Тихо їдеш — далі від Криму будеш

Дискусія довкола дат

Ніхто не сперечається з тим, що процедура оскарження анексії в суді ООН є складною. Вона передбачає, зокрема, обов’язкові спроби домовитися із загарбником «мирним шляхом». Що, само собою зрозуміло, є в принципі неможливим. Проте це все-таки не пояснює, чому за стільки часу позов не підготовлено бодай у вигляді чернетки. Нардеп від «Народного фронту» Георгій Логвінський зазначає, що під час недавнього «круглого столу» з приводу Криму, в роботі якого брали участь представники уряду, він поцікавився у делегата від МЗС, чому його відомство гальмує процес подачі позову. Той відповів, що над документом «продовжують працювати, і до кінця року позов подадуть. Однак мені здається, що ніхто насправді не докладає зусиль, щоб довести цей процес до кінця», — коментує депутат.

А тим часом можновладці України іще не дійшли одностайної думки щодо дати захоплення Криму. Кабмін пропонує Верховній Раді визнати такою датою 20 лютого — замість 27 березня. Уряд підготував відповідний законопроект, яким пояснює: фактичне захоплення Верховної Ради Криму мало місце 26 лютого, а порушення збройними силами РФ державного кордону та вторгнення їх на територію України з метою її окупації сталося саме 20 лютого. І поки уряд та парламент згадують події минулого року, Генеральна прокуратура заявляє про те, що у свою чергу готує матеріали для звернення до Міжнародного суду в Гаазі. Хоча і це поки що — лише декларація про намір, адже й з Гаагою все не так просто, як би цього хотілося Генеральній прокуратурі.

Гаага: ті самі зволікання

Часто повторюване твердження про те, що Путін завершить свої дні на лаві підсудних у Гаазі, є лише надією, радше, фантазією на тему сатисфакції, якої так прагне наша країна. Річ у тім, що в середині української керівної верхівки немає єдності щодо ратифікації Римського статуту, який, власне, відкриває Україні шлях до ввімкнення механізмів міжнародної кримінальної юстиції. РНБО виступає проти ратифікації, вважаючи, що це слід робити або синхронно з Росією, або ж не робити зовсім. Логіка тут така: у 2008-му Грузія ратифікувала Римський статут, а Росія — ні. Грузія, таким чином, добровільно стала фігурантом можливих судових процесів, які не забарилися. Адже і по цей час Міжнародий суд у Гаазі приймає позови від громадян, котрі отримали громадянство у Південній Осетії і претендують на відшкодування збитків від дій грузинської влади.

Ситуація парадоксальна, але це факт: саме Росія, яка напала на Грузію, виступає її обвинувачувачем. Саме Грузія мусить виправдовуватися, а не викривати загарбника. Подати зустрічні позови вона не може, ініціювати розслідування скоєних Росією злочинів не може також, адже Росія не є підписантом Римського статуту. З точки зору людських взаємин, це є повним нонсенсом, а з точки зору права — все цілком закономірно. Відтак частині українських чиновників не хочеться, аби історія повторювалась. Адже те, що Росія неодмінно скористається ситуацією для того, щоб переграти її на свою користь, не викликає жодних сумнівів.

Проте існує також і альтернативна точка зору. Вона полягає в тому, що, по-перше, підписуючи Угоду про асоціацію з ЄС, ми взяли на себе зобов’язання, зокрема й щодо ратифікації Римського статуту. Про це не варто забувати, адже тут ми ризикуємо власним іміджем і формуємо уявлення про себе як про ненадійних чи не прогнозованих партнерів. Наші західні союзники мають бути впевнені у тому, що ми дотримуємось духу й букви Угоди. Крім того (і це вже по-друге), важливо створити механізм, який дозволить переслідувати російських злочинців. Враховуючи «специфіку» цієї держави, така можливість стане у нагоді ще не раз.

Визначитися, чого хоче Україна

Хай там як, а риску під цією дискусією підвела Верховна Рада, котра у лютому поточного року ухвалила заяву до Міжнародного кримінального суду (МКС) щодо визнання його юрисдикції. Де-факто це означає, що наша держава дозволяє МКС виступати у ролі третейського судді, визнає правомочність його ухвал тощо. Звичайно, що йдеться тут про випадки виключного характеру — воєнні злочини та злочини проти людяності, які призвели до особливо тяжких наслідків, зокрема до масового вбивства громадян. Ця новація, щоправда, іще ніяк не відображена у Конституції України, і довкола цього моменту вже розгортається окрема дискусія.

Однак, попри лютневу ухвалу Ради, ратифікації Римського статуту як такої не відбулося й досі. 22 травня 2015-го представники місії Amnesty International вкотре заликали Україну якнайшвидше зробити дві речі. По-перше, вирішити нарешті питання зі Статутом, і, по-друге, починати документувати всі злочини, скоєні сепаратистсько-російськими угрупованнями на Донбасі. Власне, розпочинати таку роботу треба було ще вчора. Адже йдеться про підготовку бездоганної юридичної бази і про залучення до цієї роботи команди найкращих, найкомпетентніших правників-міжнародників. В Україні зараз цим ніхто не займається. А продемонстровані Петром Порошенком російські паспорти чи металевий уламок автобуса з-під Волновахи, розстріляного сепаратистами, самі по собі не є достатніми доказами. Так, для нас, українців, із цією війною все зрозуміло і так. Але «все зрозуміло і так» не є юридичним терміном.

Бо якщо до Гаазького трибуналу Україна прийде з порожніми руками — так само, як із порожніми руками прийшла вона до ЄС — то краще не ініціювати жодних судових процесів, аніж почати їх і безславно зганьбитися. І якщо об’єктивно ми розуміємо, що Путін уже цілком «дозрів» до Гааги, то Україні — як його обвинувачувачу — треба ще трохи «підрости». І лише маючи повну бойову готовність, тягнути кремлівського вождя на лаву підсудних.