А у нашому селі...

Автобусний тур до школи

Аж тут виникла проблема зі шкільним автобусом. Річ у тім, що затверджена норма витрат пального (15,1 літра на сто кілометрів шляху) була нереальною — значно заниженою, тож, урешті-решт, автобус перестав заїжджати в Кованчик. Селяни на знак протесту хотіли вже взагалі не пускати своїх дітей до школи.

«А моя донька добре навчається, до того ж я не розумію, як можна пропускати уроки, — розмірковує Ірина. — Тож я пообіцяла односельцям, що візьмуся за цю проблему. Але коли почала в неї заглиблюватися, то зрозуміла, наскільки важко в нашій державі вирішити будь-яке питання, бо ніхто з чиновників не хоче брати на себе відповідальність. Я цілий рік із ними листувалася, вела переговори, їздила в обласний відділ освіти, потім кілька разів — у Національний транспортний університет до Києва (мене там уже, мабуть, усі знають), телефонувала в Кабмін, записалася навіть на прийом до міністра освіти й науки. Щоправда, необхідність у цьому прийомі відпала, оскільки до нас таки дослухалися на місцевому рівні й переглянули норму витрат пального. Задля цього директор школи Володимир Жизицький організував комісію за участю вчителів, представників батьківського комітету. Я на своїй автівці привезла юриста й бухгалтера з облвідділу освіти. Після того як було зроблено контрольні заміри й підрахунки, всі зійшлися на думці, що фактично наш шкільний автобус використовує 20,5 літра бензину на сто кілометрів дороги. От тепер норма справді реальна».

Усе це Ірина розповідає мені по дорозі до Кованчика, ведучи автомобіль, що стрибає з однієї ями в іншу.

«От бачите, яка в нас дорога, — коментує. — І це ще нічого, далі буде веселіше. Великий транспорт газонафтової компанії, яка веде свою діяльність неподалік, розбиває асфальтне покриття. Ми, було, гуртом навіть перекривали йому дорогу. Після цього я мала зустріч з їхнім керівником, і той пообіцяв, що до Дня незалежності компанія відремонтує дорогу. Тож поживемо — побачимо. А ось починається наше село...»

Село Кованчик підпорядковане Мачухівській сільській раді, у ньому близько 200 жителів, із них майже 50 дітей. Як не дивно, багато молодих людей прикипіли душею до своєї малої батьківщини й нікуди не збираються звідси виїжджати. Серед таких — подружжя Миколи та Людмили Дорошенків. Людмила радіє, що їхні сини (шість й півтора року) ростуть посеред природи на свіжому повітрі — жодне місто, каже, цього не в змозі компенсувати. Ще один місцевий житель Валентин Лещук — тут народився і, поживши якийсь час у Полтаві, повернувся до батьківської садиби. Усі стверджують: жити тут подобається, якби тільки хоча б трохи цивілізації. Старожили опустили руки: що ж ви, мовляв, хочете, якщо село не перспективне. Та молодші жителі не хочуть миритися з таким станом речей, вважаючи, що приміське село має все ж бути іншим.

«Усе, що маємо, — це бібліотека й медпункт, — розповідає Ірина Власюк. — От і хочемо привернути увагу до Кованчика. Бо якщо щось і робиться на території нашої сільської ради, то це хіба що в Мачухах. За ті два роки, що тут живемо, ніякого фінансування з місцевого бюджету наше село не отримувало. Це несправедливо. І, головне, нічого не можна добитися. От, скажімо, хочемо обладнати принаймні один дитячий майданчик (хоч, в ідеалі, їх потрібно кілька, адже наше село видовжене), тож звернулися до сільської ради з проханням виділити кошти на гойдалки, каруселі, кільце для м’яча, спортивний комплекс із брусами, драбинами, снарядами. І що ж ви думаєте? Нам виділяють гроші тільки на одну гойдалку. Це дуже сумно. Я взагалі не знаю, чим можна зайнятися в нашому селі. Діти просто тиняються вулицями».

Ні вікон, ні дверей — це сільський клуб

Ніде зібратися й поспілкуватися не тільки дітям, а й дорослим. Мені показали те, що лишилося від колишнього клубу: ні вікон, ні дверей — просто каркас будівлі. Місцевий тракторист Олександр Худолій пригадав ті часи, коли його покійний тесть демонстрував тут кінофільми. Люди збиралися у клубі на всі свята, запрошували сюди батюшку, щоб посвятив паски. Тепер священик святить їх просто неба — більше ніде.

