Незалежний господар — ворог диктатури

— Пане Віталію, цьогоріч фермери святкують 25-річчя відродження свого руху. Скажіть, яке місце зараз фермери посідають у сільському господарстві, чи є у них конфлікт з агрохолдингами?

— У нас доволі складна структура аграрного виробництва. Часто доводиться чути про олігархізацію наших земель. Частково така проблема є. Однак великі агрохолдинги, а їх близько сотні, обробляють усього 13% земель сільськогосподарського призначення. Ще 17% обробляють фермерські господарства. А решту — індивідуальні господарства, які навіть фермерами себе не вважають. Об’їздивши всю країну з аграрними форумами, я не побачив ворожнечі між аграріями. Так, у них є певні розбіжності в поглядах, однак вони некритичні, адже у всіх аграріїв однакові проблеми. Кожен із видів господарювання сьогодні важливий для держави, великі латифундії переважно генерують експорт, приносячи в країну валютну виручку. Тоді як 62% продукції сільського виробництва дають саме невеликі господарства.

— Із середини 90-х років засновано лише сім тисяч нових господарств. Чому фермерство розвивається настільки повільно?

— Фермери працювали в дуже складних умовах. У 90-ті вони сплачували 21 вид податків. У 1995 році 89% відсотків фермерських підприємств були збитковими. Для цього були економічні та ідеологічні причини. Попри здобуття Незалежності, система, яку українцям вкорінювали 70 років, опиралася новим формам господарювання.

Демократичні сили не мали єдиного бачення розвитку аграрного сектору. Колишні партійні функціонери активно заважали становленню приватних форм господарювання. Фермерів називали «куркулями», «хижаками», «ворогами простої людини». За часи радянської окупації пропаганда міцно вбила в суспільну свідомість, що «куркуль» — це ворог. І цілі покоління зростали з цими установками.

Люди забули, що «куркуль» — це насправді господар, який заробив свої статки важкою працею. Радянській системі було вкрай важливо, щоб люди це забули. Адже незалежний господар завжди був ворогом диктатури, бо він мав економічну свободу, а вона передбачає прагнення політичної свободи. Власне, для того, щоб зрозуміти, чому система настільки боялась заможних селян, варто згадати історію.

Робота на землі закладена в самих генах українців. У ті короткі періоди історії нашої держави, коли селяни дійсно ставали вільними, вони швидко набирали економічної ваги. На початку 20-х років XX століття в Україні був сформований середній клас, якому залишався крок, аби почати розбудову демократичної держави. Цим шляхом ішли більшість розвинених країн. У США, Франції, Великобританії, Польщі, Німеччині тощо основи демократії заклали саме аграрно-селянські рухи, які формувалися спочатку задля захисту своїх інтересів, а потім утворювали політичні партії, які стали основами політичних систем.

— Чому ж це не вдалося зробити?

— Головну роль відіграла роз’єднаність. Завдяки аграрним реформам початку XX століття до 1916 року в Україні було утворено 440 тисяч хуторів, це 14% селянських дворів. Це і були в класичному розумінні фермери. У цей час в Україні почали активно розвиватись збутові кооперативи. У 1913 році на Київщині їх було вже 900, на Поділлі — 600.

На Полтавщині та Чернігівщині значну роль відігравали земства. Зокрема, вони виписували сільськогосподарські машини, передаючи їх у тимчасове користування селянам. Земства будували елеватори, організовували збут збіжжя за кордон. За кілька років селяни з Буковини та Бессарабії стали основними постачальниками риби, м’яса та борошняної продукції до Відня та інших міст Західної Європи. Спочатку вони возили возами, а далі вийшли на той рівень, що відправляли все великими вагонами. Частка України в експорті Російської імперії у 1913 році становила 25%.

Водночас не була вирішена соціальна складова. Демографічний бум кінця ХІХ ст. призвів до перенаселення сільської місцевості. І реформа, розв’язавши руки більш ініціативним, заможним селянам, паралельно погіршила становище бідняків. Ціни на землю були високими, з невеликих наділів прогодувати сім’ю було складно, оплата праці на селі була досить низькою. Бідняки доволі легко піддавалися агітації соціалістів, які закликали їх до страйків та заворушень.

— Тобто селяни підтримали більшовиків?

— Не зовсім. Однак невирішене земельне питання стало однією з причин краху національно-визвольного руху в 1917—1920 роках. У політичних партій, які існували на той час, не було єдиного бачення його вирішення. Рішення часто були популістськими, які зводилися до «відібрати і поділити». Такі «прості рішення» провокували конфлікти між великими землевласниками і бідними малоземельними селянами. Єдина політична сила, яка пропонувала цивілізовану аграрну реформу, була утворена у 1917 році — Українська демократична хліборобська партія — пропонувала встановити максимальне обмеження на землю, яка могла перебувати у власності одного господаря. Решту землі мали викупити і розподілити між малоземельними селянами. Однак ця політична сила не була при владі. Саме роз’єднаність стала однією з головних причин того, що Україна тоді програла війну за незалежність.

Радянська ж влада взагалі сприймала незалежного селянина як зло. Міських робітників відправляли в «хрестові походи» в село по хліб. Селяни піднімали повстання. Пізніше влада назве ці повстання «куркульськими», а опір селян — «бандитизмом». Власне, куркулями в цей час називали заможних селян, які не підтримували радянську владу. Тобто це з самого початку був термін політичний. Наслідком політики «воєнного комунізму», коли у селян просто відбирали харчі, став голод 1921—22 років.

