Птаходар Дунаю
Наш човен подолав навскіс піннохвильні брижні широкого Старостамбульського гирла Дунайського заповідника й повагом повужився пливними рукавами й стихлими єриками вглиб південних меж дельти. Орнітолог Михайло Жмуд показував мотористу Віталію, де пришвидшити рух, де завернути за згущений очеретяний набіг, а де й приглушити двигун, аби пропустити вперед велику сіру чаплю, яка поважно несла себе на широких крилах наопаш...
Нарешті звернули у вузький, закошланий очеретом єрик, одмітний від інших руселець: по ліву руч, на стверділій плавині громадилася купина великих старих верб. Мій проводир вдивляється у верболозний обшир і показує рукою на найвище дерево із розлогими гілками:
— На цій вербі ми намостили перше гніздо для орлана-білохвоста, — каже Михайло Жмуд і пробує навернути човен ліворуч, до вербових хащiв. Щільна стіна очеретів, переплетена синіми в'юнками, відштовхує човен — і ми беремо курс на Лебединку, до спостережного будиночка. Я відчув, що мене чекає цікава розповідь. І не помилився. Але познайомлю ближче читача з моїм супутником у мандрах по дельті.