«Самі ж люди й розтягнули з клубу все, що можна було. І від ферм, що неподалiк стояли, тільки будівельне сміття залишилося. А все через безвладдя, — схиляється до такої думки пан Олександр. — Мені під п’ятдесят, а якби оце хтось з артистів приїхав із концертом, був би дуже радий, залюбки б подивився якусь культурну програму. Адже цілий день то на тракторі в полі, то на власному городі — хочеться ж і відпочити. Бо відпочиваєш хіба що біля телевізора — ото й увесь вибір».

Занедбане в Кованчику приміщення не лише клубу, а й колишнього дитсадка — до такої картини селяни давно звикли і змирилися з нею. Ірина Власюк та ще кілька ініціативних людей миритися не хочуть.

«Коли мені вперше показали приміщення клубу, я була просто шокована. Потім подумала: нічого, поштукатуримо, побілимо стіни, вікна-двері вставимо — і матимемо хоча б якийсь осередок культури. Та виявилося, що приміщення належить до пайового фонду. Ми гуртом зверталися до голови сільської ради Валерія Білоконя з приводу відновлення клубу, та замість конструктивної розмови в нас виходить просто якась перепалка: Валерій Васильович не любить тих, хто заважає йому спокійно жити, й неадекватно реагує на наші прохання. А останнім часом, як тільки мене побачить, намагається кудись утекти, з ним важко поговорити навіть у той час, коли він повинен приймати громадян, — стверджує Ірина Власюк. — Я ж вважаю: такий підхід, коли одне село — рідне, а інші — пасинки, неправильний. Ми хочемо, щоб сільський голова щось робив і для нашого села. Знаєте, я ходила навіть на засідання бюджетної комісії. Уявіть собі: четверо людей за зачиненими дверима розподіляють кошти з місцевого бюджету. Виявляється, це таємниця за сімома замками, мені навіть кричали: «Зачиніть двері зі зворотного боку». Я ж вважаю: громада має право знати, як ці кошти розподіляють. Якщо чесно, ми взагалі хотіли відділитися від сільської ради, аби мати свій бюджет (щоб податки, які сплачуємо, працювали на розвиток нашого села), і навіть консультувалися з цього приводу. Виявилося, що це проблематично. Тож наразі маємо один вихід: змусити нашого сільського голову працювати на результат, а не просто займати крісло».

Ініціативні мешканці Кованчика не лише щось вимагають від влади, а й самі не сидять склавши руки — багато чого роблять для свого села: скажімо, окультурили територію під дитячий майданчик, поштукатурили й побілили одну автобусну зупинку, за власний кошт виготовляють іншу, повісили дошку для оголошень, звели ворота на вході до медпункту, розгребли сміттєзвалище на околиці населеного пункту. Щоправда, останнє одразу ж і наповнюється. Бо, на відміну від Мачух, де непотріб збирає сміттєвоз, Кованчик — ніби окрема держава: сюди той-таки сміттєвоз не доїжджає.

«Мені доводиться збирати сміття й відвозити до Полтави, де працюю, — пояснює, як позбувається непотребу, Валентин Лещук. — Бо в нашому селі немає влади, яка б допомогла розв’язати цю проблему. Нам пояснюють, що це, мовляв, економічно не вигідно: мало селян хочуть користуватися послугами сміттєвоза. Та людей, мабуть, потрібно спершу привчити до того, щоб викидали сміття, скажімо, в контейнер, а не до лісосмуги. Ми готові навіть самі виготовити такі контейнери».

«Сільська рада за 8 кілометрів від нашого села, тож начальство до нас не доїжджає. У селі немає влади — це відчувають усі, — робить висновок Олександр Худолій. — Уже багато років ми порушуємо питання вуличного освітлення (у Мачухах, до речі, воно є) — усе марно. Повірте, за роки незалежності в Кованчику нічого не зроблено — таке враження, що комусь просто вигідно розвалити наше село».

Ірина, котра приєднується до розмови, зазначає, що в сільській раді їй не можуть показати навіть план розвитку їхнього села, хоч, згідно з уявленням активістки, такий план має бути. Щоб люди знали, які їхні проблеми влада розв’язуватиме цього року, а які — наступного, щоб були спокійними: вони сплачують податки недаремно. Скажімо, давно чекають кованьківці й розв’язання проблеми з водою: у колодязях вона стала каламутною й, до того ж, зникає (селяни пов’язують це з діяльністю газонафтової компанії). Ірина говорить: індивідуальна свердловина коштує великих грошей. При цьому, як стверджує Олександр Худолій, у Кованчику існує готова закинута свердловина, почистивши яку й провівши трубопровід по селу, можна забезпечити водою з підземних джерел усіх селян.

