, бджолиного воску й крапельки живиці. Такий бальзам має водовідштовхувальну дію, тож просочений ним посуд не лише не протікає, а й не вбирає запахів, на ньому не залишається жирних плям, і до того ж він не боїться впливу температур — можна ставити хоч до духовки.
Диво з див: на ярмарку представили свої творіння так багато майстрів, проте, здавалося, вони зовсім не складали одне одному конкуренції, бо в кожного з них свій почерк, а вироби по-своєму унікальні.
Майстриня з Трипілля, що на Київщині, Жанна Россипчук зізналася: навіть не очікувала, мовляв, що в Опішні гончарство так леліють. Пані Жанна володіє унікальною авторською технікою плетіння з глини, що народилася у прадавньому Трипіллі і знайшла відображення у трипільській джгутиковій кераміці. Трипільці, виявляється, виготовляли посуд без гончарного круга, лише роблячи з глини джгутики. Тож і пані Жанна спершу бавилася цією технікою, а потім усерйоз захопилася. У неї, так би мовити, сучасна версія прадавньої техніки. Із гончарним кругом майстриня також працює, стверджуючи, що при цьому просто відпочиває, бо плетіння з глини — насправді дуже складна річ. Цікаво, що мисткиня не використовує якоїсь однієї глини, а змішує привезену з різних місцевостей. На кожному клапті землі, запевняє, глина унікальна за своїми властивостями, відрізняється не лише за кольором, а й за пластичністю, жирністю й, окрім усього, має свою енергетику. Удома в пані Жанни, до речі, ціла колекція різних глин — вона привозить їх звідусіль, де буває. Цьогоріч навідала Індію й Непал, то навіть звідти доправила в рюкзаку кілька кілограмів. Із глини майстриня скочує джгутики й потім уже викладає малюнок. Причому ніколи не придумує й не малює його заздалегідь — запевняє, що він складається у процесі роботи. І щоразу виходить неповторним, повторюються лише окремі символи (наприклад, спіраль — символ безкінечності, перехрещені лінії, що слугують оберегом: чим більше таких ліній, тим потужніший захист). Технологічні складнощі існують не лише під час виготовлення речі, а й під час сушіння (воно має бути коректним, інакше можуть піти тріщини) та випалювання (не можна зловживати високою температурою й після першого сеансу випалювання річ потрібно обробити домашнім молоком). На те, щоб завершити, скажімо, плетену з глини корзину, Жанна Россипчук, як правило, витрачає день. А коштує така дуже оригінальна річ не багато й не мало — 450 гривень.
До речі, спочатку це ремесло було для жінки просто хобі, а потім воно переважило — у пані Жанни через це все життя змінилося.
«Свого часу я займалася бізнесом, — пригадує вона, — але потім він став мені нецікавим, бо це геть різні енергії. Тут ти працюєш із живою матерією — і тобі відкривається розуміння Всесвіту, людей. Таким чином, я покинула бізнес та стала займатися тільки керамікою — і щаслива з того. Звісно, такого доходу, як бізнес, моє нинішнє заняття не дає, проте й це стало другорядним».
Дуже помітний козак із вусами Віктор Комаревцев, котрий свого часу був інженером на опішнянському заводі «Художній керамік», разом із сином Валерієм продавав дитячі іграшки — свистунці. Але то були не просто свистунці, а справжні витвори мистецтва!
«У нас родинний бізнес, — посміхається пан Віктор у вуса, — працюємо не тільки я з сином, а й невістка, онуки. Ми цим живемо. Звісно, купівельна спроможність наших людей нині упала, тож велику річ не кожен може собі дозволити. От ми й перейшли на мініатюри. Це, так би мовити, наші опішнянські «неске». Ми переспівуємо роботи наших визнаних митців — словом, виготовляємо такі свистунці, щоб дитина запам’ятала їх на все життя!».
І справді, такі речі навіть дорослому, раз побачивши, важко забути. А от майстер із Решетилівки Іван Деркач здивував мене декоративними рибами, які можуть стати окрасою інтер’єру. Виявляється, в Японії такі риби висять на стіні чи не в кожній домівці, оскільки є символом багатства, благополуччя, стабільності. У пана Івана ж риби ще й олюднені, бо, згідно з його уявленням, як усе живе, повинні мати своє лице. А щоб прикрасити декоративних риб, сову, дракона орнаментом, самобутній майстер використав техніку штампування, запозичивши, в основному, елементи української вишивки. Говорить, це невипадково, адже Решетилівка — край вишиванок та гобеленів. Роботи майстра вже виставляли в Польщі, Італії, Німеччині і навіть у США — скрізь вони викликають непідробну цікавість у поціновувачів кераміки.
А для тих, хто обожнює чорну кераміку, думаю, справжнім відкриттям стали вироби Сергія Івашківа, котрий приїхав із міста Червонограда Львівської області. Чорнодимну кераміку, як «просвітив» мене пан Сергій, на Львівщині ще називають говорецькою — за назвою села, де зберегли стародавню технологію її виготовлення. Не подумайте, що під час виготовлення цієї кераміки використовують чорну фарбу. Зовсім ні. Випалюючи її в печі при температурі 1000 градусів, саму піч засипають зверху землею, щоб узагалі не було доступу повітря. У такий спосіб дрова не горять, а тліють. Як наслідок, глина у виробах через пори задимлюється і стає чорною, а забиті пори, окрім усього, не пропускають рідини. Як-то кажуть, усе геніальне — просте.
