Віталій Скоцик: Вища справедливість для селянина — формула: «посіяв — значить, заробив!»

Ідеологема як складова ВВП

Віталій Скоцик — прихильник «аграризму»: ідеологічної складової, яка походить із кінця ХІХ— початку ХХ століття і ґрунтується на тому, що основною цінністю нації є земля, носієм основних духовних цінностей є люди, які працюють на землі. Цю ідеологію підтримали його однопартійці, і зараз вона — наріжний камінь програми Аграрної партії.

Пояснивши ази, Скоцик знову «вмикає» топ-менеджера. «До речі, саме аграрна галузь забезпечила минулого року понад 17 млрд. валютних надходжень до держави. Власне, галузь працює на 70% території України, прямо чи опосередковано в ній задіяно 65% українців», — пояснює він важливість своєї ідеологеми і знову переходить у практичну площину. За його словами, агросфера нині гостро потребує професіоналів: фахівців, які не просто хочуть змін на краще, а мають готові концепції розвитку тих напрямів, якими вони займаються.

«Знаєте, яка головна розбіжність між впливовими зарубіжними і більшістю вітчизняних політичних сил? — запитує він і сам же відповідає: — У європейських партій політика полягає не в тому, щоб виграти вибори і провести свого лідера до влади на якусь позицію. Політична партія, яка приходить до влади у сучасній західноєвропейській країні, делегує кращих фахівців у тій чи іншій галузі на профільні посади. Якщо делегований представник не спрацював як належне, його одразу відкликають і делегують інших людей, які могли б реалізовувати вже розроблену стратегію».

Нинішня стратегія для українських селян, принаймні як її бачить Віталій Скоцик, — переламати стійку тенденцію до зубожіння, зневіри і соціальної незахищеності. Якщо це вдасться зробити, тоді будуть і суто економічні результати. «Ми говоримо, що нарощуємо виробництво, але чудово розуміємо, що потенціал вітчизняної аграрної галузі сьогодні використано максимум на 10-20%», — каже він і наголошує, що Україна нині залишається державою, яка, мабуть, найсильніше може наростити обсяги врожаю. Принаймні серед європейських аграрних гравців. Адже якщо у Західній Європі використовують чи не всі сто відсотків потенціалу ґрунтів, то у нас — зовсім невеликий мізер.

«І це величезний шанс для України, яка нині може зробити значний крок уперед, — каже Віталій Скоцик. — Щоправда, аби реалізувати його, треба розв’язати наші зашкарублі проблеми і насамперед встановити прозорі і справедливі правила гри на цьому ринку. А найвищою справедливістю для селянина має стати проста і лаконічна, але, на мою думку, доволі вичерпна формула: «посіяв — значить, заробив».

Головний пріоритет України — боротьба!

— Ми дуже вдячні за допомогу, яку отримуємо від наших партнерів на Заході, це особливо актуально нині, коли триває війна на сході України. Але дехто при цьому вважає, що відтепер сильніші держави вирішуватимуть за нас усе — у тому числі й наші внутрішні проблеми.

Щоб протистояти зовнішньому агресору, ми мусимо самі стати сильною державою. І тут важливо розуміти: світу потрібна Україна як демократична держава, бо з демократичними країнами набагато легше працювати,  вони більш прогнозовані, ніж тоталітарні. Однак, з економічної точки зору, ніхто не хоче бачити в нас конкурента. Світ свідомо віддає нам сировинну складову, яка найдешевша, даючи при цьому можливість заробляти безпосередньо своїм виробникам.

Наприклад, на кукурудзі, яку купували у нас по $120 за тонну, світ заробляє $680 доданої вартості. Це виробництво біоетанолу та кормів. 100% ріпаку, який ми експортуємо, європейські країни переробляють на біодизель, за рахунок якого ці країни зменшують свою енергетичну залежність, а залишки використовують у тваринництві. Додана вартість переробки ріпаку складає $830. А це робочі місця та сплачені податки, які йдуть у бюджети тих держав, що займаються переробкою. Звичайно, розвиненим країнам вигідна така ситуація. І вибір, чи стати економічно розвиненою, конкурентоздатною державою, чи залишатися сировинним придатком, лише за нами.

