Тамара Володимирівна Щербатюк у музеї «Надвечір’я». 2011 рік. (Юрія САПОЖНІКОВА.)
— Тамаро Володимирівно, розкажіть трохи про експонати музею «Надвечір’я».
— Це щемні дарунки. Одна справа — коли на ювілеї дарують, зовсім інша — просто так надсилають. Уявіть, що це за картина! Інна Кругляк — випускниця 1941 року зі свого міста потягом передавала своїм однокласникам, які живуть у Києві. Наталія Сітко портрет Раїси Кириченко з Харкова надіслала. У Краснокутську весь осередок «Надвечір’я» картину вишивав: кожна квіточка — то чиїсь руки. Веретено привіз ансамбль iз Луганщини «Сива зозуленька». Ще одна картина — з австрійського Маутхаузена, куди їздили знімати про в’язнів часів Другої світової війни. Із Полтавщини, із села Гаївки вишивка «Вас вітає гаївчанка» із 90-х років від баби Шурик, як її називали. Із Червоногограда зі Львівщини — каска від шахтарів.
— «Надвечір’я» можна назвати соціальною програмою.
— Хіба не соціальна проблема — спокій душі людини старшої?! Коли ми раз на тиждень показуємо цю програму —глядачі заспокоїлися, згадали, посміялися, посумували. У телевізійному просторі України немає програм для людей старшого, поважного віку. Вони потрібні лише під час виборів. На комерційних каналах ніхто не буде витрачати грошей на старих людей, на дітей, на театральне мистецтво, на справжню музику. Тому нічого цього немає. Але не будемо про проблеми.
— До речі, як вважаєте, чому в Україні не культивується власний телевізійний досвід, свої досягнення?
— Сьогоднішнім глядачам це нецікаво, телевізійникам про це не розказують. А багато чого на телебаченні проросло з минулого: з перших КВК, запровадження ігрових елементів. Це парадокс. Ніхто не знає і не хоче знати. Мене дивувало у часи, коли вже Москва з’явилася в ефірі, Закарпаття. Там були угорські канали, ще кількох країн соціалістичного табору, — де прогресивнішим, не таким формальним було телебачення. Але в Ужгороді робили заполітизоване, стандартне — зроблене за правильними радянськими формами. У голові навіть не було: чогось навчитися і собі щось взяти. А сьогодні — тим більше. У країні 99 відсотків — комерційні канали. Це держави в державі. Кожен працює за своїми законами, за своїми правилами, зі своїми грошима. І нікого ніщо не цікавить. Телебачення сьогодні стало бізнесом — це вже інші закони співжиття, кожен з усім своїм і «я — найкращий, тому що в мене є гроші». Для чого їм знати, що було у 60-х роках?! Дай Боже, щоб телевізійники-студенти знали історію вітчизняного телебачення.
— Свого часу окремі випуски «Надвечір’я» показували і в Росії.
— Одна з перших програм «Надвечір’я», яка була показана на Росію, «Перший канал» — «Освідчення у любові до роду Федоренків» у 1989-му чи 1990-му. (Раніше ми виходили раз на місяць, година). Про унікальну родину, що жила й живе у Полтаві. Вони виїжджали на день народження чи день смерті Федоренка, якого давно не стало і який похований на хуторі Федоренки під Полтавою. Тоді ми отримали відгуки звідусіль, навіть iз Камчатки. Ми досі дружимо.
— Тамаро Володимирівно, як виникла ідея створення «Надвечір’я»?
— Програма у 1988 році почалася з того, що у розкладі програм було написано: давайте порадимося, для людей старшого віку. Я вийшла, у порожній студії стояв один телевізор, і кажу: «Ми задумали програму для людей старшого віку, для літніх людей. Давайте порадимося, якою ви хочете бачити цю програму». У мене до цього часу є унікальне соціологічне дослідження 1990 року, яке провели серед глядачів, iз питаннями про риси ведучого і таке подібне. З часом багато чого змінювалося. Але я задумувала програму для спілкування.
