Бойовий страус

Ми вже публікували матеріал про 44-річного художника з Полтави Валерія Боняківського, котрий загинув, захищаючи Донецький аеропорт, під час одного з обстрілів. Його мати — 69-річна Марія Карпівна — під час нашої першої зустрічі розповіла про те, що Валерій, котрий дуже любив тварин (на його картинах — вовки, коні, мов живі), навіть у зоні АТО опікувався псом, що вижив після сепаратистських тортур — об нього нелюди гасили недопалки. А от про ще одного синового підопічного — страуса ему — чомусь не згадала. Тож історія, пов’язана з ним, спливла пізніше.

«Із тих місць на сході України люди втікають від війни, кидаючи господарство, живність. Тож якось син підібрав неприкаяного страуса і став ним опікуватися. Птах там ходив на волі й нікуди не втікав — навпаки, тримався військової бази, адже бійці його підгодовували. Валерій розповідав: якщо, повертаючись із бойового завдання, вони з хлопцями бачили садок, то неодмінно запасалися яблуками, грушами для страуса. А ще той полюбляв кавуни. Якщо хтось із бійців їх їв і забував пригостити птаха, він миттю виправляв таку несправедливість, — пригадує тепер Марія Карпівна нові подробиці перебування сина в зоні бойових дій. — Іще влітку минулого року Валера умовляв мене: «Забери страуса. Я тобі його навіть доставлю». А я йому: «І що з ним робитиму? Куди його подіну?»

А коли минув якийсь час після загибелі сина і Марія Карпівна вже могла думати й про щось інше, вона згадала про страуса й про те, що Валерій просив його забрати із зони бойових дій. Тоді вона ще навіть не уявляла, де можна прилаштувати птаха в Полтаві, тож поділилася проблемою з приятелькою Світланою Олійник, а та порадила звернутися до Полтавського обласного еколого-натуралістичного центру учнівської молоді.

— Зателефонувавши директору цього центру, я почала крізь сльози благати, щоб він узяв страуса, який уцілів у зоні АТО, на відміну від мого сина, котрий ним опікувався, — продовжує розповідь моя співрозмовниця. — Я так боялася, аби директор мені не відмовив, що, як тільки той замовкав, починала на нього тиснути. Він запитав, скільки потрібно заплатити. «Ніскільки, — зраділа я. — Лишень збережіть птаха». — «А де він зараз?» — поцікавився директор. Кажу: «У зоні АТО. Але вам його привезуть у неділю — тільки візьміть». Директор пообіцяв зателефонувати через хвилину, і я чекала його дзвінка, сидячи мов на голках. «За страусом доглядатиме Марія Юріївна, — прозвучав через хвилину голос директора на іншому кінці дроту. — Вона й зустріне птаха в неділю». Та коли я також прийшла до еколого-натуралістичного центру в неділю, аби зустріти страуса, на мій подив, його чекали і директор, і працівники — усім було цікаво поглянути на нового підопічного.

— А як же його довезли? — не втримуюся від цікавості.

— Я добре знайома з одним із волонтерів Дмитром Чікуровим, котрий часто возить гуманітарну допомогу в зону АТО. Як і раніше, коли син був живим, допомагаю бійцям, з якими він воював. Останнього разу передала чергову партію бронежилетів та взуття, які закупила власниця художнього салону «Арта» Юлія Петушинська, до того ж, разом зі знайомими жіночками ми знов напекли пиріжків, Світлана Олійник з подругою принесли печива й цукерок, іще одна полтавка — кожух — коротко кажучи, усе це повантажили в мікроавтобус. На прощання я передала Дмитру записку: «Привезеш страуса». Як ви зрозуміли, чоловік віз допомогу на ту військову базу, де до загибелі перебував і син. Я ж із бійцями домовилася, що вони допоможуть повантажити птаха до автомобіля. У суботу ввечері Дмитро повідомив мені по телефону, що вже прибув на місце. Не витерпіла — телефоную йому о 8-й ранку наступного дня: «Ти вже виїхав?». А він: «Уже майже до Дніпропетровської області добрався». — «А птах де?» — допитуюся. «Везу, он постукує». Коли привіз страуса, я поцікавилася, як же його повантажили. «Та там такі «специ», — посміхнувся Дмитро. — Один боєць узяв його за шию і, попросивши: «Федю, ходімо», підвів до автівки, а другий — іззаду підсадив». Питаю, а як через блокпости проїхали. «На якихось із них було про все домовлено, — одказав Дмитро. — А на одному — тільки-но відчинили двері автомобіля й відразу ж зачинили. «Такий вантаж не так часто можна побачити», — розсміялися». Коли страус ступив на територію еколого-натуралістичного центру, його працівники раділи, як діти. А коли я побачила птаха, у мене виникло якесь незбагненне відчуття незримого зв’язку із сином. Було таке враження, неначе я з ним побачилася, — розчулено каже жінка. — Уперше за останній час я відчула в душі мир і спокій.

