Чим славний Конотоп

Знакова битва

За роки незалежності повернуто із забуття чимало дат і постатей української історії, пов’язаних із Конотопом. Одним із символів боротьби проти загарбників є Конотопська битва, якій передувала 70-денна облога міста московськими військами. На непокірних конотопців московитський князь Олексій Трубецькой кинув 40-тисячну армію. Та козаки під проводом Григорія Гуляницького, укріпивши місто трьома рядами оборонних валів, вели з гармат неквапливий, але дошкульний вогонь по позиціях московитів, за ніч зміцнюючи пошкоджені вали. У битві ж, яку деякі історики вважають масштабнішою за Полтавську, Московія втратила кілька десятків тисяч війська, зокрема й дворянську кінноту.

Історичні події на конотопській землі, политій кров’ю наших предків, досліджував краєзнавець Іван Лисий. До слова, цей історик склав карту Конотопської битви, яка наводиться в багатьох наукових виданнях. У 1932 році його родину разом з iще 12 сім’ями було виселено до Архангельської області на лісоповал — як куркулів. Там від непосильної праці, голоду, хвороб вони й загинули в таборі «Красний бор». Іван дивом урятувався, став істориком, воював, iз фронту повернувся без ноги. Загалом, про життя цієї людини можна знімати фільм. Доробок його з краєзнавства безцінний, він прекрасно знав археологічні пам’ятки краю, місцеві народні обряди та звичаї. Цікаве його дослідження про участь козаків Конотопської сотні разом із загонами Якова Сомка в розгромі у 1652 році двотисячного загону литовського магната Домарацького, що вирвався з оточення під Батогом і намірився перекрити шляхи постачання війську Богдана Хмельницького. Тоді козаки викрили його змову з конотопським старостою Сосновським, який мав здати конотопську фортецю, і вбили змовників.

Час «Просвіти»

У Російській імперії, як відомо, найменші прояви української національної самоідентичності на наших теренах жорстоко придушували. Утім на Конотопщині потужно заявила про себе «Просвіта». На великому фото, що зустрічає відвідувачів у Музеї Івана Гончара, — конотопські юнаки в національному одязі з портретом Кобзаря. Під портретом дата: 1914 рік. Відомi прізвища всіх учасників ювілейних заходів на цьому фото. Незважаючи на заборону російської влади, конотопські просвітяни гідно відзначили 100-річчя від дня народження поета. Учасників шевченківських вечорів переслідували, багатьох заарештували, покарали шомполами, оштрафували на великі суми та звільнили з роботи.

А в 30-х роках уже більшовицька влада продовжила переслідування просвітян-бандуристів. Сімох із зображених на фото було розстріляно. Активного просвітянина, бандуриста з капели «Відродження» Миколу Шуляка засудили на 15 років.

Усі окупанти завжди боялись правдивого Шевченкового слова, що пробуджувало націю. Так, у 1919 році денікінці жорстоко відшмагали шомполами просвітянина з приміського села Підлипне Петра Судака за зберігання «Кобзаря». А вже при московській окупації в 30-х він отримав 18 років ув’язнення в таборах ГУЛАГУ.

Збираючись щорічно на политому кров’ю героїв крутянському полі, конотопці вшановують і своїх земляків. Від краєзнавця Івана Лисого я дізналася, що в Конотопі був створений загін Січових стрільців. А загальними зборами селян приміського села Підлипного затверджений загін самооборони. Керівником його став Ялисей Трохимович Лисенко, студент комерційного інституту, а його заступником — Павло Андрійович Лисий, службовець Конотопського паровозоремонтного заводу. Саме вони були активними діячами підлипенської «Просвіти» (Ялисей Лисий — її голова). Павло Лисий, заступник голови «Просвіти» в 1917—18 роках, був головою шкільної ради при сільській управі, ініціатор переведення навчання сільської школи на українську мову, один з організаторів хорового й театрального гуртків.