90-ті рокі — кінець Радянського Союзу, незалежність України. Що казати про ті часи, навіть у 2004 році непросто було розповідати про реальні події. Тримали під прицілом політичні програми, там усе перевіряли, що має йти в ефір. У «Надвечір’ї» я вийшла на місточок на майдані Незалежності (тоді він iще не називався так) і, звертаючись до своїх глядачів, кажу: «Мами і бабусі, не переживайте. Отам стоять ваші діти й онуки — вони не замерзли, вони не голодні». І навіть на такі слова один тодішній керівник сказав: «Ну, нащо ви розбили?» Бо непросте було ставлення до всіх тих подій.
— Ви постійно на зв’язку з героями своїх програм.
— До нас спочатку мішками проходили листи глядачів, зараз iз найменших сіл дзвонять iз «мобілок». Пишуть дуже мало. Наші друзі з перших програм: подружжя Осипенків — Івано-Франківщина, Дзябків — це Докучаєвськ Донецької області. Телефонують: навіть не кажуть хто — думають, я всіх маю впізнати по голосу. «Я сьогодні поплакала і посміялася...» і так далі, й так далі. Людям не вистачає спілкування.
Показувати увагу до людини — сьогодні для телевізійного екрана це не характерно. Такий був унікальний дослідник телебачення Володимир Сафар, написав книгу «Телевидение и мы». І там є слова: «На экране людей много, а человека не видно». Я скажу більше. В одній iз програм ми показували «кухню» телебачення: заглядали в апаратну, розповідали про закадрове життя операторів. Юрія Федорова, який на ТБ у Москві працював iз 1955 року, в Києві — з 1958-го, я спитала, який кадр чи зйомка запам’яталися на все життя? Була здивована, він назвав зйомки Іраклія Андронікова, який захоплював своїми унікальними розповідями, небайдужістю, природністю поведінки. Скільки б технічних викрутасів не було на телебаченні — завжди залишаться інтерес до людини. На всіх каналах є інформаційні програми, але ми дивимося ті, де є ведуча чи ведучий, якого цікаво слухати. Це дуже складно. Але дай, Боже, нам утриматися.
— Як вдавалося зберегти програму впродовж багатьох років?
— Хочу сказати, при всіх змінах керівництва державного телебачення різне було. Ми існували. Але те, що було за кадром, дуже все не просто було. Але нічого. Був випадок, коли закрили. І найцікавіше, поставили натомість програму, яка називалася «Бізнес за правилами». Вибачте, дурні керівники. Хочете закрити проект, що гроші не приносить? Він дратує, як усі старі люди... То ви хоч якусь іншу програму знайдіть. Що піднялося серед глядачів?! Ми не виходили тиждень, а може, два за всю історію.
Коли мені іноді казали: ви підіть до керівника, попросіть — я вважала, що це для мене якоюсь мірою, вибачте, приниження. Бо я піду й буду доводити, що потрібна не просто я. Я потрібна глядачам — я це відчуваю, і вони це знають. А ви цього не розумієте? — значить все. Не просила б ні про що. Нізащо.
Це така дивина нашої програми. Тому що зі мною, за мною, переді мною, навколо мене ті люди, яким дійсно вона потрібна. Ще такий момент — створення осередків, клубів «Надвечір’я». Це ж ініціатива глядача! Не соціальної служби, не Пенсійного фонду. Такі об’єднання існують. Якісь розпалися. Декого немає. Але з Червонограда приїхали — я навіть не знала, що є такі. Жінка з Українки, з-під Києва, яка привозила нам колектив, відпочивала разом iз керівником червоноградського ансамблю, яка розповіла, що мріє і соромиться зателефонувати у програму. А та: «Я вас зведу». Сваха. І так вони всі.