— Що треба зробити, аби Україна змогла відійти від моделі розвитку сировинного придатку?

— Перед нами зараз стоять три основні пріоритети. По-перше, забезпечити оборону країни, а це неможливо без сильної економіки. Поки в нас немає ресурсів для утримання обороноздатної армії, ми не можемо бути повністю самостійними.

По-друге, ми мусимо перемогти бідність. А цього не досягнути без створення умов, коли громадянин зможе забезпечити собі гідний дохід. Для прикладу, в країнах Західної Європи витрати домогосподарств на продукти харчування в середньому складають 8-9%, в американців — 10-12%, а в нас у минулому році було понад 60%, а якщо порахувати ще й комунальні платежі, які зростають космічними темпами, то отримаємо всі 90%. Сьогодні в багатьох людей доходи не покривають витрати. Торік Україна посiла друге місце у світі за показником злиденності, залишивши попереду лише Венесуелу. (Цей коефіцієнт визначають за поєднанням безробіття та інфляції). Українці — бідні, дуже бідні. А запорука заможної держави — це заможні громадяни.

І по-третє, нам потрібно забезпечити перемогу України у конкурентній боротьбі на світових ринках, що неможливо без створення сильної переробної промисловості, використання інновацій і науки. Інакше ми так і залишатимемось бідним сировинним придатком.

Агросектор — наше все!

— А завдяки чому ми зможемо перемогти на світових ринках? Які головні козирі в рукаві тримає наша держава?

— Для досягнення успіху кожна розвинена країна робила ставку на інтенсивний розвиток своєї конкурентної переваги. Для Японії це була електроніка. Швейцарія розвивала фінансовий сектор. Німеччина обрала автомобілебудування.

Якщо подивитись на нашу економіку зараз, то ми бачимо різке падіння промисловості. У минулому році виробництво сталі зменшилось на 40%, а валютні надходження знизились на 30%. Звичайно, негативну роль у такому обвалі вiдіграли бойові дії на сході України. Однак це не єдина причина. Обсяги промислового виробництва падали і до початку військового конфлікту. Якщо в 1991 році ми були 3-4-тi у світі з виробництва сталі, то два роки тому, ще до кризи, ми вже опустилися на 10-те місце. Чому? Тому що ми реально не інвестували в переобладнання, в енергоощадні технології, лише викачували останні соки з заводів, які залишилися з часів Радянського Союзу.

Зараз для того, щоб вибратися з кризи, нам потрібно зрозуміти, що ставку слід зробити саме на нашу конкурентну перевагу, а як не крути, це аграрна галузь. Це те, що нам подарувала сама природа. 25% світових чорноземів сконцентровано в нашій державі. 44% наших територій — це чорноземи, тоді як в середньому у світі чорноземів 6%.

Останні 12 років єдиною галуззю, яка стабільно зростала, був саме аграрний сектор. При тому, що державної підтримки як такої не було. За цей час ми стали 2-м експортером зернових після США. За 5 років ми наростили виробництво зерна вдвiчi — з 32 млн. тонн до 64. Аграрне виробництво разом iз переробкою забезпечує 27% ВВП та дає найбільше валютних надходжень. Це успіхи? Звичайно, але треба розуміти, що експортуємо ми переважно сировину, а для того, щоб справді заробляти, продавати на світові ринки потрібно готову продукцію.

— Тобто, бути не лише житницею Європи, як пропонували у нас років десять тому, а й розвивати технологічні галузі?

— Якщо хтось запитає мене, чи бачу я Україну через 35 років тільки аграрною державою, я відповім — ні. Навкруги аграрного сектору ми маємо розвинути всі інші галузі економіки. У тому числі й машинобудування, біоенергетику та багато інших складових. Однак зараз швидко заробити гроші можна лише в аграрному секторі, тут найінтенсивніший оборот капіталу. Це дозволить вирішити проблеми безробіття та доходів населення.