Отже, до складу загону самооборони, який налічував 16 осіб, увійшли робітники залізниці, службовці. Озброєння і обмундирування загін отримував від конотопських Січових стрільців. 25 січня 1918 року ці формування перед наступом російських більшовицьких військ завчасно залишили Конотоп, бо сили були нерівні. Проте встигли демонтувати пошту-телеграф і евакуювати справний вагонопаровозний парк. Мали й імпровізований бронепоїзд iз гарматою та кулеметом. Цей «бронепоїзд» залишив Конотоп, руйнуючи стрілки та лінію зв’язку. Після короткого бою за Бахмач січовики відступили до станції Крути, бо їм загрожували червоні частини з боку Батурина. В бою під Крутами, маневруючи, «бронепоїзд» так дошкулив муравйовцям, що машиніста, кулеметника та артилериста червоний полководець хвалився «посадіть на кол». Цим вправним кулеметником був січовик-конотопець Тимофій Денженко, колишній підпасич вівчара. Відомо, що з Конотопа був і артилерист цього «бронепоїзда». Щоб не потрапити в оточення, січовики підібрали поранених і за сигналом паровоза відступили до Києва. Відомо про участь у бою під Крутами трьох братів Юхименків iз цього ж села — Петра, Павла та Василя, — самодіяльних акторів у просвітянському театральному гуртку. Петро як зв’язківець і телеграфіст брав участь у наступних боях січовиків.

Більшовики люто розправилися з патріотами та їхнiми родинами. Жорстоко катували та забили до смерті Тимофія Лисенка за те, що його син був керівником загону Січових стрільців. Був репресований і активний учасник боїв під Крутами та муравйовцями під Бахмачем самодіяльний актор Степан Лисий.

Кобзарі й АТО

«Кохатися в націоналістичній романтиці — далеко не комуністична справа», — писалося в одній iз більшовицьких газет за 16 березня 1930 рік. «За буржуазний націоналізм та контрреволюцію» було розстріляно 25 бандуристів, учасників аматорських колективів, серед них член Центральної Ради Іван Довгий, що активно допомагав просвітянам. Кілька бандуристів iз Конотопщини не повернулись із сумно відомого з’їзду кобзарів у Харкові в 1934 року. Один iз них — бандурист Карло Дейнека, виконавець стрілецьких, історичних пісень, активний просвітянин, мандрівний незрячий кобзар iз села Курилівка (нині Жовтневе) Кандиба.

Підтвердженням того, що саме для знищення червоні кати зібрали народних співців з усієї України, є жорстоке вбивство в 1934 році учасника капели «Відродження» бандуриста Івана Бабича, колишнього члена Центральної Ради, активного конотопського просвітянина. Тоді до Харкова він не поїхав — не мав коштів. Та за дорученням НКВС був вистежений і вбитий найманцями. Помираючи, Іван сказав катам: «Ваші паскудні імена люди з огидою вимовлятимуть!»

Коли вітри національного пробудження в 1990-х дісталися Конотопщини, конотопці добу тримали в облозі міську раду, вимагаючи підняття над будівлею національного прапора та відставки міського очільника, першого секретаря міськкому КПУ, голодували в наметах. У 2004 році місто стало помаранчевим, протестуючи проти фальсифікацій на виборах.

Наші просвітяни були активними учасниками і Мовного майдану в Києві, збирали кошти, продукти, виступали на захист мови в пресі. Мої земляки були і на барикадах Майдану упродовж Революції гідності, возили все необхідне для мітингувальників, збирались на міське віче, щоб висловити недовіру знахабнілим чиновникам, організовували потужні автомайдани.

Недавно місто провело в останню путь героїв-добровольців АТО: бійця батальону «Азов» Анатолія Шульгу («Бізон») та розвідника добровольчого батальону «ОУН» Михайла Сусла («Слідопит»).

Відома в зоні АТО наша волонтерська організація «Бджілка», невтомними руками членів якої зроблено чимало для захисників. Нині Україна — поле бою, на якому ми маємо захищати нашу землю від загарбників, боронити наше Слово, історію, церкву, національні святині.

Маємо вистояти!