Як українці до Варшави на єврофінал їздили

Позавчорашній фінал Ліги Європи у Варшаві можна вважати своєрідним тестом для українців на можливість інтегруватися в ЄС не потоком слів, а власним потоком автомобілів і автобусів. Крім рахунку, інтрига матчу на стадіоні «Народовий» полягала в тому, чи зможуть наші любителі футболу забезпечити гідну підтримку футболістам «Дніпра» у двобої з «Севільєю». На нашу користь грали географічна близькість Польщі, особливо до Західної України. Проти — складність оформлення шенгенських віз та дорожнеча готелів (від 20 євро на особу за ніч) і квитків на стадіон (від 40 євро) як для простого обивателя. За іспанців — безвізовий простір, значно вищий рівень доходів громадян, велика кількість дешевих авіарейсів. Проти — хіба значна віддаленість Андалусії від Варшави.

Результатом кількісного протистояння можна вважати «нічию» — приблизно по вісім тисяч туристів з обох боків. Червоних футболок на трибунах було більше, ніж синіх (на це є своя причина, про яку нижче). А от на вулицях міста масовішим було представництво українських фанів.

Організатори фіналу ЛЄ виділили гостям із двох країн фан-зони на значній віддалі одна від одної. Українцям — у самому центрі Варшави, на Краківському передмісті поруч із Королівським замком (саме там можна було сфотографуватися з кубком Ліги Європи, вистоявши довгу чергу). Андалусійцям — на вулиці Французькій, що на іншому березі Вісли, зовсім поруч зі стадіоном. Так от, уже до обіду в середу все середмістя знало, хто такий Путін («х...ло» — на все горло скандували й трибуни під час гри), коли слід шукати червону руту, що має спізнати на смак Новоросія і ким є кожен, хто не скаче. Політичні речівки чудово розуміли поляки, а дружньо підсміювалися навіть охоронці президентського палацу й ксьондзи із церкви святого Хреста, де поховане серце Шопена.

Автомобілі й автобуси, які в ніч із вівторка на середу перетинали україно-польський кордон у Волинській області, мусили чекати перевірки паспортів на три-чотири години довше, ніж зазвичай, і все через наплив любителів футболу. Причому, як видно було по натовпах у Варшаві, більшість фанів приїхали вболівати за «Дніпро» із Західної України. Хоча й наддніпрянці були представлені широко. Хай там як, основним елементом символіки був синьо-жовтий прапор.

Крім офіційних стюардів, які роздавали карти міста, інформаційні буклети та сувенірні значки, волонтерським осередком для наших став центр «Український світ» фонду «Відкритий діалог». Для підтримки градусу очікування футбольного свята фанати з України ще вдень підірвали поруч із цією будівлею, уквітчаною національними прапорами та плакатами на підтримку «Дніпра», кілька димових шашок. Утім вони не стали причиною розбирань із поліцією, яка була представлена в центрі міста у великій кількості.

Ложкою дьогтю перед матчем стало повідомлення про бійку, яку вісім десятків українських фанів спровокували ще під кордоном, у Жешуві. А в самій Варшаві обійшлося без силових протистоянь. Прихильники команд заходили у «ворожу» фан-зону лише для того, щоб пообійматись і пофотографуватись із супротивниками.

Слід зазначити, що до вечора п’яних було значно більше з іспанського боку. Власне, вулиця Французька стала майже суцільною «наливайкою», а поведінка «червоно-білих» нагадувала день відкриття знаменитої фієсти перед забігами биків — із піснями й масовими підстрибуваннями. От лише не після ігристого вина, а пива. І, що цікаво, не тільки польського. Одним із «магнітів» стало кафе «Українські смаки» під тентами «Оболонь», де рікою лилося однойменне пиво. І саме вулиця Французька до вечора вже потопала в горах сміття — так, що деякі місцеві мешканці «апарт» називали численних гостей з Іспанії «бидлом». Але, слід визнати: у футбольного уболівання — свої етичні норми. Та й фінали єврокубків за участю твоєї команди трапляються не щодня.

У Варшаві матч такого рівня проходив уперше з часів Євро-2012. Цікаво було, кому віддадуть свої симпатії місцеві глядачі, також широко представлені на «Народовому». І тут — нічия.

Половина поляків уболівали за «Дніпро» як стратегічні партнери України. Крім того, «Газета виборча» описала Мирона Маркевича як «піаніста-любителя, великого шанувальника таланту Фридерика Шопена», який дав інтерв’ю польською мовою й розповів про свого діда-поляка.

А ще половина поляків — підтримували «Севілью», за яку грає (і забив у фіналі!) їхній співвітчизник Гжегож Крихов’як. Тренер Унаї Емері підкупив місцеву торсиду тим, що його команда вийде на матч «майже в таких самих футболках, у яких польська збірна грала на чемпіонаті світу 1974 року». Та й червоно-білі кольори «Севільї» відповідають барвам польського прапора.