Екстремальне задоволення

51-річний військовий пенсіонер із Пирятина Ігор Стригуновський повернувся з Непалу. Пан Ігор — альпініст із невеликим стажем: почав підкорювати вершини всього три роки тому. Зізнається, що альпінізм для нього не самоціль — просто, вийшовши на пенсію, чоловік нарешті має можливість реалізувати непереборне бажання побачити світ, у якому стільки всього цікавого. До того ж йому імпонує активний спосіб життя. От і поєднує цікаве з корисним.

Щоб потрапити до Непалу, пан Ігор збирав кошти цілий рік. А витратив — за місяць. Саме стільки часу пішло на сходження на гору Еверест і вниз. Прилетівши літаком до столиці Катманду, спершу оформив у представництві місцевої влади всі дозволи на сходження на Еверест — там існує така обов’язкова процедура. Далі 20 годин їхав автобусом у горах. А потім цілих 16 днів мандрував Гімалайським хребтом: щоб дійти, пояснює, до Евересту, потрібно здолати зо два десятки інших гір. Тож щодня пан Ігор підкорював по 2-3 вершини або ж обходив їх. При цьому ще й ніс рюкзак вагою 18 кілограмів, у якому були і пухова куртка, і спальний мішок (чим вище він піднімався, тим холодніше ставало), і навіть прапори України та Пирятинщини. Ішов чоловік сам по собі, маючи на руках приблизний маршрут. Економив, зізнається на всьому. На ніч зупинявся в гірських поселеннях, спав у приміщеннях, схожих на бараки. Харчувався в основному рисом і картоплею — там із харчів, говорить, більше, вважай, нічого й немає. Спілкувався з аборигенами жестами або ж англійською. Із українців за увесь час зустрів лише двох — чоловіка й жінку з Вінниччини. Хоч там, у горах, пояснює, — сотні маршрутів, тож зустрітися важко.

— Кажуть, для альпіністів зійти на Еверест — усе одно, що звання академіка одержати.

— Так і є. Та мені хотілося хоча б подивитися на вершину. Ставив за мету піднятися до базового табору на висоту 5,5 кілометра — і досяг цього. На висоті, яку підкорив, встановив прапори України та Пирятинщини, — розповідає любитель далеких мандрів із Пирятина. — А щоб мати змогу піднятися вище, потрібні великі фінансові вливання — такі сходження, як правило, відбуваються за підтримки крутих спонсорів чи організацій. Великі кошти потрібні на провідників, спорядження, кисневі балони, намети тощо. Тож я реально дивлюся на речі, до того ж рахуюся зі своїм віком. Тому, як правило, обираю гори не вище шести кілометрів.

Минулоріч Ігор Стригуновський зійшов на найвищу вершину Кавказького хребта Ельбрус, подолавши висоту 5 642 метри, — причому вже вдруге. Ця гора, каже, також важка для сходження, входить до сімки найвищих вершин світу. Хоч найстрашнішою вважається Чогора (К2) — недаремно її називають горою-вбивцею.

Та пан Ігор — везуча людина: йому щастить як на унікальні місця, так і на людей. От і з Непалу встиг повернутися за 5 днів до страшного землетрусу. Бачив по телебаченню, що ті гірські поселення, у яких він побував, тепер зруйновані. Шкода, говорить, людей. Вони бідні, проте дуже добрі, привітні. У них немає, як у нас, пристрасті до накопичення речей. Натомість вони більше розуміють, що справжня цінність — життя.

«Що мені дає альпінізм? — перепитує пан Ігор. — Бачите, одні люди пропивають гроші, інші накопичують, я ж вкладаю кошти ось таким чином. Це приносить мені найбільше задоволення».

А на запитання, якою буде його наступна гора, Ігор Стригуновський відповідає: «Думаю, це буде не гора. Хочеться побачити озеро Байкал, а ще — подолати кілька кілометрів пустелі...»