У нас у програмі був хор «Либідь» — Будинку культури «Більшовик». Мені соромно казати, що я не знала, що існує ще й досі Будинок культури «Більшовик». Хору цьому 39 років. Люди вміють цінувати життя. Вони не займаються криками, політикою і так далі. Може, вони й виходять кудись — я не знаю. Але знаходять час двічі на тиждень збиратися, співати, більше того — вони приводять туди своїх дітей, залучають до тої пісні.
А ще є така Асоціація ходьби Олександра Шилка. Слухайте, я ніколи нікуди не ходжу (я не кажу про тусовки, за офіційними запрошеннями). А до них пішла. Уявіть собі: в лісі в неділю, на 5-річчя існування цієї асоціації, зібралися 130 чоловік. Добиралися самі. Приїзджали дехто з онуками. Були там — від 35 до 85 років люди. Від них я почула, що у Львові створена громадська організація самопомочі. Люди повинні об’єднуватися, не сидіти вдома, навіть якщо працюють. Бо це зовсім інше відчуття життя.
Ми розказували про Університет третього віку. Його студентка, якій за зовнішністю, більше 70, каже, що вивчає комп’ютер і англійську... Я запитала: «Для чого англійську?» А вона відповіла: «Скоро Євро, буде багато іноземців. Вони до мене звертатимуться — а я не зможу їм допомогти». Я коли таке чую, гублюся, і не знаю, що далі говорити.
Люди не кажуть, що приходять до нас на запис програми. Вони приходять на зустріч. Ми спілкуємося, розмовляємо. Для того, щоб знову зустрітися.
«Мама розуміла в телебаченні речі, які сьогодні виглядають ідеалістично»
Олена Щербатюк, донька, мистецтвознавець:
— Мама не могла не робити «Надвечір’я». Коли починали робити проект — ніхто не думав, що він триватиме стільки років. Тамара Володимирівна не вживала взагалі виразу «люди похилого віку». Вона і свого віку не відчувала (що було записано в паспорті — це окремо). Кожна людина для неї була просто людиною, без прив’язки до вікових ознак. Ніколи не спілкувалася за принципом «ти старший — ти молодший».
Я ніколи не казала мамі: «може, досить працювати, давай відпочинеш». Це не було предметом для обговорення. Це було поза нашими категоріями. Тому що людина робить те, що вона робить. А що означає — відпочити? Якщо брати Сковородинськими категоріями: «Нужность не трудна, трудность не нужна». Не перестанемо ж ми дихати заради відпочинку.
Були обговорення: варто чи не варто робити, коли виникали проблеми. Дуже давно було сказано, що ніякої фінансової вигоди з того не було. Все відбувалося у руслі: людям потрібне спілкування і ми підтримуємо телебачення.
«Надвечір»я» — авторський проект. Я собі погано уявляю, як можна обговорювати вихід авторського проекту з іншим ведучим. Хоча, поза всякі сумніви, треба продовжувати традицію програм для такої вікової категорії, їх має бути багато. Але не сприймаю формулювання «чи знайдеться така людина, яка б могла замінити Тамару Володимирівну?» Коли померла, скажімо, Соломія Крушельницька, — не стало її голосу. Буде інший, схожий тембром, звучатиме в інших модуляціях. Але голосу Крушельницької уже не буде.
Так, як мама відчувала людей і була спрямована на спілкування з ними, — це талант, обдарування. Це те, що було притаманне лише «Надвечір’ю» з Тамарою Щербатюк. Йшлося про людину, про долю, про почуття, про спілкування — вона вміла фантастично вибудовувати ситуації безпосередньо в студії. Це дар Божий. Мама розуміла в телебаченні якісь речі, які сьогодні виглядають ідеалістично, з точки зору сучасної телевізійної практики. Але телебачення — це справді спілкування. Щоб воно реалізовувалося, потрібні люди, які б це відчували у студійному й екранному телевізійному просторі.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