Треба розуміти, що сьогодні на території сільських та селищних рад проживає 16,8 млн. людей, 70% території держави задіяно в аграрному виробництві. Однак ми використовуємо потенціал аграрного сектору лише на 10—15%, тоді як у світі весь час зростає попит на продукцію сільського господарства. З кожним роком світ споживає на 3% більше продуктів харчування, а світове сільгоспвиробництво дає приріст лише 1,5-1,7%. Тобто постійно є дефіцит продуктів харчування. І саме Україна — один iз небагатьох регіонів, який суттєво може нарощувати виробництво. Наприклад, за врожайнiстю зернових культур ми відстаємо від сусідньої Польщі на 25-30%. Ми можемо залучити значні інвестиції, внутрішні й зовнішні, у підвищення врожайності, в розбудову переробної промисловості.

— Інвестори не надто поспішають до нас... Передусім через значні ризики: корупцію, неефективне судочинство тощо.

— Цілком погоджуюся! Ці проблеми вимагають негайного вирішення. Але для того, щоб  Україна змогла реалізувати свій потенціал, перш за все потрібне стратегічне планування, як мінімум на 35 років уперед. А для цього політична система має працювати стабільно, а не змінювати вектор розвитку країни після кожних виборів у парламент. У центрі політичної системи треба мати декілька партій, які працюватимуть не на одні вибори, а на 5-10 виборчих термінів вперед. Така політсила повинна делегувати своїх кращих представників в органи виконавчої влади: міністерства, профільні комітети, органи місцевого самоуправління. Ці представники повинні послідовно втілювати в життя заплановану програму. І після кожного терміну звітувати перед людьми про зроблену роботу.

Лише так, крок за кроком, планомірно можна рухати нашу економіку та державу до світових стандартів та світового рівня життя. І варто розуміти: поки ми залишаємось аграрною країною, де АПК дає третину ВВП, саме від того, скільки вдасться згенерувати аграріям, залежить, чи будуть у бюджеті кошти на освіту та науку, чи можна буде розвивати сферу послуг та інші галузі. Від розвитку агросектору залежить, чи можна буде збільшувати зарплати держслужбовцям, а отже, покращити обслуговування людей і подолати корупцію.

— Сьогоднішня владна команда розуміє потреби села?

— На жаль, ми не бачимо у влади розуміння критичності впливу аграрного сектору на економіку. Де в коаліційній угоді хоча б слово про переробку? В програмі уряду йдеться лише про нарощення виробництва зернових до 100 млн. тонн. І навіть це розходиться з реальними діями. Через податкові зміни, які скасували фіксований сільськогосподарський податок для фермерів, Україна втратила близько 20 млрд. грн. Це якраз та сума, яка була б необхідна для посівної кампанії, щоб зберегти минулорічні позитивні показники зростання. Зараз це особливо критично, бо Україна практично втратила інший основний експортний сектор — металургію, і без надходжень від продажу сільгосппродукції хоча б на минулорічному рівні важко спрогнозувати, де може бути курс гривні до долара.

Партія — інструмент самоорганізації

— Наприкінці минулого року ви очолили Аграрну партію України. Чим для вас є політика і що таке партія взагалі?

— Політика — це мистецтво управління державою, у класичному розумінні цього слова. Це спосіб об’єднати націю навколо єдиних цінностей. Головною проблемою нашого минулого була роз’єднаність. Частково це було причиною зовнішніх обставин, коли Україну використовували як майданчик для боротьби геополітичні гравці. А частково ми самі себе роз’єднували: за соціальними, національними, релігійними чи іншими ознаками. Водночас є те спільне, що нас об’єднує. Це українська земля. Це українські традиції. Це любов до рідного краю.