Пізніше був короткий період нової економічної політики, яка базувалася на розвитку економіки на основі приватної власності. За два роки селяни відновили виробництво. У 1927 році Сталін оголосив індустріалізацію всієї держави, поставивши завдання за 5 років збільшити економіку на 32 %. Ресурсом для індустріалізації був той самий селянин з його приватною справою, з тією складовою економіки, яку він створив під час періоду НЕПу. Тому оголосили програму колективізації. Тільки в перші 6 місяців колективізації 400 тисяч сімей з південного сходу України вивезли до Сибіру. Потім було організовано штучний Голодомор, унаслідок якого, за різними даними, загинуло до 6 млн. осіб, переважно сільського населення. Це було фізичне винищення господарів. І фактично до 2000-х років відчуття приватної власності, приватної справи у селян не було.

— Чому саме 2000-ні вважаються відліком активного розвитку сільського господарства?

— У 2000-х роках пройшов перший етап земельної реформи. До речі, це був єдиний час, коли Аграрна партія України була представлена в парламенті, мала свою фракцію. Власне, самі аграрії розробляли реформу. Ми були націлені на вступ до Світової організації торгівлі. Ми робили кроки, які могли, в межах обмежень СОТ. Фактично потрібно було без прямої дотації аграрного виробництва дати йому можливість розвиватися.

Був упроваджений фіксований сільськогосподарський податок і спеціальний режим ПДВ. Ця система впроваджувалася дуже виважено. У трьох регіонах країни протягом року тестували цю систему. І тільки після оцінки впливу на місцеві, обласні та державний бюджети було прийнято рішення запускати такі стимули. Це стало основою стабільного зростання галузі протягом десятиліття.

Але у фермерів не було достатньо оборотних коштів, щоб обробляти землю. Земля пустувала — тоді і прийшли агрохолдинги і почали працювати на ній. У цей час у фермерів не було власної лобістської сили для спрямування політики держави на підтримку фермерства.

Водночас агросектор став основою економіки. АПК разом із переробкою забезпечує третину ВВП. Дає найбільше валютних надходжень. Минулого року вони становили 17 млрд. доларів. Фактично кожен третій долар, який заходить у країну, зароблений у сільському господарстві.

— Чому ж тоді село залишається бідним?

— Розвиток аграрного сектору потрібно розглядати в комплексі з розвитком сільських територій. Це уже мистецтво політиків створити такі умови, аби забезпечити людям умови для нормальної праці. Сучасні технології пішли далеко вперед. Одна людина може обробляти десятки, а то й сотні гектарів, засіяних зерновими. Щоб забезпечити людей роботою, потрібен комплексний підхід у кількох напрямах.

По-перше, розвивати ті напрями, які задіюють багатьох людей, приміром, садівництво, овочівництво, квітникарство. Поки працювала програма державної підтримки розвитку виноградарства, садівництва і хмелярства, яку запустили в 1999 році, було закладено 50 тисяч гектарів плодово-ягідних насаджень, збудовано 17 фруктосховищ. За п’ять років імпорт плодів зменшився втричі. Постійну роботу в садівництві отримали 80 тисяч осіб та ще 300 тисяч у суміжних галузях — розсадники, проектні групи, транспорт, виробництво дроту, засобів захисту, добрив, тари тощо. Однак уже два роки як зупинилось фінансування цієї програми. Садівництво — це дуже довгі інвестиції, і мало яке господарство здатне вкладати гроші, без державної підтримки.

По-друге, нам потрібно відновити кооперативи. Лише так можна доставити продукцію, яку виробляють дрібні господарства, до міських жителів за прийнятними цінами. Це дасть змогу розвиватись дрібним фермерам. Так працюють більшість європейських держав. Також ми маємо запустити переробку. У нас фактично знищена тваринницька галузь, а внутрішній ринок не насичений — це треба відновлювати. А яким чином можна відновлювати? Аби тваринництво приносило доходи — потрібно використовувати сучасні технології. А це великі гроші. Потрібні довгі кредити. Банки підвищили облікову ставку до 30 %. Який аграрій зможе потягнути такий кредит, тим більше під будівництво?

Усі ці питання не вирішуються за один день. Тут потрібна планомірна робота. Потрібна стратегія розвитку держави. Потрібні прозорі правила гри, стабільне законодавство і незмінне оподаткування. Це дозволить залучити інвестиції, як внутрішні, так і зовнішні. Однак, аби це стало реальністю, політична система має працювати стабільно, а не змінювати вектор розвитку країни після кожних виборів. У центрі політичної системи повинно бути кілька структурних партій, які працюватимуть на багато років уперед і гарантуватимуть втілення стратегії розвитку держави.

Ми, власне, і почали розбудову такої партії, вибудуваної знизу до верху. Ми об’їздили всі регіони. Провели 34 регіональні форуми. Майже в усіх областях провели звітно-виборчі конференції. І вже почали працювати. У восьми обласних радах ми створили або аграрні фракції, або аграрні групи, які вже не дадуть провести необдуману адміністративну реформу. І зараз дуже важливо, аби люди зрозуміли, що саме від них залежить, як і куди буде рухатись країна.