Не дивно, що прозу цього автора називають герметичною, бо лише у ній, скупуватій на сюжетні прикраси, буває вільно. Збірка «Механічне яйце» має в основі готичні новели українського автора з цілком класичним сюжетом у стилі зомбі-хорору, але з лагідним флешбеком у старосвітські часи. Саме в ту хрестоматійну епоху про божевілля, живих мерців і закоханих відьом писали класики нашої літератури, і їхні твори вважалися популярним салонним чтивом.
Серед героїв «Механічного яйця» — гробарі, трунарі та міліціонери з тромбозом, нагупаним під час параду на Червоній площі. А ще ж коти, споконвічні супутники чаклунів, і то не лише писемного слова, хробаки, яким «світ вціляє в очі, ніби крізь проріз лицарського шолома — від іржавого цвяшка до чорного жука в пилюзі», і чомусь китайці, які «пахнуть трупом». Ну і, звичайно, мертві панночки, які спокушають сучасного Хому Брута, засилаючи до нього квартирні комісії і маючи замість серця «недосяжний холод внутрішнього супокою».
Дія у новелах відбувається або в неіснуючих уже давно будинках, або в закинутих робочих каптерках, або у «порожній квартирці, ніби в могильнику», при цьому на околі мертвотного міста обов’язково височить «гора з тисяч розрізненних пар взуття», як в однойменній оповідці автора. При цьому скрізь у цій прозі зустрічається чимало філософських максим, що межують із сільським фольклором. Наприклад, зійшовшись із жінкою, як вважає герой однієї з новел Назаренка, доведеться «жити у вічній метафорі, не спілкуючись зі світом віч-на-віч», бо жінка єднає героїв з людьми, а не з водою, сама намагаючись стати річкою. Що ж до решти концептів, то вони тут так само невтішні, оскільки «кожна людина чимось схожа на будівлю, яку споруджує природа, а потім ніби покидає напризволяще, і кожен мусить добудовувати себе сам». Іноді з того виходить війна палацам, але миру в халупах точно не виходить, бо всі зайняті бойовими діями, чи пак вичавлюванням із себе раба.
Загалом декадентська поетика Володимира Назаренка на пару з похмурою стилістикою новел його збірки неабияк сприяють історико-літературний плутанині, коли не знаєш, у якому з часів герої займаються розбудовою самих себе. Можливо, це й комплімент «механічній» прозі автора, яка повертає нас до витоків жанру, але для бадьорого ритму нинішньої мультикультурної епохи — доволі сумнівний.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