Найстаршим із майстрів, котрі представили власні роботи на мистецькому ярмарку, був один із патріархів гончарної справи в Опішні — 85-річний Микола Пошивайло, який, незважаючи на поважний вік, і досі народжує із глини козаків-вершників, баринь, свистунці, а також посуд, який сам же й розписує своїми улюбленими декоративними півнями та рибами. Стверджує, що це ремесло додає йому сил.
А от наймолодшим гончарем, котрий працює самостійно, згідно з моїми спостереженнями, виявився 28-річний Євген Євтушенко. Молодий чоловік родом із Полтави, проте проживає разом із сім’єю в селі Терещенки, що в Котелевському районі. Там, пояснює, придбали будинок — у місті ж його нині не купиш. Хоч і в сільської садиби, за словами Євгена, багато плюсів: дитина бігає босоніж по траві, а для гончарної майстерні достатньо місця. В основному, він виготовляє традиційний посуд українців — такий, яким він був у наших предків. Хіба що трохи його видозмінює: скажімо, до класичних керамічних слоїків чи друшляка, отвори в якому зроблені вручну свердлом, для більшої зручності додає ручки. Розписує посуд ритуванням. А різнокольорових відтінків надає йому горно — фарб молодий гончар не використовує зовсім.
— Якщо себе дещо похвалити, то я стараюся виготовляти такий посуд, який був би абсолютно практичним, — зауважує Євген. — Намагаюся брати найкраще зі старовинних форм, бо вважаю, що вони близькі нам на генетичному рівні. Мені не подобається, коли люди кажуть: от, мовляв, куплю річ і поставлю на поличку, щоб милуватися нею. Я хочу, аби мій виріб брали й користувалися ним.
Не лише поярмаркувати чи й просто помилуватися диво-творами гончарів, різьбярів, майстрів вишивання, лозоплетіння, народної ляльки-мотанки, живопису тощо можна було в останні червневі дні в Опішні, а й самому сісти за гончарний круг та погончарювати. Або ж навідатися на фестиваль боді-арту, де молоді художники розмальовували тіло нашими національними орнаментами — знаками, які нагадують, що ми — українці. А ще можна було поспостерігати за роботою ковалів, котрі зібралися на іншому кінці двору Центру розвитку духовної культури на свій національний фестиваль «Вакула-фест». Коваль із 10-річним стажем Сергій Місько з Комсомольська, котрий привіз із собою металевого дракона із трояндою в зубах, зізнався, що дружині дарує тільки троянди, викувані з металу. А загалом полюбляє виготовляти анімалістичні роботи, їх замовляють для саду чи подвір’я. А от коваль із Сум Едуард Науменко приготував подарунок для Путіна — іменну лопату. Для чого — здогадайтеся самі.
«Свого часу, за президентства Януковича, я викував хрест і забив на клумбі перед входом до нашої міської ради. Його наступного ж дня прибрали, але, як бачите, Януковича та його братії в Україні не стало. Тож, думаю, і цей мій подарунок виявиться пророчим: так само не стане й Путіна та єдиної Росії», — висловлює побажання коваль із Сум.
Поглянути, як переливаються різними кольорами хвилі справжньої «тюльпанової веселки», люди приїжджають не тільки з Миколаєва, а й з інших міст України. На своїх п’яти сотках присадибної ділянки Інна Токарєва примудрилася розмістити більш як сто різних сортів тюльпанів. >>
У затишному куточку Миргорода, що на Полтавщині, — містечку майстрів на березі річки — відбувся ІІ всеукраїнський фестиваль ножових майстрів. Меценатський фестиваль, що не переслідує комерційної мети, а знайомить із забутим справжнім чоловічим ремеслом — ковальством, яке дає й задоволення, й можливість годувати сім’ю, був задуманий відомим ковалем-зброярем із села Трудолюб, що неподалік від Миргорода, Петром Федорякою та керівником громадської організації «Місто майстрів» Володимиром Гарячкіним. Уперше такий фестиваль вони провели два роки тому. >>
63-річний Володимир Марковський проходить крізь вогонь і не горить, танцює на битому склі й при цьому не має на ногах жодного порізу. А ще я бачила, як він лежав на склі, на нього ж поклали бетонну плиту й потім розбили її кувалдою. Після цієї процедури пан Володимир устав, ніби нічого й не було. >>
Тернопільський астролог, космопсихолог та народознавець Іван Круп’як відомий далеко за межами Тернополя, області й навіть України. Звідусіль звертаються до нього за прогнозами і порадами, а тернополяни вже й не уявляють собі місцеву пресу та телебачення без гороскопів, що їх традиційно складає пан Іван щотижня для представників усіх знаків Зодіаку. >>