У нас ніколи не приживалася жодна вертикаль влади, ні через царів, ні через імператорів. Із древніх часів українці традиційно управляли громадами. Це можна прослідкувати ще від племен антів, які заселяли територію України на початку нашої ери. Анти жили родинами і об’єднуватися почали заради захисту від кочівників. Від кожної родини відправляли найповажнішого представника, і ці представники обирали голову ради, який скликав раду за потребою, і саме ця рада призначала виконавців. У період Київської Русі своєрідним народним парламентом було віче. Те саме було в козацькі часи. У період між Першою та Другою світовими війнами українці об’єднувались у кооперативні рухи, які утворювали виробничі і збутові кооперативи. Українці не мали держави, але вони мали власні школи, бібліотеки, могли навчати власні управлінські еліти. Цей же феномен проявився під час Революції гідності. Він називається самоорганізація.

І зараз важливо, аби люди зрозуміли, що партія повинна бути інструментом самоорганізації суспільства, а не інструментом захисту інтересів особи чи якогось клану, за якими ми всі спостерігали останні 20 років. Саме таку політичну силу ми будуємо зараз. Аграрна партія — це партія народу. Кожен iз нас, учитель, науковець, лікар, фермер, підприємець, є частиною українського народу. Нас об’єднує те, що ми тут живемо, всі ми так чи інакше пов’язані з аграрним сектором. У аграрному виробництві прямо чи опосередковано задіяні 65% населення. І головне завдання Аграрної партії України полягає в тому, щоб об’єднати націю навколо спільних цінностей. Ми прагнемо реалізувати тривалу стратегію відродження країни на основі нашої конкурентної переваги — агросектору та інтересів українського народу, складовою якого ми є.

Запитати у людей — кращий інструмент політика

— Що робиться зараз для реалізації тих планів відродження країни, про які ви говорите?

— Зараз, можливо вперше в сучасній Україні, ми будуємо справді демократичну політичну силу, ми будуємо її від низу до верху. Тільки з початку цього року ми провели 29 агрофорумів у всіх регіонах. Ми зустрічалися з різними людьми: від великих виробників до простих селян та фермерів. Ми обговорювали їхні проблеми.

У кожному регіоні є своя специфіка. Наприклад, одним з головних пріоритетів для Херсонщини є відновлення зрошувальних систем, яке б дозволило значно підвищити врожайність. Однак самі аграрії фінансувати це не можуть, бо меліораційні системи їм не належать, а в держави немає на це коштів. І проблема не вирішується. А тут потрібно знайти консенсус між самими виробниками, місцевою владою і законодавцями. На Одещині аграрії найбільше жаліються на погану інфраструктуру, вони вирощують хороший урожай, але не можуть нормально доправити його до портів через зруйновані дороги. На заході аграрії зіштовхнулися зі значними фінансовими труднощами та нестачею оборотного капіталу. А на сході фермери випасають худобу поряд із «Градами» та бояться виїжджати в поля через замінування.

Однак є і те, що об’єднує всіх цих людей, — це патріотизм і робота на землі. Всі ці люди відчувають потребу впливати на управлінські рішення, щоб не було, як зараз, коли одні заробляють для країни, а інші розподіляють ці прибутки без урахування інтересів села.

4 червня ми проводимо аграрне Віче, на яке з’їдуться представники з усієї України. Це якраз і є той традиційний спосіб управління, коли сам народ керує. До нього ми і прагнемо повернутися. Ми вже провели ревізію партійних осередків. До кінця липня завершаться звітно-виборчі конференції у всіх регіонах, а 15 серпня відбудеться з’їзд, де буде остаточно сформовано керівні органи та затверджено програму партії на місцеві вибори.

Аби реалізувати програму розвитку України, нам потрібно, щоб аграрії пройшли у владу на всіх рівнях. Найперше — це місцеві вибори. Наша ціль отримати 50% у всіх районних та обласних радах, а на майбутніх парламентських виборах ввійти в трійку лідерів. Тільки це дозволить реально реалізовувати довготривалу програму змін у країні, її модернізацію.