«Усе зроблю , щоб наше село стало перспективним»

«Можливо, цих проблем не накопичилося б так багато, якби їх розв’язували поступово, — резюмує Ірина Власюк. — За каденції Валерія Васильовича (а він на посту мачухівського сільського голови вже 17 років) було проведено газ, телефонний зв’язок. Але цього замало. Бо виникає резонне запитання: а що ж він робив решту часу? От і депутат із сусіднього Байрака якось заявив: за весь час, мовляв, сільський голова виділив для нужд їхнього села тільки причеп піску...»

Мені вдалося зустрітися і з мачухівським сільським головою Валерієм Білоконем. Одразу ж зізнаюся йому відверто: у мене склалося враження, що в тому ж таки Кованчику за роки нашої незалежності все розвалено й натомість нічого не створено. І село Мачухи, ніде правди діти, вигідно вирізняється на його тлі.

«Ну, ви ж і приїхали з тією метою, щоб лобіювати інтереси Кованчика й розгромити Мачухівську сільську раду, — висловлює підозру Валерій Васильович. — Відвідайте для порівняння, скажімо, володіння Судіївської сільради. У нас хоч щось та робиться. І, до речі, згідно з рейтингом, наша сільська рада була визнана найкращою в Полтавському районі. Не можна так заявляти, що все розвалено. Наприклад, у Кованчику нам удалося зберегти після колгоспу мехдільницю. А от сільський клуб відновити нереально, бо його приміщення розпаювали. Водночас не можу сказати, що там узагалі нічого не робиться. Адже свого часу село не мало ні газу, ні телефонного зв’язку. Ми провели їх не тільки в Кованчику, а й у Байраку, Миколаївці — то була ціла епопея».

Зауважую, що в Мачухах є вуличне освітлення, два роки тому до його реконструкції були залучені, зокрема, й кошти Євросоюзу та Програми розвитку ООН. То, може, настав час зробити вуличне освітлення і в Кованчику?

«Так його і в Мачухах зробили частково — наскільки дозволило фінансування. Усе залежить від фінансових можливостей. Наразі в місцевому бюджеті з’явилися кошти на капітальне будівництво вуличного освітлення не тільки в Кованчику, а й у Куклинцях, Байраку, Миколаївці — документи з цього приводу давно подані в обленерго. Чекаємо висновку про наявність технічних умов», — пояснив Валерій Васильович.

Про проблему водопостачання сільський голова знає, адже вона допікає й жителям Мачух. Але, зазначає, без програми співпраці з газонафтовою компанією тут не обійтися, оскільки йдеться про великі фінансові вливання. Компанія, до речі, вже допомогла придбати два автомобілі: асенізатор та сміттєвоз, що дозволило створити власне комунальне господарство. Тепер мачухівські комунальники намагаються обслуговувати навіть селян, які проживають на території Калашниківської та Абазівської сільських рад.

«Але оскільки в Кованчику підписали договори на обслуговування тільки п’ять осіб, а решта продовжує викидати сміття в лісосмугу тощо, то поки що сміттєвозу немає великого економічного резону туди їздити, — констатує Валерій Білокінь . — Звичайно, потрібно змінювати мислення людей. Хочемо закупити баки й поставити не тільки в Кованчику, а й у інших селах — їх на території нашої сільської ради аж сім. Відстань від Мачух до Васьків становить 18 кілометрів. Тож охопити двома автомобілями всю територію важко. Не треба говорити, нібито Кованчик — окрема держава, усім населеним пунктам приділяється однакова увага.

«А враження таке, що селу, де розміщена сільська рада, більше уваги», — кажу прямо.

«Хіба ви не помічаєте такої тенденції по всій Україні? — запитує сільський голова. — А тепер уявіть собі, що нас чекає ще більше укрупнення. На мою думку, творці адміністративно-територіальної реформи перейняли естафету від попередників, котрі знищили колгоспи, і добиваються одного: знищити й сільські ради. Оскільки очолюю ще й Асоціацію сільських голів Полтавського району, борюся проти такої горе-реформи».

Мушу зізнатися, сільський голова справив на мене приємне враження: розумний чоловік, у минулому, до речі, учитель. Та це враження нівелюють активісти з Кованчика: усе правильно, кажуть, говорить, от якби ще й робив — тоді б до нього не було жодних претензій.

«Депутати мене «підколюють»: через рік твій азарт, мовляв, спаде, бо з нашим сільським головою ти все одно нічого не зможеш добитися, — говорить насамкінець Ірина Власюк. — Та я вважаю: так жити не можна. А те, що наше село вважають неперспективним, — то лише суб’єктивна думка. Я бачу, що потрібно зробити, аби воно процвітало. Та чим глобальніші питання, тим більше потрібно витратити часу, сил, енергії. Я в Кованчику не так довго живу, тому поки що це мені не вдалося. Але я всією душею хочу, щоб наше село стало перспективним, і все для цього зроблю. Про це мріє і мій чоловік, і багато інших людей...»