Драні колготки соцреалізму

У збірці новел і мініатюр «Кат», присвяченій, здавалося, архаїчним темам творчості, вихованню, пам’яті про минуле, — чимало текстів на злобу дня. Авторці завжди вдавалося промовляти про високі істини з низького старту обивательських істин. Скажімо, майже половина її нової книжки — про творчу кухню сучасного письменника, зокрема про конкурси, з чиїх премій декому таки непогано вдається жити. Утім, чи гідна це справа? Наприклад, як написати роман на літературний конкурс «Києве мій, о Боже...» або як отримати премію «Українське буйноцвіття» за збірку новел «Русалки на балконі»? Чесно кажучи, не дуже легко, а часом навіть до ганебного складно. Герої-автори розкладають пасьянси на комп’ютері, слухають музику і читають себе, любого, брешучи організаторам, що вже завершують писання, хоча в тексті, як-то кажуть, кінь не валявся.

І недаремно наступна оповідка у збірці називається «Сміття з хати», в якій її герой описав уже не громадське, а своє власне життя. Яке, звісно, торкається не лише його «інтелектуальної» власності. Тож наразі йдеться про владу тексту, силу тексту чи навіть безсилля через текст. Точніше, через неможливість його створити. Про це у новій книжці Кононенко теж чимало: творча криза, і як з нею боротися.

Далі ще гірше, і в наступних новелах текст достоту вбиває оповідача, і то не лише тоді, коли дружина вимагає від чоловіка грошей на сина з усіх його доходів, ба, «навіть з гонорарів у журналі «Березіль», а й тоді, коли перетворюється на текст вироку, як у новелі, що дала назву збірці. І тоді вже розумієш, як досі живе і заздрісно дихає минуле в особі невмирущого дракона соцреалізму. Звісно, з легким ухилом у національну екзотику, коли у творах радянських письмаків були дозволені лише вареники та вишиванки, а найвищою оцінкою був застільний вигук «дають хохли!» з оповідання Григора Тютюнника.

Утім підросло вже не одне сучасне покоління, для якого той самий Шевченко з новели «Шевченківський урок» — наче для ворохобних футуристів 1920 років — вже не зацукрена ікона в накрохмалених рушниках, а цілком адекватний атрибут сучасної культури. І на заняття, куди вчителька звеліла приходити у вишиванках, учні з’являються у зручному китайському ширвжитку — українізованих футболках з імітаціями вишивки або принтами Кобзаря, які коштують недорого і не потребують прасування.

Здається, у такий привільний спосіб давно вже прозирає з драних колготок соцреалістичної естетики, яка дбала про колективне свідоме, нове покоління авторів, чия думка спрямована якраз у підсвідоме індивідуальне. Авторів, вихованих не на декадентських символах згаданого «шевченківського» футуризму, а вже на класичному сприйнятті національної спадщини. Яку, між іншим, треба навчитися поважати, перш ніж почати її «творчо» осмислювати у власних текстах.

Звісно, добре, коли «кріпак Шевченко розкріпачує своїх читачів, якщо вони, звичайно, є уважними читачами», як це відбувається у новелі Кононенко, але тамтешня вчителька Людмила Гнатівна, що наче вимандрувала з історії української радянської літератури, все одно «ковтає кілька пігулок пресованої валеріани й тамує чи то схлип, чи то гикавку». Утім даремно, бо хоча битву за чергове пострадянське покоління старими кадрами програно, але ж радянську «педагогіку» ще ніхто не відміняв.