Наступного дня прийшли провідати страуса доньки Валерія Боняківського, привели і його дворічного онука Максима. Бо найстарша донька — 24-річна Катерина, котра їздила забирати тіло батька на місце дислокації його батальйону і бачила там страуса, розповіла, що птах дуже ручний, дружній до людей, тож його нема чого боятися. Втім Марія Карпівна знала про це іще з розповідей сина.

«Валера просив прилаштувати птаха, тож я рада, що його прохання виконала, — зізнається вона. — І дуже задоволена, що страус потрапив у добрі руки. Син і його бійці звали його Федею. Та я попросила перейменувати на Кабула (це позивний Валерія). Дмитро Чікуров привіз із зони АТО і прапор, на якому бійці зробили жартівливий надпис: «Підрозділ бойового страуса» й поставили свої підписи. Пожартували: це, мовляв, документ на страуса. Цей прапор зберігаю вдома, він мені гріє душу».

Завідувач відділу сільського господарства еколого-натуралістичного центру учнівської молоді Марія Валюх, котра тепер опікується новим годованцем, уточнила: якщо раніше цих птахів відносили до страусів, то, за новою класифікацією, це плоскогрудий птах ему. Відрізняються ці види тим, що в африканського страуса — два пальці, а в австралійського ему — три.

«Та головне — усе так збіглося. Річ у тім, що в нас живуть дві самки ему. Тож про те, що до нашого центру ось таким дивним чином потрапить самець ему, ми навіть мріяти не могли, — не приховує радості Марія Валюх. — Тепер у нас буде сім’я ему, і дасть Бог, дочекаємося потомства».

Страус ему має нині вольєр і навіть власну спальню. Спочатку його тримали ізольовано — витримували карантин. Хоч птах, стверджує Марія Юріївна, цілком здоровий, має непоганий апетит. І якщо в зоні АТО бійці годували його чим доведеться, то зараз нового вихованця перевели на більш звичний для птахів зерновий корм, у який додають вітаміни. Кабул уже навіть перебирає харчами, найбільше полюбляє ласувати солоденьким — переважно яблуками та морквою, бере шматочки їх прямо з рук. Птах дуже допитливий, виглядає з вольєра — йому все цікаво: хто прийшов, що діється довкола. До того ж — зовсім не агресивний, завжди охочий до спілкування з людьми.

На запитання, скільки йому може бути років, Марія Валюх відповідає, що встановити вік птаха складно.

«Хоч у нього вже спостерігаються прояви статевої зрілості (а вона настає у представників цього виду приблизно в півтора року), самці в цей період видають чудернацькі звуки — хрюкають, як порося. Ось чуєте? Самки ему несуть яйця зеленого кольору, а висиджує їх самець, — «просвітлює» нас Марія Юріївна. — Тож Кабул — дуже цікавий для нас екземпляр. Будемо спостерігати за ним, вивчати його поведінку».

Тепер в еколого-натуралістичному центрі поряд із вольєром самок ему будуватимуть іще один — для Кабула, аби майбутні члени сімейства мали можливість ближче познайомитися, звикнути одне до одного — і тільки потім їх зведуть. Ось побачите: не встигнемо й озирнутися, як з’являться на світ пташенята ему. Думаю, це буде добрий знак, що все повертається на круги своя. Життя продовжується...